Євгенія Кужавська, Олександр Красовицький. Справа зниклої балерини

Кілер може отримати вигідне замовлення – але для цього треба зіграти в ризиковану гру. Зухвалі грабіжники взяли в заручники звичайного таксиста — і раптом ролі помінялися. Викрасти з музею шедевр — лише половина справи. Маньяк при­значає самотнім жінкам побачення через інтернет — як це зупинити. Усе це та багато чого іншого відбувається тут і те­пер, у вашому великому місті.

«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостро­­сю­жет­ної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу істо­рич­ного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олек­су Довбуша.

Каву приніс чоловік.

Він же зустрів того, хто називав себе Крейзі, на першому поверсі й провів до переговорної кімнати. Запрошення на зустріч не здивувало. Крейзі підозрював, що фірма зацікавиться ним. Здивувало інше: місце призначеної зустрічі.

Свої дані він залишив на третьому поверсі звичайного, типового для нашого часу офісного центру. Двадцять три поверхи, конструкція зі скла й металу, безбарвні, без особливих прикмет охоронці в холі, такі само дівчата на рецепції та за столиками в конторах. Якщо бути точним, Крейзі назвав їх про себе безбарвними не через зовнішність.

Тут, виглядало, працівниць старанно добирали. Вочевидь вік — до тридцяти чи ледь старші, — та вродливі личка значилися першим пунктом для претенденток на роботу в будь-якому тутешньому офісі. Але саме візуальна однаковість красуньок змішувала їх, не вирізняла жодну з-поміж інших. Той випадок, коли природна врода, ще й старанно підкреслена фарбами, тонами, помадами й перукарями, в результаті позбавляла дівчат і молодих жінок особливих, властивих кожній окремо барв.

Проте в офісі Крейзі мав справи лише з ними.

Перша, осяявши нещирою посмішкою, дізналася куди йому треба, й відправила на десятий поверх. Там, уже на іншій рецепції, просто під назвою фірми, зустріла такою самою посмішкою інша дівчина. Не міняючи виразу обличчя, з підкресленою люб’язністю, вона внесла дані Крейзі в комп’ютер, видала бейдж гостя й показала, куди пройти. Далі він пішов аж у кінець коридору, ліворуч якого тягнулися забрані непрозорим склом від стелі до підлоги бокси-офіси.

Потрібний знайшов за рогом, у самому кінці куцого коридорчика-апендикса. Щоб відчинити двері, притулив, як радили, бейдж до пластикового прямокутника. Всередині побачив шість столів, по три з кожного боку, кожен відгороджений таким самим непрозорим, матово-сірим грубим склом. Його відразу закликали на вільне місце, бо, крім нього, тут уже сиділо двоє відвідувачів-чоловіків. Уже третя за півгодини дівчина розтягнула у посмішці пухкі губки, не сміючись очима, поставила кілька стандартних запитань, дала заповнити кілька форм і одну анкету, потому пообіцяла: з ним неодмінно зв’яжуться, й попрощалася.

Тож місце, куди його запросили на повторну співбесіду, трошки напружило Крейзі. Йому назвали зовсім іншу адресу. Навіть не в центральній частині — їхати довелося на Троєщину, там шукати серед однотипних панельних дев’ятиповерхівок скромну двоповерхову будову, дуже схожу на колишній дитячий садок. Обійти її з торця, піднятися на другий поверх залізними сходами до єдиних там чорних броньованих дверей без номера.