«Цвинтар для божевільних» — другий роман венеціанської трилогії Рея Бредбері, до якої також входять «Смерть — діло самотнє» і «Нехай усі позбудуться Констанс». Книга нагадує лабіринт смертей, справжніх та уявних, де вимисел такий же реальний, як і дійсність. Дія твору відбувається в оповитому магією Голівуді, де не існує часових чи просторових рамок, де динозаври розгулюють поряд із собором Нотр-Дам, а гример Леніна помагає Ісусу, де сни межують з реальністю, а мрія — із жахом… І не дай Боже потрапити нам у цей божевільний світ!
Десь колись жили-були собі два міста в одному місті. Одне з них удалось ясне, а друге — темне. Одне невгамовно товклося цілісінький день, а друге ніколи й нізащо б не зворухнулося. Одне — тепле, ще й сповнене вічномінливого світла. А друге — холодне, ще й привалене брилами, щоб нікуди не втекло. Коли ж сонце щовечора опускалось за «Максимус-Філмс», то місто живих починало нагадувати цвинтар Ґрін-Ґлейдс, що близенько, через дорогу, котрий якраз і був другим містом — градом небіжчиків.
Коли ж гасло світло й припинявся усякий рух, а вітер, що обдував будівлі студії, прочахав, отоді начебто якась неймовірна печаль-меланхолія розливалася від парадних воріт міста живого по вже посутенілих авеню, добуваючись аж до того високого цегляного муру, який і розводив, одне від одного, оті два міста. І зненацька вулиці сповнювалися чимось таким невимовним, що про нього можна було сказати щось лише перегодом — як про спомин. Адже люди, відходячи до іншого світу, лишають по собі всілякі архітектурні надбудови, які кишать примарами неймовірних подій.
Бо й справді це було найнесамовитіше у світі місто, де могло будь-що трапитися, і таки траплялося будь-що. Десять тисяч смертей відбулося там, а люди, хутенько закопавши небіжчика в землю, зривалися, регочучи, на рівні ноги, аби завдати ті ноги на плечі, — й хóда! Геть-геть! Тут підпалювалися цілі квартали, але ніколи вони так і не згоряли. Сирени верещали, поліційні машини мало не перекидалися, огинаючи ріг за рогом… аби тільки полісмени позривали й поховали свої «бляхи», а пожежники — покольдкремили на собі ту свою жовтогарячу пресовану пудру та й порозходилися додому, до своїх бунґало, що ген на околицях, — у той великий і переважно такий нудно-занудний світ…
Номер стенду:B 3.09
