Генрик Сенкевич. Пан Володийовський

Письменник-початківець Рафаель утомився від відмов видавництв і тепер прагне лише одного: знайти свого кумира Натана Фоулза, видатного письменника-відлюдника. Рафаель вирушає на забутий богом острів Бомон. Сюди втік Натан кілька років тому. Причини зникнення письменника і досі залишаються невідомими. Та Рафаель вірить, що саме він розкриє таємницю Фоулза. Таку саму мету має і журналістка Матильда, яка теж прибула на Бомон. У неї є дивні світлини, що стосуються Фоулза. Тим часом на Бомоні стається вбивство — жінку знайдено розіп’ятою. Хтось наче попереджає, що ліпше не розкривати чужих таємниць. Бо інакше станеш їх частиною…

Вітрила тріпотіли на тлі осяйного неба.

Судно відчалило від варських берегів десь після тринадцятої години й зараз зі швидкістю п’ять вузлів прямувало до острова Бомон. Сидячи поруч із капітаном недалеко від штурвала, я хмелів від живильного морського повітря. Споглядання металево-золотавих відблисків на поверхні води повністю мене поглинуло.

Того ранку я залишив свою однокімнатну квартирку в столичному регіоні, щоб о шостій сісти на швидкісний потяг до Авіньйона. Із Папської столиці автобусом я рушив до Єра, а потім ― на таксі аж до маленького порту Сен- Жульєн-ле-Роз, єдиного місця, звідки відчалювали пороми в напрямку острова Бомон. Через те, що в розкладі залізниці вкотре стався збій, я на п’ять хвилин спізнився на єдиний рейсовий транспорт, який курсував удень. Тож коли я, тягнучи за собою валізу, бродив причалом, капітан одного нідерландського вітрильника, що збирався відчалювати в пошуках клієнтів на острові, люб’язно запропонував попливти з ним.

Мені щойно виповнилося двадцять чотири й велося несолодко. Два роки перед тим я закінчив паризьку бізнес-школу, але не шукав роботу відповідно до освіти. Я отримав там диплом лише для того, аби батьки були спокійні; мені не хотілося, щоб життя складалося з менеджменту, маркетингу чи фінансів. Ці останні два роки я крутився по підробітках, щоб оплачувати оренду житла, а всю творчу енергію віддавав написанню роману «Боязке верхогір’я», від якого відмовилися десятки видавництв. Усі листи з відмовами я прикріпив кнопками на дошку над робочим столом. Щоразу, коли вістря проколювало поверхню, здавалося, що проколюють моє серце: настільки рівень пригніченості дорівнював пристрасті до письменництва.