Чарльз Дікенс. Різдвяна пісня в прозі

Скільки потрібно часу, щоб життя людини повністю змінилося? А кількох людей? А всього людства? Дуглас Коупленд пропонує свій варіант і показує, що може статися лише за п’ять годин. Рік — бармен-невдаха. Люк — пастор-утікач. Рейчел намагається знайти когось, хто може стати батьком її дитини. Карен приїхала на інтернет-побачення з Ворреном, який нікому не подобається. Ще є сучасний проповідник, що вміє красиво говорити і спритно виманювати гроші. І є неймовірна, жахлива катастрофа, яку неможливо пояснити з невеличкого коктейльного бару, де зникли Інтернет, електрика і вода. І від усіх небезпек захищають лише поспіхом забарикадовані двері. За ці п’ять годин герої переосмислять усе своє життя, відкриють у собі нові, ще досі невідомі почуття і, можливо, Бога. Зрештою, що таке Бог для купки людських створінь перед обличчям кінця світу?

Рік зупинився, прислухаючись до голосу в голові. Тридцять сім років слухання свого внутрішнього голосу не привели ні до чого, крім банкрутства,
самотності й куперозу, від якого обличчя здавалося перманентно обгорілим, червоним, як у п’яниці, — чи то радше віскі робило його обличчя
червоним, як у п’яниці; саме внутрішній голос і запропонував йому випити віскі: «Ну ж бо, Ріку, ти на це заслуговуєш, брате! Сьогодні ти посадив
сорок футів живоплоту з жовтого кедра!» Та Рік цього голосу більше не слухає. Тепер він слухає інших людей, бо працює в барі й люди розповідають йому геть усе: про скасовані відпустки на Бермуди, мрії про зміну статі, про грубих матерів, що лаються, як вантажники, про жах, який наводять північнокорейські ракети. Люди розповідають Ріку всю правду про себе, бо Рік працює в барі готельного аеропорту і тому у всесвіті своїх відвідувачів є явищем тимчасовим і одноразовим.