Софія Буняк. У калейдоскопі долі

Невеличка книжка мемуарної прози Софії Буняк «У калейдоскопі долі» — на диво змістовна. Серед чільних сюжетів вирізняється доля письменника-аматора Сергія Даушкова – одного з незліченних загублених, непомічених, належно не поцінованих обдарувань, маловідомих настільки, що можна «заокруглити» до просто невідомих. Крізь цю історію пізнаємо й саму авторку, що замолоду потрапила між жорна репресій, а потім опинилася в Москві. Столичне українство, боротьба за створення земляцтва, неповторна атмосфера шістдесятих років, шістдесятництва, друзі й знайомі, відомі нам і незнані, вервиця захоплень і розчарувань. І привабливий образ тендітної та водночас сильної жінки, якій судилося все життя складати іспит на вірність собі і краєві.

«Настав березень, Шевченківські дні. Наша українська громада: студенти, аспіранти, співробітники МДУ, Літературного інституту імені Горького, Академії педагогічних наук, інших установ та вишів зібралися біля пам’ятника Шевченка, коло готелю «Україна», що на набережній Москва-ріки. Було холодно. Небо сіре, наче брудне, під ногами не до кінця розталий сніг. Десь зі сторони Кутузовського проспекту налітає рвучкий, дошкульний вітер, скуйовджує чоловічі чуприни й летить геть. Всі з квітами. Ірина Юхимівна завжди у цей день зрізала цвіт на кімнатних фіалках з таким букетом йшла до Тараса. Присутніх набралося чоловік тридцять. Коли наша група, розташувавшись біля підніжжя пам’ятника, почала співати «Заповіт», від готелю відділився кремезний, високого зросту «дядечко» у новому темно-синьому пальті з сивим смушковим коміром і такій самій шапці. Він мав мітлу на довгій палиці й ретельно почав замітати примерзлий до тротуару сніг. Так захопився своєю роботою, що ніби й сам незчувся, як опинився біля нас, продовжуючи поруч із нами, навколо нас підмітати, підмітати…

Ми скінчили «Заповіт», заспівали «Реве та стогне», поклали квіти, постояли ще трохи і почали поволі розходитись. Дядечко, втративши інтерес, пішов собі, тримаючи мітлу як косу, в напрямку готелю».