Едвард Сент-Обін. Патрік Мелроуз: Трохи надії

Фарід, молодий ліванський письменник, хоче опуб­лі­кувати свою першу книжку, але у видавництвах отри­мує відмову за відмовою. Тоді він влаштовується ко­рек­то­ром в одну з найстаріших друкарень Бейруту, таємно сподіваючись, що йому таки вдасться колись надрукувати свій твір. Він завжди тримає зошит на своєму столі, і одного дня рукопис зникає, а невдовзі з’являється у вигляді прекрасно надрукованої книж­ки. Та радіти зарано, бо автор здогадується, що його книж­ка надрукована на банкнотному папері, а зробила це дружина боса, в яку він таємно закоханий. Заплу­тавшись у поліцейсь­кому розслідуванні та незакон­ному флірті, Фарід виявляє, що друкарня, в якій він працює, — зовсім не те, чим здається.

У романі Жаббура Дуейги вміло поєднується за­хоп­ливий сюжет з історичним тлом і вишуканою іронією, з якою він описує сучасне ліванське суспільство.

У розпал літньої спеки, що охопила Бейрут одного року другого десятиліття двадцять першого століття, молодий чоловік із високо піднятими бровами (так, наче він увесь час говорить «ні») вийшов з громадського автобуса, на борту якого було оголошення: «Не забувайте викрадених, примусово виселених та скалічених війною». На грудях коло серця він тримав грубий зошит із червоною обкладинкою, через що нагадував людину зі зламаною чи простреленою рукою на перев’язі. Він ішов швидко і рвучко, стукаючи каблуками свого нового взуття об тротуар, і здавалося, що прив’ялі дерева на набережній та неквапливі перехожі перешкоджають йому дістатися туди, куди він так прагне.

Він зайшов у будівлю, фасад якої був оздоблений різьбленням по темному базальту. Колись у той фасад влучив артилерійський снаряд, що тільки більше підкреслило абстракціонізм дизайну. Хлопець поправив яскраву червоно — жовту краватку перед дзеркалом ліфта і зайшов у кабінет до чоловіка, чий вік складно було визначити. Стіну його офісу прикрашала німецькомовна афіша вистави «Трикопійчана опера». Сам він, у товстих окулярах, сидів за письмовим столом і з самого ранку був у поганому гуморі. Йому доводилося напружувати пам’ять, про яку серед його друзів ходили легенди, аби пригадати й набрати одним пальцем муаллаку Зугейра бін Абі Сульма. Він проставляв діакритичні знаки і вибирав для кожного бейта новий шрифт, аж доки вичерпав усі можливі опції, які пропонувала «Windows». Він саме набирав шрифтом «Andalus Medium» відомий рядок із цієї муаллаки:

Війна — не що інше як те, що ви пізнали й прожили,
А все, що про неї говорять, — просто слова, яким віри немає.
Коли високий хлопець виріс просто перед ним, вказівний палець правої руки завис у повітрі і чоловік поглянув на гостя.