Тарас Коковський. Цвіт споришу

«Цвіт споришу» — коротка проза Тараса Коковського, розмаїття пластів буття. У центрі кожної новели чи оповідки — людина, її помисли, радощі, печалі, спокуси й спокути, сподівання і звершення, здобутки й утрати… Але все освячується любов’ю. Ми — зерна Господні, освячені нею. Допоки любов — доти й життя. Зростаємо й топчемо стежки чи дороги. Вони рівні перед ликом Його, вони однаково значимі, то лише нам здається інакше. Дрібненька квіточка споришу — найнижчої трави України — чи не вартніша від найрозкішнішої троянди. Бо спробуй витопчи той спориш! Спробуй винищ такий стійкий, такий витривалий народ.

Книжка «Цвіт споришу» адресована широкому колу читачів, кожен знайде у ній щось близьке, суголосне долі чи душі.

«Івасеве дитинство

— Івасю, де ти запропастився? Ходи на подвір’я! — гукає мама з ґанку до п’ятирічного сина.

Але хіба можна в таку пору всидіти на подвір’ї? Літнє сонце таке лагідне. Порохи на дорозі такі м’якенькі, так приємно лоскочуть п’яти теплом. А як гарно в них бавитися. Де там траві чи піску до них!

— На тобі хліба зі смальцем!

Івась мерщій біжить до хати. Хліб зі смальцем — то смакота. А ще трішки солі і зеленої цибульки. Тутешні дітлахи мають звичку, вийшовши на вулицю з куснем хліба, помащеним чим Бог послав, гордо виставляти його напоказ і примовляти до гурту однолітків: «А що я маю! А що я маю!».

— Івасю, ти знову порохів наївся? Поглянь, який писок брудний! Щоб я більше не бачила тебе на дорозі!

Але спробуй стриматися від отої порохнявої спокуси.

А який чудовий дощ був учора! Наче хтось підігрітої води з неба вилив! Так би й ходив під ним, дарма, що сорочка і штанці промокли наскрізь. Після такого дощу можна сміло рушати на окописько — зарослі травою пагорб і долину край села на місці колишнього єврейського цвинтаря, знищеного німцями під час війни. Дощівка заповнює ямки, утворюючи озерця. Вода в них стоїть ще кілька днів після дощу. Можна купатися, пускати кораблики з горіхової шкаралупи.»