Чому всі читають манґу і до чого тут Дісней, Кроненберґ та українські видавці

Мальовані історії — невід’ємна частина української книжкової культури. Американські комікси про супергероїв, проникливі європейські банд–десіне, блискучі роботи вітчизняних авторів. А ще манґа… дуже багато манґи. Японські комікси зовсім нещодавно ступили на наш ринок, однак уже здобули надзвичайну популярність і почали диктувати свої правила гри. Видавці активно купують ліцензії, нові тайтли з’являються майже щомісяця, а читачі просять іще й іще. Феномен манґи вражає та інтригує. Прискіпливий погляд не завадить…

Від емакімоно до «бога манґи»

Що вважати миттю народження манґи? Хто її предки? Розмальовані сувої емакімоно, що з’явилися в Японії ще в VIII столітті й поєднували каліграфію та ілюстрації? Чи шкіци Хокусая, які сам автор «Великої хвилі Канаґави» називав словом «манґа», тобто «дрібні й незначні зображення»? Між 1814 і 1834 роками він зібрав кілька альбомів спонтанних малюнків, де перепліталися експерименти, практичні методи й ескізи з натури. Зрештою, сам термін «манґа» з’явився значно раніше, ніж знайомі нам мальовані історії. Його перше відоме вживання датують 1798 роком, кінцем періоду Едо: поняття трапляється в передмові до ілюстрованої книжки Shiji no yukikai письменника й художника Санто Кьодена. Утім, становлення манґи як послідовної графічної оповіді було не лише результатом розвитку місцевих традицій. Значну роль у цьому процесі відіграла й західна культура: британський журналіст і художник Чарльз Віргман, облаштувавшись у Йокогамі у 1861 році, узявся видавати щомісячний сатиричний журнал Japan Punch, карикатури й пародії з якого захопили японців і підказали нові напрямки розвитку.

У 1905 році Ракутен Кітадзава, на той час уже автор першого японського мальопису, опублікованого 1902 року, заснував перший щомісячний журнал японських карикатуристів, наклад якого перевищував 100 000 примірників. Власне, саме він і почав вживати слово «манґа» у сучасному його розумінні. На початку ХХ століття спостерігався справжній бум на ілюстровані журнали, які поступово поділилися за тематикою та аудиторією. Наприклад, видавництво Kodansha заснувало журнали Shonen Club для хлопців у 1914 році та Shojo Club для дівчат у 1923-му. Цікаво, що й сьогодні манґа поділяється більше за цільовою аудиторією та віком читачів, аніж за традиційними тематичними жанрами. Перші журнальні мальописи переважно були йонкомами — короткими чотирипанельними гумористичними історіями, створеними під впливом американських коміксів. Але 1923 року відбулася справді революційна подія: у йонкомі Sho–chan no Boken підписи біля зображень замінили хмаринками зі словами персонажів. Популярні мальописи перевидавали окремими збірниками, що багато в чому заклало основи сучасної індустрії манґи.

Подальші десятиліття виявилися для молодого мистецтва непростими, й особливо важким випробуванням стала війна. За тоталітаризму манґу підпорядкували державній пропаганді: авторів залякували, цензурували і змушували працювати під урядовим контролем, а через бойові дії та брак паперу галузь майже занепала.

За часів американської окупації Макартура заборони несла вже американська цензура. Але манґа вижила завдяки поодиноким серіям, новим журналам, дешевим виданням і системі прокату книжок у книгарнях на винайм — кашіхон’я.

Та все ж манґа, яку ми знаємо сьогодні, зародилася в середині ХХ століття. Батьком її традиційно вважається Осаму Тедзука (1928–1989) — манґака, аніматор, сінефіл, гуманіст… і лікар за освітою. Намалювавши понад 150 000 сторінок, він заклав графічні та наративні основи сучасного японського мальопису. Саме йому ми завдячуємо звичними великими очима персонажів манґи, на які «бога манґи та аніме» надихнули очі Бембі з однойменного діснеївського мультфільму (кажуть, що він передивився його понад 80 разів!). Тедзука перетворив сторінку на своєрідний кіноекран, вибудовуючи послідовність кадрів як монтаж. Замість того щоб умістити всю дію в одній картинці, показував її поетапно: погляд героя, рух руки, реакцію співрозмовника, деталь довкілля. А ще саме він навчив манґу передавати час і тишу та суттєво розширив її жанрову систему.

Читайте також: Манґа українською: що вже перекладено і що незабаром перекладуть

Манґа для кожного: п’ять читацьких категорій

На відміну від західних книжок та коміксів, які традиційно поділяються на тематичні жанри, у манзі, як і на початку ХХ століття, доречніше зважати на поділ за демографією, тобто за віком і статтю цільової аудиторії. Основних категорій прийнято виділяти п’ять. Кодомо — це манґа для дітей до 10–12 років, що розповідає легкі, часом повчальні й веселі історії, орієнтовані на юну аудиторію.

Цікаво, що поняття кодомо хоч і походить від японського «дитина», та більше прижилося в країнах Заходу, адже самі японці радше говорять про нюйоджі або йоджі для малюків від 0 до 8 років, джьоджі — для дівчаток і данджі — для хлопчиків. Підростаючи, аудиторія джьоджі та данджі переходить на шьонен і шьоджьо відповідно. Водночас такі дитячі серії дуже часто популярні й серед дорослих, як-от неймовірно мила котяча пригода «Чі. Життя однієї киці» Конамі Канати (Nasha Idea).

Шьонен орієнтується на хлопців віком 12–18 років і зазвичай ставить у центр сюжету молодого протагоніста, який розкриває свій потенціал через динамічні сюжети й пригоди. Саме до цього напрямку належать, зокрема, такі серії, як «Сталевий алхімік» Хірому Аракави (Nasha Idea), «Токійські месники» Кена Вакуі (Nasha Idea) чи «Атака титанів» Хаджіме Ісаями («Артбукс»). І хоча таку манґу початково створювали для юнацької аудиторії, вона здобула любов читачів усіх вікових груп. Дружба, суперництво й епічні пригоди приваблюють як підлітків, так і дорослих, що робить шьонени найпопулярнішою манґою у світі: за статистикою, 75 % серій манґи, які продалися загальним накладом понад 100 мільйонів примірників, — це шьонени. Шьоджьо — це історії для дівчат-підлітків 12–18 років, однак насправді «Кохання на кінчиках пальців» Суу Морішіти (Nasha Idea) чи «Чарівний місяць у повечір’ї» Міки Ямаморі (Nasha Idea) також читають і дорослі, які полюбляють емоційні історії. Основні теми шьоджьо — стосунки, перше кохання, особистий розвиток і пошук себе в житті, а в центрі сюжету — зазвичай старшокласниця, яка вчиться розуміти власні почуття, долає життєві труднощі й поступово дорослішає.

Разом з тим не всі шьоджьо-манґи про шкільну романтику. Наприклад, «Лис і маленький танукі» Мі Таґави (Nasha Idea) — це фентезійна історія про тварин, що поєднує гумор, емоційність та елементи японського фольклору.

Те, що дорослі люблять читати підліткову манґу, — відомий факт, але чи існують видання саме для читачів 18+? Так, це сейнен і джьосей. Формально сейнен орієнтується на чоловічу аудиторію, а джьосей — на жіночу, хоча обидва напрямки мають багато спільного. Їх вирізняє увага до доросліших тем і зображення серйозніших проблем, психологізм та реалістичні наслідки для персонажів.

Сейнени — це часто, але необов’язково, історичні драми («Сага про Вінланд» Макото Юкімури (Nasha Idea)) чи трилери й жахи з графічним зображенням насилля, де дорослі герої-чоловіки переживають екзистенційну кризу у жорстокому світі. На відміну від персонажів шьоненів, які часто прагнуть знайти себе і рятують світ силою дружби, герої сейненів — приземленіші й суворіші, і мотивації їхні не так ідеалістичні, як філософські. А джьосей — це один із найреалістичніших напрямків у манзі, адже він показує світ дорослих жінок таким, як він є, і стосунки без романтичних прикрас. Його героїні — студентки, офісні працівниці чи молоді мами, які переживають кризи, шукають себе, будують кар’єри і намагаються дати раду суспільному тиску. Як і героїні шьоджьо, вони також закохуються і мріють, проте їхні обранці — не прекрасні принци, а звичайні чоловіки зі звичайними недоліками.

Новачка такий потік дивних незнайомих термінів може якщо й не налякати, то точно здивувати. Невже для того, щоб полюбити манґу, потрібно вивчати нову типологічну систему? Та ні. Вона доволі умовна, адже і «Шлях домогосподаря» Ооно Косуке (MALʼOPUS), і «Зроблено в Безодні» Акіхіто Цукуші (Nasha Idea) — сейнени, але ж наскільки різні! Тому така система класифікації дуже часто більше про маркетинг, ніж про внутрішній зміст. Цими термінами видавці маркують аудиторію, на яку орієнтуються, але кожна з категорій може проявлятися у безлічі тематичних жанрів — як загальнокультурних (жахи, комедія, фантастика), так і більш специфічних: піднабридлий, але страшенно популярний ісекай (піджанр фентезі та наукової фантастики про потраплянців), вічно актуальна меха (великі роботи б’ють іще більших роботів або прибульців — Шінджі, сідай уже в клятого робота!), затишна slice of life (повсякденність), як у «Перекурі за супермаркетом з тобою» Джінуші (MALʼOPUS). І це, мабуть, навіть не одна десята з того, що може запропонувати світ манґи — кроляча нора надто глибока. Тут є все і для кожного — і за розумну ціну.

Доступність, новизна і жанрове розмаїття

Одна з причин величезної популярності манґи у всьому світі й в Україні зокрема — економічна. Японські мальописи переважно чорно-білі і видаються в м’яких палітурках. Видавці очікують, що читач вхопить новий том улюбленої манґи в найближчому кіоску дорогою на роботу — і вже в автобусі його прочитає. Тобто коли свіжий том «Моїх близнюків» Юу Морікави (MALʼOPUS) продається в «Аврорі» чи в «АТБ», це не профанація мистецтва, а звернення до витоків. Манґа за своєю формою та суттю — річ демократична, вона повинна бути доступною.

Зрозуміло, чому комікси про Бетмена чи банд-десіне коштують так дорого: їх продають у твердій палітурці, в кольорі і в збільшеному форматі. Кожне таке видання — витвір мистецтва, окраса колекції і чудовий подарунок для ґіка, але «V означає Vендета» Алана Мура («РМ») важко тягати в шкільному рюкзаку, та й купити з відкладених кишенькових майже неможливо. Однак за один такий комікс можна купити дві-три манґи. Не хотілося б міряти мистецтво лінійкою, але заперечувати очевидне не випадає.

Можна перестати зазирати в читацькі гаманці і звернутися до глобальніших вимірів. Західна культура відверто втомилася від самої себе. Сюжетів всього сім. Кожен сконструювали й деконструювали по сто разів підряд, а душі все одно багнеться дивного. Хочеться розширити горизонти можливого і знайомого, змінити звичний кут зору.

Людські проблеми мають універсальний характер. І в Японії, і в Британії знемагають від екзистенційних криз, проте автор з країни сонця, що сходить, говоритиме про них зовсім не так, як автор з туманного Альбіону.

У цій точці і виринає цікавість. Прибульці неодноразово захоплювали Нью-Йорк чи Лондон — хотіли зжерти населення Землі чи поневолити його. Та як часто прибулець не маскувався під відомого політика чи дебелого полярника, а зростався в одне ціле з випадковим підлітком, стаючи символом пубертатних змін? Хітоші Іваакі створив у 80–90-х манґу «Паразит» (Nasha Idea), де розглянув трансформації людського «я» через призму бодігорору. Класичні сюжетні кліше також присутні (прибульці таки хочуть зжерти людей), але це лише зручний привід для розмови про дорослішання та сенс життя. Низка сюжетних та візуальних рішень «Паразита» стала джерелом натхнення для Джеймса Кемерона. Скажімо так: якби не Хітоші Іваакі, «Термінатор 2» втратив би як мінімум одну дуже круту сцену.

Як приклад безумовно знайомого, але й водночас дуже дивного, можна навести «Пігмаліона» Чіхіро Ватанабе (Varvar Publishing). Античний міф, п’єса Бернарда Шоу, манґа. Сучасне переосмислення архетипного сюжету вбране у шати заплутаного трилера з напруженою внутрішньою дією, що починається з фестивалю маскотів, котрі якоїсь миті оживають і… так-так, починають жерти людей. Та й не тільки. До винищення людства маскоти підходять доволі вигадливо: рештками недоїдених бідолах малюють собі щось, використовуючи кров та тельбухи як фарбу.

Нестандартні системи образів, вигадливі сюжети та межова щирість японських авторів у засобах зображення означених ними тем виступають приманкою для нових читачів.

Звісно, як і будь-які автори, часто манґаки пишуть однотипні бойовики про чергових обраних чи довжелезні мильні опери з такою концентрацією любовних трикутників, що для читання знадобиться підручник з геометрії за 10 клас. Не варто думати, що манґа врятує світ від стагнації та вторинності: шлаку вистачає і там. Та не весь він потрапляє до нас. Спрацьовує фільтр перекладної літератури: перш ніж купувати права, видавці все ж таки орієнтуються на списки найкращого і найцікавішого. У 2026 році український читач має розкіш перебирати не тільки між назвами, а й між видавництвами: манґу в нас видають Nasha Idea, MALʼOPUS, Varvar Publishing, Molfar Comics, «Артбукс», «Бімба», «Видавництво» і навіть трішки Vivat з «Лабораторією».

Останніх узагалі важко запідозрити в інтересі до манґи, і тим не менш серед нонфіку про життя в замку чи прустівських пошуків часу заховалося миле «Сходження буквоїжки» Мії Кадзукі та Судзуки — ісекай про книголюбку, яка облаштовує бібліотеку у фентезійному світі.

Культурний діалог без кордонів

Цікаво спостерігати, як через мальовані історії вибудовується прямий культурний діалог і як він охоплює всю земну кулю. Зачудовані цвітінням сакури та блиском самурайських катан, ми здивовано помічаємо, як японські автори романтизують естетику готичних церков і надихаються голлівудськими блокбастерами. Шукаючи екзотики, ми часто натрапляємо на чарівне дзеркало, в якому бачимо власний культурний спадок під новим кутом. Культова серія Кентаро Міури «Берсерк» (Nasha Idea) всотала в себе бруд і кров темного європейського середньовіччя.

Манґака не приховує джерел натхнення: ось уривок із «Конана-Варвара», ось на лиходієві шолом із «Привида раю» Браяна де Пальми, ось баркерівські кенобіти в ролі надприродних антагоністів. Автор звертається до знайомих образів, щоб підважити їх та перевернути з ніг на голову. Звична канва лицарського роману тріщить по швах, і ось у бою сходяться лицар у білому та найманець у чорному. Ви впевнені, що знаєте, за кого вболіватимете? Звертається до європейської естетики та міфології і Хаджіме Ісаяма в «Атаці титанів». Чи не найпотужніше антивоєнне висловлювання останнього часу міцно укорінене в грецькій та скандинавській міфології: крізь усі томи проростає чарівне дерево Іґґдрасіль. Інакше з європейською спадщиною працює Наокі Урасава. У манзі «Монстр» (Nasha Idea) він розповідає психологічно важку історію про молодого хірурга Кендзо Тенму, чий найальтруїстичніший вчинок призвів до кошмарної катастрофи. Дія заплутаного детективу розгортається в Празі, Дюссельдорфі, Мюнхені — манґа повниться любов’ю до старої Європи. Деякі фрейми мальопису можуть існувати окремо від самої історії, неначе листівки з пам’ятних місць. А ось «Темний дворецький» Яни Тобосо (MALʼOPUS) використовує сетинг вікторіанської Англії, запрошуючи читача до світу таємниць родини британських аристократів Фантомгайвів. Печивка, чай о п’ятій та демони йдуть у комплекті.

Якщо вам не до вподоби різномаста минувшина, завітайте до місця, де «корпоративні мережі вкривають усю планету, пульсуючи електричним світлом». Японський кіберпанк. Брутальний, безсоромний, філософський. Кіборг-вбивця на службі держави майорка Мотоко Кусанаґі, загадковий Кіллі, що блукає лабіринтами Мегаструктури — міста-гіганта, яке розросталося так довго, що пожерло саме себе. «Дух в оболонці» Шіро Масамуне («Артбукс») та «Блам!» Ніхея Цутому (Molfar Comics) прискіпливо вивчають вид, який колись звав себе homo sapiens. Його представники й досі називають себе людьми, але чи мають вони на це підстави?

Автори японських жахів також ставлять собі це питання, хоча звертаються до нього з інших причин. Масаакі Ніномія з тривожною точністю змальовує побутову жорстокість маленьких спільнот. У своєму «Ґаннібалі» (Nasha Idea) манґака описує селище канібалів. Чудова нагода втопити читача в декалітрах крові і нашпигувати кожну сторінку наймерзеннішими подробицями патрання чергової жертви перед бузувірським бенкетом, та пан Ніномія працює інакше. Його царина — гічкоківський саспенс. У підсумку найбільше лякає не поїдання людської плоті, а традиційний устрій, який уможливлює подібні злочини. Інший тип жаху пропонує Джюнджі Іто — визнаний майстер горору в усьому світі, та й у нас надзвичайно популярний. Цей манґака обожнює малювати усіляку бридь, тому найчастіше звертається до бодігорору. Дивні трансформації плоті присутні майже в кожній його роботі. Читаючи знамениту «Спіраль», неможливо не згадати фільми Девіда Кроненберґа чи романи Стівена Кінга. З останнім, до речі, Джюнджі Іто дуже часто й не безпідставно порівнюють.

Химерне переплетіння культурних кодів — одна з найцікавіших особливостей манґи, яка, можливо, й робить її такою привабливою. Ми говорили про вплив Діснея і американського кіно, вікторіанської естетики та європейської міфології. Та розмова про манґу та міжкультурний діалог була б неповна без іще однієї назви, напряму пов’язаної з Україною. «Привид Києва» Мацуди Джюко з’явився в перші місяці російського вторгнення. Це яскрава мистецька рефлексія, яка відобразила героїзм українського народу через одну з найсильніших міфологем перших днів того, що сталося вже й триває досі. Українською ці та інші роботи манґаки, пов’язані з Україною, зокрема «Загін сміливців» та «Позивний Кіт», вийшли у видавництві «Ранок».

Манґа в Україні: що далі

Як і в усьому світі, в Україні тренд на манґу активно набирає обертів. Її вже багато, і є всі шанси, що в майбутньому стане ще більше. Зрештою, влитися в манґа-тусовку досить легко: більшість серій — відносно компактні і структурно прості. Щоб зрозуміти історію, достатньо взяти перший том і почати читати, не змушуючи себе розбиратися в хитросплетіннях розвитку персонажа за останні 60 років. Монструозно великих серій у нас поки не видають. Хоча, звісно, це питання часу: зовсім нещодавно і видання «Берсерка» здавалося нереалістичним. А ще ж своєї черги чекають «Акіра», «Химерні пригоди Джоджо», «Зошит смерті», One Piece врешті-решт… #видайтеукраїнською їх усіх.

Читайте також: Шлях до Перемоги: чому ми потребуємо власної героїки