Боротьба за кращий світ у книжці Томаса Совелла «Дискримінація і нерівність»

Томас Совелл. Дискримінація і нерівність – Наш Формат, 2023 – 296 с.

У видавництві «Наш Формат» вийшла книжка відомого американського економіста, соціального теоретика – Томаса Совелла. Власним прикладом автор, який народився в бідній родині, ріс в Гарлемі, з дитинства знав, що таке сегрегація, а потім став науковим співробітником Гуверівського інституту й отримав Національну медаль за гуманітарні науки від президента США, довів, що, хоч «ні в природі, ні серед людей немає автоматично рівних чи випадково розподілених результатів», завжди є фактори, здатні допомогти вийти за межі статистики.

У книжці «Дискримінація і нерівність» Томас Совелл досліджує передумови – історичні, економічні, географічні, соціальні – виникнення нерівності «між окремими людьми, так і між групами людей, організованими в різноманітні інститути: від сімей до підприємств і цілих народів», її розвиток та впливи. Навіщо? Щоб не повторювати помилок минулого, брати з нього уроки й бути свідомим того, що сучасному світу дуже бракує «загальної порядності, а тим паче миру й гармонії».

Публікуємо фрагмент книжки «Дискримінація і нерівність», наданий видавництвом «Наш Формат».

Минуле та майбутнє

Озираючись на багатовікову історію людства, можна побачити багато жахливих речей і багато речей, які надихають. Що стосується майбутнього, то все, в чому ми можемо бути впевнені, це те, що воно настане, незалежно від того, добре чи погано ми до нього підготовлені.

Можливо, найбільш обнадійливими моментами у минулому є незліченні приклади цілих народів, які у певний час суттєво відставали від своїх сучасників, проте в пізніші часи обігнали їх і вийшли на передній план досягнень людства.

До них належать брити, які у стародавньому світі були неписьменним племінним народом, тоді як давні греки та римляни закладали інтелектуальні та матеріальні основи західної цивілізації. Однак через тисячоліття саме британці привели світ до промислової революції.

У різний час і в різних місцях Китай та ісламський світ були більш розвиненими, ніж Європа, а пізніше відстали, тоді як Японія вийшла з бідності та відсталості середини ХІХ століття на передній край економічних та технологічних досягнень ХХ століття. Євреї, які відіграли незначну роль або не відіграли жодної ролі в революційній появі науки й техніки на початках сучасної ери, пізніше склали непропорційно велику частку всіх учених, які отримали Нобелівські премії в ХХ столітті.

Через багато жахливих речей про минуле важко сказати, що в ньому було гіршим, оскільки на ці «лаври» надто багато кандидатів з усього світу. Те, що після тисячоліть цивілізації в одному з найпередовіших суспільств могло статися щось на кшталт Голокосту, є майже так само інтелектуально незбагненним, як і морально руйнівним. І воно демонструє, які глибини порочності можливі у всіх людських істотах. Воно є болісним нагадуванням про те, що цивілізація – лише «тонка кора над вулканом».

Якщо довголіття й універсальність є критеріями, то рабство має бути одним із головних кандидатів на місце найжахливішого з усіх людських інститутів. Оскільки воно існувало тисячі років в усьому світі, відколи почалася історія людства. І все ж сьогодні його масштаби часто недооцінюються, коли рабство обговорюється так, начебто воно обмежувалося однією расою, яка поневолила іншу, тоді як насправді воно існувало практично скрізь, де одні люди мали змогу поневолити інших людей. І в багатьох, якщо не в більшості випадків люди поневолювали людей своєї раси. Це відбувалося в Європі та Азії, так само як в Африці або на Західній півкулі ще до того, як на горизонті з’явилися кораблі Колумба.

Хоч як широко засуджується рабство сьогодні, та ось прикрий факт: до вісімнадцятого століття воно практично безперешкодно панувало, навіть попри те, що існували виклики жорстокого поводження з рабами чи поневолення цілих народів. Але сам його інститут прийняли як життєвий факт навіть провідні філософи та релігійні лідери. І це ще одне тривожне відображення людської природи у всіх її проявах. У християнських монастирях Європи та буддійських монастирях Азії теж були раби.

Лише у вісімнадцятому столітті виник серйозний рух за скасування всього інституту рабства – і на той момент він розвивався виключно в рамках західної цивілізації й спочатку лише серед незначного кола осіб. Протягом наступного століття виступи проти рабства були в основному обмежені західними суспільствами. І навіть після того, як рабство скасували у всіх західних країнах, рабів продовжували купувати й продавати зокрема в Османській імперії.

Чимало людей може не знати, що першим століттям, яке почалося з того, що рабство скасували в більшій частині світу, було двадцяте століття, і що залишки рабства залишилися ще у двадцять першому столітті. Проте відомий американський економіст назвав рабство «первородним гріхом Америки» з дня її заснування. Але в 1776 році в рабстві не було нічого оригінального, коли Адам Сміт написав, що Західна Європа була єдиним місцем у світі, де повністю його скасували. Хоча це, звісно, не заважало західним європейцям володіти рабами в Західній півкулі. Визнання рабства практично універсальним прокляттям людської раси суттєво відрізняється від зображення його як вузько локалізованого, однак саме на останньому наполягають прихильники сучасних поглядів та сучасного порядку денного.

Європейці поневолили інших європейців за століття до того, як європейці привезли до Західної півкулі перших африканських рабів – переважно куплених в інших африканців, які їх поневолили. Не було нічого секретного в тому, що європейці потрапляли в рабство до неєвропейців. Лише один приклад: берберійські пірати доставляли європейських рабів до узбережжя Північної Африки. Цих рабів було більше, ніж африканських, привезених до Сполучених Штатів та в американські колонії, з яких згодом утворилися США. Інші пірати робили такі масові набіги за рабами уздовж Середземного та Адріатичного узбережжя Європи, що в цих місцях збудували численні сторожові вежі, щоб прибережні народи могли бути попереджені та рятувалися втечею при наближенні піратських кораблів. Тільки на острові Сицилія налічувалася понад сотня таких сторожових веж.

Обмеження дискусій про рабство обговоренням чорних, що перебували у неволі в білих людей, – це лише один із багатьох способів, яким порядок денний теперішнього спотворює наше розуміння минулого, пропускаючи цінні уроки, які може дати невідфільтроване знання про минувшину. Всесвітня історія рабства для всіх людей і на всі часи має бути щонайменше похмурим попередженням проти наділення будь-якої людини нестримною владою над іншими, незалежно від того, як привабливо ця неприборкана сила може бути риторично запакована.

Двадцяте століття – перше століття після того, як рабство майже викорінили у всьому світі, – породило нові форми жорстокої людської неволі разом зі створенням тоталітарних диктатур, які протягом того століття у мирний час колективно вбили десятки мільйонів своїх власних людей і перетворили на жах життя багатьох із тих, хто вижив.

Остання західна нація, що покінчила з рабством (Бразилія), зробила це у 1888‑му, а перша тоталітарна диктатура виникла в Росії у 1917 році. Минуло ледве одне покоління між придушенням однієї форми неймовірно жорстокого поневолення людей та створенням іншої. Проте ці нелюдські диктатури часто ґрунтувалися на збудливій риториці та піднесених баченнях, які знаходили відгук у багатьох провідних інтелектуалів по всьому світу. Навряд чи знайдеться зрозуміліший приклад необхідності історичного попередження: «Вічна пильність – ціна свободи».

Як сказав Едмунд Берк понад два століття тому: «Історія розгорнула величезну книгу для нашого навчання, щоб із минулих помилок і вад людства ми брали матеріали майбутньої мудрості». Але він попередив, що минуле також може бути засобом «збереження або відродження розбрату і ворожості». Саме в цьому другому сенсі під гаслом «соціальної справедливості» сьогодні надто часто викладають історію і використовують ту ж токсичну суміш необачної риторики та безрозсудних бачень, яка призвела до неймовірних трагедій у тоталітарних диктатурах ХХ століття.

Якщо територіальний іредентизм призвів до того, що народи винищували одні одних через землю, яка мала незначну або не мала жодної цінності сама по собі, просто тому, що колись (у часи, про які не пам’ятає жодна жива людина), вона належала до іншої політичної юрисдикції, то чого слід очікувати від прищеплення ідей соціального іредентизму, що виріс на основі історичної несправедливості, заподіяної давно померлим людям?

Такою несправедливістю рясніють різні часи та різні місця по всьому світу – її зазнають та здійснюють люди практично будь-якої раси, віросповідання та кольору шкіри. Але на що сьогодні може сподіватися будь-яке суспільство, якщо немовлята в цьому суспільстві увійдуть у світ як спадкоємці заздалегідь підготовлених претензій до інших немовлят, які цього таки дня народилися в цьому-таки суспільстві?

Ніщо з того, що ми можемо зробити сьогодні, не може виправити багато зла та катастроф минулого, але принаймні ми можемо взяти з них уроки, а не повторювати помилки минулого, багато з яких починалися з високих цілей. Яким би очевидним усе це не видавалося, але про це дуже часто забувають. Ніщо з того, що можуть зробити німці сьогодні, аж ніяк не пом’якшить приголомшливе зло того, що робив у минулому Гітлер. Вибачення в сучасній Америці за рабство в минулому не мають жодного значення, і ще менше від них користі як для чорних, так і для білих. Що може означати для А, якщо він принесе вибачення за те, що зробив Б? Навіть якщо йдеться про зроблене сучасниками, а тим паче крізь величезну прірву між живими й мертвими.

Єдині часи, на які ми маємо хоч якусь міру впливу, – це сьогодення та майбутнє. І одне, й інше можна погіршити спробами символічного відшкодування живим шкоди за те, що сталося серед мертвих, яким ми не можемо допомогти, покарати або помститися. Якими б неприємними не були ці обмежувальні факти, це не заважає їм бути фактами, що перебувають поза нашим контролем. Вдавати, що у нас є сили, яких насправді немає, – це ризик створити в сьогоденні непотрібне зло, заявляючи при цьому, що ми маємо справу зі злом минулого.

Будь-який серйозний погляд на світ у тому вигляді, в якому він є сьогодні навколо нас, повинен ґрунтуватися на тому, що підтримка загальної порядності, а тим паче миру й гармонії серед живих сучасників є серйозним викликом як між народами, так і всередині народів. Визнати, що ми нічого не можемо вдіяти з тим, що сталося серед мертвих, – це не відмовитися від боротьби за кращий світ, а зосередити наші зусилля там, де є хоч якась надія на покращення життя живих.

Читайте також: Імперіалізм та ідентичність: чого ми можемо навчитися у постколоніальних країн