Джон ле Карре. У розшуку

«Нехай усі уб’ють Констанс» — це детективний роман із містичними пасажами, підігрітими всюдисущою інтригою та невгасимою напругою. Твір є міжмистецьким згустком, що містить у своїй основі з’явища музичного, театрального та кінематографічного світів. То свого роду негласний довідник із іменами іконічних зірок, котрі спалахували та згасали у творчому просторі Америки на початку ХХ століття. Головна героїня роману, Констанс Реттіґан, майстриня перелицювання та прибічниця непостійності, отримує Книгу Мертвих, що не на жарт лякає її. Звідти і починаються втьоки від смерті, а чи то просто біганина від себе самої і свого непримиренного минулого. Низка смертей, відкриття несподіваних фактів — ось що врухомлює це чтиво, що віддає питомо бредберівською глибиною і гостротою думки.

О шостій ранку ген-ген удалині сплеснув світанок, проглядіти який через дощову запону аж ніяк не вдавалося. Досі полискували блискавки, ніби роблячи світлини приливу, що заковтував побережжя.

Нечувано велика блискавиця ніби зав’язла помежи вулиці. Я збагнув, що коли проведу рукою по простирадлі, з іншого краю нікого не знайду.

— Констанс!

Передні двері були розчахнуті, тим самим нагадували вихід на сцену. Дощ тарабанив по килимі. На долівці лежало два телефонні довідники, великий і маленький, розкинуті так, щоб їх можна було легко помітити.

— Констанс! — вирвалося з мого стривоженого нутра. Я озирнувся довкола.

«Принаймні вона натягнула сукню», — подумав.

Далі набрав її номер. Глухо.

Я зодягнув плащ і, засліплений дощем, почвалав узбережжям до будинку Констанс, що був схожий на арабську фортецю. Зупинив ходу лишень тоді, коли опинився попереду помешкання, що вигравало сяйливими пломенями всередині та знадвору.

Одначе жодна тінь так ніде й не заворушилася.

— Констанс! — загорланив на весь голос я.

Вогні ніби заклякли на місці, застигла й тиша.

Страшезна хвиля накотилася на узбережжя.

Я заходився нипати очима, чи нема раптом ніде поруч її слідів, що вели б до припливу.

Втім, не було й натяку на них.

— Хвала Господу! — гадкував я. Згодом мене почали підточувати сумніви: — А що, коли їх розмило дощем?

— Тебе ж це влаштовує! — крикнув я.

І пішов геть…»