«Дівчина з ведмедиком» Домонтовича: інтелектуальна проза, модернізм й повернення тілесності

Чому «Дівчина з ведмедиком» — це інтелектуальний роман? Ведмедик – це символ чого? Які культурологічні пласти підіймає відомий роман Домонтовича? Про все це в конспекті третьої лекції з циклу розмов видавництва «Віхола» з Вірою Агеєвою.

Модерувала розмову співзасновниця «Віхоли» Ілона Замоцна, до дискусії також приєдналася літературознавиця Ірина Борисюк.

Що таке інтелектуальний роман

Домонтович, або «Доктор із парадоксом», як його нзивав Микола Зеров, був майстром інтелектуальної прози – складних маніпулятивних, інтелектуальних й мовних ігор. Усі три його романи («Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус» та «Без ґрунту») можна прочитати лише як любовні, але при цьому дуже багато втратити, адже Домонтович пише про історію зміни культурно-історичних епох.

Є урбаністичний роман, є психологічний роман, є інтелектуальний, авантюрний, детективний, любовний… Любовний – не гірший чи кращим за інтелектуальний — у вони просто різні романи. Інтелектуальний роман — це роман, написаний поверх прочитаних книг, написаний читачем. Він передає дух епохи, інтелектуальний клімат епохи. Інтелектуальний роман як жанр особливо актуалізувався в добу європейського модернізму (перша чверть XX століття), коли література найбільше була зосереджена на собі самій. Домонтович фактично впроваджує цей жанр в українську літературу.

Про що «Дівчина з ведмедиком»

У «Дівчині з ведмедиком» ми зустрічаємося з Варецьким, типовим інженером, людиною-раціо. Він вмів розв’язати будь-яку задачу й написати будь-яку формулу, але завжди ворогував зі словами. Зачин «Дівчини з ведмедиком» це насправді пародія на радянський так званий «реконструктивний роман». Ось є собі інженер, інженер-хімік, який вірить у те, що все найгірше скінчилося, революція відгриміла, війні кінець. Життя повертається до усталених форм, треба лише налагодити, поремонтувати, відрестраврувати, і все буде добре. Водночас Варецький розуміє, що все змінилось, що час інакший. Але він вважає, що зміна епохи — суто теоретична проблема, і його особисто вона не торкнеться.

Варецький приходить у родину Тихменєвих у ролі репетитора для сестер Лесі та Зини. Леся — копія своєї мами, гарно вихована панночка з доброї родини, яка не ставить нечемних питань, приймає наперед визачненість своєї долі освітою, походженням, родиною. Натомість її шістнадцятилітня сестра Зина — втілення бунту, втілення авангардного заперечення всіх усталених норм.

Зина розуміє, що вона живе в нову епоху, зневажає епоху стару. Вона хоче прожити інакше життя, ніж прожила її мама. Вона розуміє, що світ навколо змінюється. Вона — людина модерну, авангарду. Але при цьому Зині не вистачило сили втілити свою мрію. Дівчина журиться, що вона не встигла в революцію, що вона дорослішає, коли життя вже таке усталене й нецікаве. Вона мріє поїхати в Китай і якось там вчинити Китайську революцію, щоби писати репортажі з найгарячіших точок планети. Але це складно – китайську мову вивчити тяжко, Зини на це не вистачило. Тоді її авангардистський бунт зосередився на території, яку змінити найтяжче. Зина хоче немало й небагато — вона хоче змінити родинні стосунки. А насправді новій жінці найтяжче утвердитися якраз на цій території. Вона розуміє, що її жіноче існування обмежене, обставлене заборонами, й Зина має рішучість їх долати. Найбрудніше табу, яке тоді було, — табу на сексуальність. І їй здавалося, що порушивши це табу, вона одразу здобуде свободу.

Зина фактично сама нав’язує стосунки не надто сміливому Варецькому, вона приходить до нього й вони стають коханцями. Тоді дівчина відкриває для себе велику річ — оце грізне табу патріархальної культури нічого насправді не приховувало, а порушення цього табу ніякої свободи не принесло. Кохання виявилося черговою нудною справою — прийти, лягти на спину, віддатися й піти, а потім почуватись тією самою, що й завжди. Їй здавалося, що вона порушила найбрудніше табу, але це нічого не змінило.

Варецький поводиться так, як найдурніше тільки можна поводитись у цій ситуації. Зина бунтує, руйнує усталений ціннісний горизонт, а він у відповідь пропонує їй одруження. Він сам розуміє, що каже дурницю, але він завжди ворогує зі словами – він інженер. Варецький приходить офіційно, церемонно, патріархально просить руки Зини, і коли він з’являється у квартирі, Зина кудись вибігає. Її всі шукають, і згодом вона повертається з фразою: «Я тільки що віддалась двірнику». Батько відправляє її за кордон, аби хоч якось залагодити скандал, і коли Зина зникає, Варецький примиряється з тим, що сталося. Так, він кохав цю дівчину, він про неї згадує, але все ще є мила Леся Тихменєва. У них налагоджуються стосунки, він має їй освідчитися, от лише попереду в нього відрядження у Берлін — налагодження економічних стосунків із партнерами.

Сцена в Берліні цілковито пародійна, причому там кілька шарів цього іронічного пародіювання.

Це пародія буржуазного міста, як його уявляли в тодішній радянській літературі. З трохи провінційного Києва Берлін видавався уособленням загрозливого мегаполісу — принаймні так його сприймає й сам Варецький. Він трохи злякано спостерігає це культове місце, цей берлінський ресторан — він не впізнає Зини в тій жінці, яка посилає йому записку в ресторані. Зрештою коли вона стріляє, він, хоч і поранений, вважає це все цілковитою випадковістю. Лише повернувшись до Києва Варецький осягає істину.

Символізм іграшкового ведмедика Зини

У Домонтовича дуже важливий феномент гри — це інтелектуальні ігри. Зина грається зі своїми ведмедиками, що може бути розчитано як натяк на її інфантильність, ніби вона не хоче прощатися зі своїм дитинством. Але ця інфантильність позірна, тому що вона ведмедиками маніпуляє. Так само іграшкою в її руках виявляється раціоналіст Варецький, який не може дати раду ні собі, ні своєму невмінню серйозно ставитися до несерйозних речей.

Читайте також: Київ у текстах українських письменників

Авангардизм у «Дівчині з ведмедиком»

Для мене роман Домонтовича це роман про те, що авангард не створює цінностей. Авангард їх руйнує, але що буде натомість? «Дівчина з ведмедиком» — це роман, який спрямований проти авангарду. Варецький ворогує зі словами, він не читає книжок, але він їх колекціонує. Він має знайомих палітурників, він дуже добре вміє вибрати парчу, ситець, знає, як зробити палітурку для нового придбання у свою колекцію. Можливо, це навіть десь трошки шпилька в бік Миколи Зерова, який дуже дбав про вигляд своїх книжок.

Варецький вдавав, що життя незмінне. Він вважав, що можна раціоналізувати існування, що можна з допомогою раціо контролювати людську душу, людську свідомість, людське існування. Й отут якраз він і помиляється. Виявилося, що людська психіка надто складна. Підсвідоме не контролюється ніякими раціональними аргументами чи поясненнями, й історія стосунків Варецького з Зиною – це історія модерністської кризи. Ситуація виходить з-під контролю, Варецький нічого не може запропонувати своїй учениці. Він може допомогти їй у розв’язуванні задач із математики чи хімії, але на питання «Як жити?» – він відповісти не може. Його бажання все раціоналізувати випливає в те, що історію своїх стосунків із Зиною Тихменєвою Варецький сам для себе аналізує як хворобу – помутніння свідомості.

Фото з вистави Стаса Жиркова за п`єсою Павла Ар`є, яка створена за мотивами «Дівчинки з ведмедиком» Домонтовича

Якщо назвати «Дівчину з ведмедиком» любовним романом, то тут є цілий ряд любовних історій. І дуже важливою історією є історія про вбивство дружини, яку переповідають Варецькому. «Чоловік, який вбиває свою тяжкохвору дружину. Що це?», — намагаються зрозуміти Варецький і його співрозмовник. Її можна трактувати як звичайний випадок патологічного людського зла, а можна інтерпретувати як найвищий вияв жертовного самозречного кохання. Той чоловік не може допомогти цій жінці, не може її кинути. Це звільнення від страждання, це вчинок закоханого чоловіка. Але є і третій варіант пояснення — убив тому, що справа йшла про аліменти, а платити їх він не хотів.

Що тут робить Домонтович — він відмовляється від пошуку однозначної істини. Він демонструє плинність, відносність усіх цінностей, якими живе його покоління. Світ втратив свою колишню усталеність, світ втратив оте розмежування добра і зла. Розмежувати їх стає все складніше, і це одна з важливих рис європейського модернізму. Коли йдеться про хаотичність цінностей, то якраз отут дуже цікаво простежити, як Домонтович про це говорить.

Іронізація неокласичного дискурсу

Тут варто поставити питання — а чи існувала українська неокласична проза як така? Маємо усталене Зеровське визначення, що неокласицзм це мистецтво рівноваги. Але мистецтва рівноваги в романах Домонтовича точно не знайдеш. Більш того, у «Дівчині з ведмедиком» прихильницею мистецтва рівноваги виступала хіба що Леся Тихменєва з її любов’ю до класициста Ґете і його генія, аж ніяк не бунтівні авангардисти. 

Якщо текст це текстура, текстуалізація, переплітання ниток як у текстильних виробах, то в такому сенсі проза Домонтовича наскрізь неокласициська. Коли він демонструє ціннісний хаос, він водночас демонструє ситуацію зміни культурно-історичних епох. Колись Вірджинія Вульф мала навіть чи то сміливість, чи то нахабство сказати, що в жовтні 1910 року людина як така змінилась. От оцю зміну людини в процесі модернізації Домонтович і демонструє.

Міняється людина, міняється епоха — і це чудово показує епізод, коли Варецький опиняється у вітальні Тихменєвих. На полиці в шаф він бачить, як в інтер’єрі поєднуються різні епохи, бачить зміну поколінь і зміну культур. Ось бонбоньєрка, яка з лініями й французьким написом — вона представляє добу раннього єврпоейського Романтизму. Ось масивні класичні картини, скульптури, а поруч, в оцьому солідному, майже вікторіанському інтер’єрі, стоїть модерна скульптура «Боярич» — вона представляє сучасне мистецтво. Варецький намагається на неї не дивитись — він сідає так, щоби вона не була в полі зору. Це мистецтво, яке тривожить, руйнує класичну усталеність — у «Боярича» надто яскравий одяг, очі. Класична усталеність світу руйнується як в інтер’єрі, так і в мистецтві, так і у свідомості персонажів. 

Оповідні прийоми Домонтовича

Варецький — людина XIX століття, яке ставить інженера на верхівку соціальної драбини, бо інженер це той, хто може налагодити, поремонтувати, дає механізмові раду. І Кузьменко, і Варецький, і Тихменєв знають, як змусити механізм запуститись. Вони все налагодять. Але світ уже не сприймається як механістичний — прийшла доба модернізму. Це доба, коли психоаналіз пояснив, що людська психіка керується не лише раціональними імпульсами. І Варецький на власному трагічному досвіді переконується в тому, що він не контролює свідомістю те, що відбувається.

Водночас проблема Зини, яка хотіла змін, полягає у тому, що зміна культурно-історичної епохи — це зміна всього широкого поля. Натомість Зина намагалась змінити лише родинні стосунки — і тому її бунт був приречений.

Домонтовича цікавить модерн. Йому вистачає чутливості вловити, що нова епоха — це нова жінка. Це новий стиль стосунків, що вже був у середовищі автора — такою новою жінкою була Софія Зерова, дружина Миколи Зерова. Оце покоління нових жінок, які творили революцію, творили літературу. Це покоління, до якого належали неокласики. Якщо вже Домонтович щось і пародіює, то це та класична українська література, у якій не було сексуальності, тілесності. Він повертає її персонажам української літератури.

Читайте також: «Місто» Підмогильного: приїхати, побачити й підкорити Київ