Джон Вільямс. Стоунер

«Ачелерандо! “Щораз скоріше!”» — ніби говорять одне одному персонажі цього непересічного науково-фантастичного роману единбуржця Чарльза Стросса.

Батько, донька й онук — три покоління однієї сім’ї — стають учасниками появи постлюдського суспільства в природному для нього середовищі технологічної сингулярності. За химерним та витіюватим сюжетом книги захована справжня енциклопедія фантастичних ідей та концептів межі тисячоліть: юридичні права віртуальних клонів, штучний інтелект у домашніх іграшках, економіка Інтернет-ботів, сфери Дайсона, демонтаж поясу астероїдів, гірничі роботи на газових гігантах і найголовніше — політ до зірок у пошуках позаземного інтелекту.

Все це — лиш дрібка того, з чим доводиться мати справу спантеличеним від постлюдського суспільства персонажам роману, людям і не тільки.

Зустрічайте! Лауреат премії «Локус»-2006, номінант із коротких списків «Г’юґо»-2006, «Неб’юли»-2003, іменних премій Артура Кларка та Джона Кемпбелла (2006). Повноцінний дебют українською мовою.

В Амстердамі ніч, у Кремнієвій долині — ранок. За сьогодні у світі народилося п’ятдесят тисяч немовлят. Тим часом автоматизовані заводи в Індонезії та Мексиці виробили чергову чверть мільйона материнських плат із процесорами, потужністю понад десять квадрильйонів операцій за секунду46, що на цілий порядок нижче нижньої межі обчислювальних можливостей людського мозку. Ще чотирнадцять місяців — і більша частина сукупної потуги свідомого обчислення роду людського відбуватиметься в кремнії. І першою плоттю, з якою познайомляться нові штучні інтелекти, стануть вивантажені у віртуальний світ лангусти.

Манфред, чвалаючи, повертається до готелю, утомлений фізично і виснажений десинхронозом47; його окуляри й досі «підвисають» через оскаженілих ґіків, котрі ніяк не дадуть спокою виголошеному ним заклику утилізувати природний супутник Землі. Його боковий зір так і повниться їхніми ледве видимими і непевними пропозиціями. Ликом місяця саме проминає фрактальний хмаропривид останніх велетенських аеробусів, що гуркотять у нічному небі над головою Манфреда. По шкірі пробігають сироти, а в одязі, з якого він не вилазить уже третій день, аж похитується леп.