Дебютні романи 2024 року: на заздрість старожилам

2024 року серед дебютної прози (і дебютних романів, зокрема) вродило. Видати зараз першу книжку простіше, ніж будь-коли, і критерії відбору видавництв небачено м’які. Але обирати ті дебюти, про які треба детальніше поговорити, було непросто. Ну бо є з чого обирати! Це перша добра новина. Друга добра новина полягає в тому, що це ніякий не бум «першачків», адже уже намагаються той бум приліпити туди, де тримається. Маємо якісний приріст і планомірний розвиток. Ситуація, в якій складно обрати 5-6 зіркових перших книжок, бо очі розбігаються — результат системної роботи промоутерів, видавців, авторів і читачів. Саме результат. А наслідок її — література наша дорослішає, і ці процеси добре видно у текстах початківців.  

Про роман Олени Пшеничної «Там де заходить сонце» («Лабораторія») я тут писати не буду (із оглядом на нього можете ознайомитися на Читомо). Блискучий дебют і в принципі один із ключових творів 2024 року, про нього чимало міркували і, сподіваюся, будуть іще. Та сама ситуація з «Анфіладою» («Видавництво Богдан») Олени Демір. Соціальна проза, ба навіть література соціальної дії. Цей напрям у нас традиційно сильний, автори сюди приходять невипадкові й добре підготовлені, що вкотре довели дебюти Пшеничної і Демір. 

Наразі хочу звернути увагу на перші романи різні за жанром, саме за жанром відібрані та  спеціально підібрані так, щоби отримати уявлення не лише про цікаві дебюти 2024 року, а й про те, в якій жанровій ніші що правитиме за цікавий старт. (Мінімальна плата за вхід ясно що в кожному сегменті різна). Втім, кожна представлена тут книжка — дуже амбітний твір, має на меті задавати тон (чи бодай обертон, вибачте). Послухаємо?  

Стаття створена за підтримки Goethe-Institut Ukraine і є частиною циклу підсумкових матеріалів за 2024 рік Chytomo Review 2024. Більше статей із циклу шукайте за лінком.

Українець Джонатан і двадцять сім мерців

Віктор Шепелєв. Українець Джонатан і двадцять сім мерців. — Чернівці: Книги – ХХІ, 2024. — 224 с. 

Панорамний роман-небилиця. Себто, нам малюють історію цивілізації як історію однієї країни, як історію однієї родини, але то все — суто нісенітниця, котра навіть не прикривається правдоподібністю.

2018 рік. В Україні триває війна, він не годний наразі осягнути той екзистенційний розрив, який війна спричинила, і подається в мандри. На південному сході США, поблизу річки Чаттагучі в Аппалачах (красна відсилка: це один із стратегічно важливих об’єктів війни Півдня і Півночі) турист із Харкова зустрічає Йону-Джонатана, старшого сина з родини українських емігрантів Зелених. Прадід Йони виїхав з Вінниччини й сформував посередині ніде хутір Горобці. Йона — колишній військовий, який втратив ногу на Балканських війнах — запрошує подорожнього на хутір, де той поживе пару місяців до Дня мертвих і послухає Йониних байок про родичів.

У кожній історії Йони є один мрець, він обіцяє двадцять шість історій. Хто буде 27-м мерцем із назви — ще та інтрига. Подорожній впевнений: то саме його закатрупить божевільний капрал, але як та Шахразада-навпаки слухає казки й тим відтерміновує момент своєї смерті. А які ж то історії!

Група корінних американців приїздить в 1990-х в Україну, де поселяється хутором українських індіанців. Напівсліпа стара діва стає інструктором-стрільцем на воєнній базі, де знаходить собі підривника-мексиканця.

Її сестра — видатна акторка німого кіно, яка грала старих корінних американок — приєднується до їхнього шлюбу. 120-річний наглядач маяка на Бікіні (атомні випробування, так) створює комікси про супергероїв. Тайська принцеса виходить заміж за українця, бо той їй набрехав, що Україна сповідує буддизм, але коли той вшивається з весілля до Лами, виходить заміж за угорця з села поблизу. Українська діаспора воює з сусіднім чорним містом за територію… Я достатньо прозоро натякнула на масштаб Йониних побрехеньок?

Ну бо уміє. Ну бо ці фантазії можуть пояснити щось, що не надається поясненню — війну, наприклад, наглу смерть молодих людей, скажімо. У книжці там кілька разів покажуть сцену, де Йона занурюється в воду, і хлопець-розповідач прокоментує: його наче велика риба проковтнула. Звісно, це біблійний Йона, який сидітиме три дні в череві кита, думатиме про призначення і повернеться до людей. Люди у світі Шепелєва відчайдушно шукають того призначення в найдурніших натяках пана Бога. І знаєте ж, що «Великою рибою» називається відомий роман-небилиця Даніела Воллеса, де старий брехло змушує сина повірити в реальність вигадки, котра утішає. Цю відсилку теж треба зчитати: Йона Шепелєва — утішитель загублених душ. Сподіваємось, що «Українець Джонатан» стане таким же хітом, як і «Велика риба», він все для цього має.

Купити книжку 

Лімб. Місце загублених душ

Кирило Половінко. Лімб. Місце загублених душ. — Київ: Лабораторія, 2024. — 256 с. 

Соціальна проза — ніша з високим прохідним балом. «Лімб» — не перша книжка Половінка, у нього до того була рамкова новелістична проза, названа чомусь романом, там таксист слухав автономні історії десятка пасажирів; «Лімб» — уже повноправний роман. 

Завжди було цікаво, чи оті Енеї, Данте, Орфеї, які раз уже побували в пеклі, чи спромоглися б вони до пекла повернутися — з власної волі? Бо рецидив хвороби переживається важче за її старт. 

Кирило Деміденко повертається в місто, де народився і виріс та звідки втік відразу після школи тринадцять років тому. Зараз, напевно, грудень 2005-го, щойно вийшли «Пацики» Дністрового (Половінко так елегантно привітає роман, з якими споріднений його твір, що любо подивитися), синонімом «український» є слово «помаранчевий», але уже з легким сарказмом. Стагнація на порозі. Місто на сході, депресивне шахтарське, судячи з описів — якесь із передмість Донецька. 

У Кирила в місті справи: два тижні тому померла матір, батько відійшов ще раніше, мати доглядала молодший брат, на якого Кіра просто скинув свою відповідальність, після похорону, брат втік за кордон, Кирило має продати квартиру, але дивина: житло мати переписала на місцевого дільничного. Будуть проблеми. Нагодилися й друзі дитинства, «банда», місцева гопота середньовисокого статусу. Денис відсидів, бо покарав того, хто зґвалтував його дівчину. Руслан і Сашко торгують наркотою. Сергій сам жорстко сидить на голці. От точно бути біді. Кирила уві сні візитує Свєта, його шкільне кохання, дівчина давно померла, але він не може її відпустити. Набухуючись з друганами, юнак зустрічає Наталю, яка йому нагадує Свєту. Стається секс на одну ніч. Що дуже не сподобалося брату Наталі, місцевому гопнику високого статусу. Сто відсотків — біда.

Кирило Деміденко, значить, «той, ким опікається Бог» і «той, хто володарює». Іронічнішого імені для цього чувака годі вигадати. 

Попри глибоке, майже антропологічне занурення в кримінальну субкультуру, «Лімб» має відчутний момент метафізики. І ці роздуми про чистилище, яке відкрилося посередині спальника, не здаються чужорідні чорнушній історії Кирила. Якщо рідне місто було тобі пеклом, то чому б пеклу не стати твоїм рідним містом? Все справедливо.  Річ у тім, що попри жорсткий «соціологізм», «Лімб» апелює насамперед до читацького досвіду. Гопота Половінка — це торчки Ірвіна Велша, пацики Анатолія Дністрового, авантюристи Джека Лондона, це ультраси Сергія Жадана; це літературний тип, а не соціальний. Література добре обживає території, де в реалі вижити не вийде — принаймні з власної волі. 

Купити книжку 

Усі мої тривожні дзвіночки

Євгенія Бабенко. Усі мої тривожні дзвіночки. — Харків: Віват, 2024. — 128 с.

Університетський роман, який в сучукрліті чомусь стабільно реалізується у різновиді «гуртожитський роман». Такі твори фіксують момент і умови переходу від юності до молодості, в них важить правдиво пророблені персонажі. І у Євгенії Бабенко це є.

Філфак Київського університету, першокурсники знайомляться один з одним, поволі віддаляються від свого колишнього життя в хрущовках провінційних містечок чи в теплих маєтках столичних батьків. Живуть нормальним студентським життям: з пиятиками, складними парами, раптовими коханнями. 

Кожен нібито вкрай захоплений собою, але, на диво, мало про себе повідомляють. Богдан. Він киянин, вчиться східних мов. На хаті у Богдана, де чомусь ніколи нема батьків, влаштовують вечірки, де закидаються грибами. Хлопцю забракло відчуття ризику в житті? А є шанс отримати просто за рік: дія в романі відбувається десь 2021-го. Даша, вона староста французької групи, висока статна дівчина, не киянка, в гуртожитку живе. Даша на першій же вечірці під гучні оплести і «на слабо» напивається до нестями, її хтось кудись майже непритомну везе. Що з дівчиною коїться? Максим. Він при першій же зустрічі скаже, що переїхав із мамою до Києва влітку 2014 році. Є питання, звідки міг юнак з мамою і без батька переїхати спішно до Києва літом 2014-го? Чому Макс так складно довіряє і так важко прощається з людьми? Ніхто відповідей підказувати не буде.  

Історії персонажів здебільшого так і залишаться нерозказаними, й в цьому є переконливість.

По-перше, вони воліють залишити погані спогади десь в минулому житті. По-друге, вони так захоплені собою, що просто не чують, коли Інший поруч розказує свою історію. А тут ми зануренні в історію Кріс передусім. І по-третє, травма на те і є травма, що її проговорити до кінця неможливо.

Христина Глоба. Їй зараз 18 років. Вона поїхала і залишила дома маму та діда з бабою, додому не хоче повертатися навіть на свята, хоча сумує за рідними. Та мусить повернутися: одружується мамин брат. Кріс зґвалтували, коли їй було вісім, і тепер їй треба буде зустрітися з ґвалтівником.  

Напрочуд болісна і важка тема написана тонко-обережно. Оті недосказаності й лакуни в історіях героя, вмикають емпатію читача. Буквально: щоби зрозуміти сюжет, ми уявляємо потреби іншого і чуємо його, інакше не вийде прочитати фабулу. В книжках про сексуальне насилля така установка безцінна.

Купити книжку

Читати також: Найкращі українські підліткові книжки-2024 — вибір Читомо

Жага свободи

Наталія Мельник. Жага свободи. — Тернопіль: Видавництво Богдан, 2024. — 192 с.

Мелодраматичний підхід, який дуже природно виглядав десь в прозі Уласа Самчука, зараз перекочував в історичну белетристику і незле там обжився. Для теми, яку взялася обмірковувати Мельник, — жінки в лавах УПА, саме мелодрама виявляється оптимальним підходом і дає годний результат. Склалася непогана белетристика. 

Варвара вийшла заміж за Івана дуже рано, власне, ще дівчам-сиротою поселилася в його хаті, а як прийшов час, стала й за дружину. У них народилося троє дітей — Марія, Василь і Нуся. 

Марія, сурова і працьовита, гарує поруч із батьками на землі, вийде заміж за такого ж селянина та виховуватиме своїх і чужих дітей у батьківській хаті. 

Василь взявся торгувати тканиною і має успішну крамничку у Львові, де порається разом із дружиною. У них — міцний союз підпільників-соратників. І дуже коротке на двох життя. До Василя вчащають молоді люди, які багато говорять про незалежність Україні від Польщі, а ще більше — про війну, яка наближається. 

Нуся мріє стати кравчинею і мати свій салон. Для цього батько продає частину землі й відправляє Нусю на навчання у Львів. Червона, німецька і знову червона окупація міняють плани Нусі. Вона виходить заміж за бійця УПА і переходить на нелегальне становище — з великої пристрасті обоє ухвалюють дуже спонтанне рішення. Пристрасть згодом зникає, але тепер їх тримає разом винесена в заголовок роману жага свободи.  

Найцікавіше в романі: кілька версій шлюбу, де стосунки ґрунтуються на дружбі, а контрастом — шлюб Нусі, де все визначає шалений сексуальний потяг, а уже потім ведеться пошук «точок перетину», ними стає однакова візія майбутнього України. Це дуже сумна історія. І не лише тому, що вона — про програну війну.

Десь за двадцять сторінок до фіналу роман перетворюється на супергеройський комікс. Героїня зустрічає свого «немезиду» та осягає призначення обраної. Сильний момент «Жаги свободи» — неперсоніфікований ворог: орда, навала, зло, морок. А тут виявляється, що за бідами Нусі стоїть один генерал-кдбешник, який її «пас» ледь не з 1939 року і хоче її собі за коханку. Нуся мститься йому…  І нахіба було псувати фінал?

В анотації до роману є згадка, що сюжет базується на реальній родинній історії. І цьому віриш, поки 20-річна юнка в криївці малює ескіз вечірньої сукні, котрою марить: щоби поєднати оксамит і вишиванку. Вона не може відмовитися від мрії, яку не зреалізувати… Та зрештою останні 20 сторінок можна і не читати.      

Купити книжку 

Оринин. Роман про стелепного чоловіка

Сашко Столовий. Оринин. Роман про стелепного чоловіка. — Київ: Лабораторія, 2024. — 224 с.

Українська зі словником. «Стелепний» з підзаголовка — «кмітливий», «кебетний» на слобожанській говірці, на якій Сашко Столовий пише свій роман. Сімейний роман. Сімейний роман — ще одна нива сучукрліту, яку орють так активно, що випадкових авторів тут майже не буває. Цей жанр передбачає певну чітку візію формування спільнот — соціальну або метафізичну. 

 З великої війни не повернувся молодий чоловік Орини, доньки Миколи Козика. Оринин син народився уже без батька, так на селі й прозвали його та нащадків — Оринини. Багато після кожної війни в селах таких родів, які звуться жіночими іменами. Орина родить Дем’яна, Дем’ян із Вірою, яка дочекалася його з іншої великої війни, приведе й собі дітей, і наприкінці роману ми уже будемо бачити цей світ очима його онуків-підлітків. 

Але, знаєте, для цього роману не так важить, хто до нас говорить — Орина, Дем’ян, Сергійко чи навіть поспіхом згаданий малий Сашко. Тут працюють структури більші за одну людину, тут суб’єктністю наділені чи не винятково групи й колективи. Рід. Сім’я. Хутір. Вулиця. Слобожанщина. Україна.

В одній із найсвітліших сцен село збирається разом, щоби допомогти шанованій родині швидко помурувати хату. Так само святкували весілля й оплакували мертвих, і виховання сиріт — гуртом. Все життя — на людях, з усім плюсами і мінусами такого розкладу. Орина іде до бабусі з малим Дем’яном, вона сама на дорозі повз ліс. І навіть тут їй здається, що ліс її пильнує. І це не про тривожність, а про розділену довіру та опіку.   

Рід, про який ідеться, ведуть від самотньої матері Орини, закріплюючи походження в тому прізвиську, що замінить прізвище (вони Куплуваські взагалі-то); але розділи звуться «син», «чоловік», «дід», і в центрі оповіді завжди перебуває мужчина. Ба: обряди й ритуали, які точно і щедро описує Столовий, стосуються чоловічих ініціацій, навіть коли то похорон чи весілля, автор змальовує саме чоловічу в них роль. Боронь боже, я не підозрюю автора у «затемнені» жінок. Тут важить не Орина-жінка, а Орина-праматір, яка народжує синів-світотворців, важать самі архаїчні матріархатні структури, які наближають романну історію до міфу. Тут з Ориною сполучається інша праматір в романі — тутешня знахарка, чий рід занапастили Совєти, і на чиє поховання вийшло все село. 

Власне, Столовий пише історію роду як міф (обкладинка, яка обігрує мотив «світового дерева» тонко підхоплює цю авторську рамку). Від богині-землі (за відсутності видимого батька-неба) народилися титани, що кинули виклик богам. Всі хлопці в цій історії — моцні, кремезні, велетні від народження. Маленький Сергій бачить діда Дем’яна таким великим, що нарешті назве його дослівно титаном. Такому підходу до родинної історії страх як личить «некодифікована» розмовна мова роману.  

Купити книжку 

Читати також: Говорить Слобожанщина: «Оринин. Роман про стелепного чоловіка» Сашка Столового

Віндобонський апокриф

Катерина Девдера. Віндобонський апокриф. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. — 296 с.

Künstlerroman — проза про становлення митця; ледь-ледь клінічний роман, бо становлення митця добре сполучається з темами особистісних розладів. 

Якщо деякі з рефлексій і, часом, котрісь із біографічних моментів головної героїні «Апокрифу» нагадують мисткиню Марію Башкирцеву, то це тому, що щоденники Башкирцевої були очевидним джерелом натхнення для Девдери. Та місце дії перенесли тут з Парижа до Відня зламу століть (з доволі традиційним для прописування літературою реалій цієї епохи), радше у солодкаві мрії про імперію Габсбургів, ніж в реальне місто, та й діагноз змінили — з істерії на нервове виснаження, точніше доповнили істерію виснаженням. «Віндобонський апокриф» — це історія чотирьох зболілих душ, які лікуються красою уявних європейських ідилій, які от-от накриються мокрим рядном Першої світової війни.

Марта закохана в Стефана Лупула. Вперше вона побачила його ще підліткою, приїхала в гості до родичів у Київ зі своїх Карпат, а Стефан там працював над фресками Володимирського собору і крутив роман з дружиною мецената. Він — відомий і впливовий угорський художник. Вона — романтичне дівча. Наступного разу вони зустрінуться, коли Марта, перебравшись на юнака, братиме в академії уроки живопису, Стефан буде її викладачем. У Марти є подруга-скульпторка Анна. Анна зростала разом із кузеном Антонієм, нині відомим лікарем-фізіологом, у якого лікується Марта. Антоній, ясно що, закоханий в Марту… Ні-ні, це не так кітчево, як звучить в переказі.

Стефан надихає Марту творити, але водночас вона сама стає його моделлю, буквально.  Так само як Антоній буде моделлю і натхненням для Анни. В той самий час розлад Марти стає поштовхом для Стефана в лікуванні істеричних неврозів, теж свого штибу мистецтво (відсилок до Фройда і Шарко не менше за омажів Башкирцевій, ми все ж перебуваємо на початках ХХ ст., без Фройда не обійтися).

Вони використовують один одного і називаються це відданою любов’ю. Бо не дай бо’ озвучити правду: кожен тут потребує іншого як проєкції своєї мрії-марення. І тоді правду починають говорити їхні тіла: Анна — нервова ненажера, Марта майже не спить, Стефан — еротоман, Антоній — трудоголік.

Книжка написана так ніжно і пишно, що не відразу помітно, наскільки жорстким є її зміст і як сильно історія Марти й Анни деконструюють саму ідею Поклику Мистецтва. За тим покликом ідуть по тілах Інших-поруч. Коли цей контраст підмічаєш, можна оцінити той «двобій» форми й змісту.

Купити книжку