Дерев’яна архітектура України в 3D: як книжка візуалізує втрачену спадщину

Стефан Таранушенко. Знищені шедеври української дерев’яної сакральної архітектури – Харків, Видавець Олександр Савчук – 2021

Побачити вже втрачену дерев’яну церкву середини XVIII століття. Побачити її з ракурсу, доступного лише птахам. Побачити, наче справжню, максимально реалістичну – хоча й в умовному, віртуальному просторі.

У Харкові вийшла з друку книжка Стефана Таранушенка «Знищені шедеври української дерев’яної сакральної архітектури». Видання містить описи, креслення, фотографії п’яти видатних церков Лівобережної України. Адресоване історикам архітектури, культурологам, історіографам, воно пропонує буквально новий погляд на унікальні, але втрачені споруди.

Поодинокі й в реальному світі, для віртуального дерев’яні церкви – явище поготів унікальне. Не існує програмного забезпечення, яке б конструювало потрібні авторам пропорції й планування, передавало специфічні фактури, відтінки кольорів. Ці п’ять церков «за життя» були архітектурними шедеврами (як переконливо доводить у своїх розвідках Стефан Таранушенко), їхнє відтворення за допомогою сучасних технологій – також робота на межі дизайну, програмування і штуки в значенні «мистецтво».

Тексти ілюстровані 3D моделями храмів, ретельно відтвореними дизайнерською командою за матеріалами і даними, зібраними Таранушенком сто років тому. Книжка містить посилання (QR коди), які дають доступ читачам до п’яти об’ємних проєкцій церков:

• Троїцька – 1710, село Пакуль Чернігівської області;
• Покровська – 1759, село Зіньків Полтавської області;
• Вознесенська – 1759-1761, смт Березна Чернівгівської області;
• Введенська – 1761, село Артемівка Харківської області;
• Миколаївська – 1760, село Нові Млини Чернігівської області.

Видавець Олександр Савчук, команда розробників Світлани Ягольницької та архітектор Руслан Лукащук ставили амбітну мету не просто вірогідно відтворити конструкцію, а створити об’ємний – у прямому і переносному значенні – образ зниклої церкви.   

«Ми навмисно робили моделі так, щоби людина дивилась на церкву як на продовження історії, яку розповідає Таранушенко. І зупинилися на певному рівні документальності, виходячи з доступних документів і знань. Це – одна секунда, один день із сотень років життя церкви. Вона була трошки іншою до того і після того. Але головне – це архітектурний образ», – розповідає Олександр Савчук, видавець, автор задуму.

Він не вперше видає роботи Стефана Таранушенка – видатного дослідника сакральної архітектури. Розквіт роботи науковця припав на 1920-30-ті, коли у фокусі його уваги були традиційні українські дерев’яні храми, збудовані громадами у маленьких містечках і селах Лівобережної України.

У назві останнього видання не дарма першим стоїть слово «знищені». Таранушенко встиг оглянути, обміряти, навіть сфотографувати, задокументувати первісні плани й перебудови, детально описати (і, як видно з описів, насолодитися) 180 храмів. Протягом наступних десятиліть переважна більшість з них буде знищена радянською владою, а до сьогодні достоять лише 14. Ще п’ять відтворили для проєкту «Знищені шедеври…» за підтримки Українського культурного фонду.

«Ми обрали ці п’ять, тому що на них звернув увагу сам Таранушенко, це він нам підказав. Так і написав, що це – шедеври, відзначив майстерність будівничих, які творчо підходили до канону і традиції, застосовували запозичення, які могли бачити у мандрівках, у великих містах з впливом іншої архітектури, і створили нетривіальні конструктивні рішення», – говорить Савчук.

Звісно, ані опис в книжці, ані модель не передають відчуття, яке отримує людина, коли бачить храм на власні очі. Але модель дозволяє колоризувати й відтворити текстури й фактури, які були в реальності. У книжці церкви подають у чотири пори дня: ранок, день, вечір, ніч. Читач має змогу побачити ті ракурси, які ніхто ніколи не міг бачити, навіть Таранушенко.

Читайте також: Видавець Олександр Савчук: За освітою я танкобудівник

«Ми граємо за чесними правилами. Ця церква розташована вже «ніде». І, відповідно, ми можемо на неї дивитися, як нам заманеться, з начебто неприродних ракурсів. Але таким чином ми краще уявляємо цей об’єкт. Логіка така, що людина читає роботи Таранушенка про церкву, намагається її уявити і, після інтелектуального зусилля, бачить модель – і це змінює її уяву. Читач дивується (я сподіваюся, що буде дивуватися, як і я), що «я собі уявляв так, а вона он яка!», – розповідає видавець.

Об’ємні моделі у віртуальному просторі можна збільшити, наблизитися до них, побачити найдрібніші деталі, або навпаки – віддалитися і роздивитися з різних боків і згори, оцінити висоту, конструкцію, пропорції.

«Перша модель, яку ми робили – Вознесенська церква в Березні на Чернігівщині. Вона абсолютно нетипова, там є такі цікаві рішення!» – із захватом розповідає архітектор проєкту Руслан Лукащук. – «Вхідна група з західної сторони, стоять височенні слупи. По-перше, в них нетипова висота. По-друге, в них внутрішні стіни розведені – завалені назовні навмисно. Коли ми дивимось на великі споруди зблизька, через перспективу нам здається, що вони сходяться, а тут, завдяки оцьому розходженню, стіни здаються рівними. І це ламає мозок. Нам здається, що воно нескінченно високе. Це не просто церква, її символіка, три куполи – це архітектура! Коли будівничий працює ефектами, він вже будує простір, створює настрій. І це мистецтво».

Створення 3D моделей – робота тривала, кропітка, яку можна порівняти із будівництвом, зведенням споруди «в натурі», часом вона вимагає від автора винахідливих рішень, як це буває і на справжньому будмайданчику. Який матеріал, який колір краще обрати? Яку технологію застосувати?

«Є проєкти, які задумані як мультиплікаційні, ігрові, а цей проєкт пов’язаний із деталізацією. Головне завдання – передати атмосферу, створити реалістичний ефект», – говорить Світлана Ягольницька, яка працювала з моделями як фахівець з доповненої реальності. – Олександр Савчук дуже прискіпливо підходить до відображення елементів оздоблення: яка ширина між дошками чи дошки накладалися, як вони зношувалися. Головна складність – передати цю реалістичність, використовуючи наявні технічні можливості. Ці об’єкти мають архітектурну й історичну цінність. Вони мають бути, по-перше, максимально реалістичними, а по-друге – повинні відображати історію. І це виявилося достатньо непростим завданням. Йшла постійна співпраця і комунікація з архітектором, з Олександром Савчуком, про те, що потрібно додати якогось відтінку або в цьому куті має бути потічок, який вимиває фарбу і змінює колір. В цьому проєкті об’єкт є головною ідеєю, тож кожна деталь має вагу».

Саме деталі та документальна точність стали головними родзинками моделей: сліди від води на стінах, деінде іржа на даху. Видавець лише жартома шкодує, що не здогадалися «розбити» кілька вікон у віртуальних церквах, щоби вони виглядали ще реалістичніше: «Моделі виглядають якісно, не як дитячі картинки або саморобки. Дуже гарні текстури. Важливий елемент реалістичності пов’язаний з освітленням: сонечко встає, підіймається, опускається. По-перше, це цікаво побачити в динаміці. По-друге – тіні. Вони падають від самої церкви й створюють ефект землі. Ефект, що церква стоїть на чомусь, хоча там немає ані трави, ані землі, адже вона перебуває у віртуальному просторі. Відблиски на дахах або вікнах, які «реагують» на світло, промені падають на верхи, на дахи, і це також створює ефект реалістичності». 

Світлана Ягольницька розповідає, що команді самій довелося робити мінідослідження, щоби кожна риса віртуального храму була не просто правдоподібною, але правдивою: «Мало хто з нас бачив дерев’яні церкви з довгою історією. Сучасні мають інший вигляд, бо в них застосовуються інші технології будівництва й обробки деревини. А тут потрібно зануритися в ті технології, ті можливості, ті матеріали».

Тема дерев’яних церков заграла для команди авторів новими фарбами саме завдяки сучасним технологіям. Ані креслення, ані навіть фотографії, тим більше старі, сторічної давнини, – не дають такої уяви про «об’єкт», як 3D моделювання, і не привертають стільки уваги. Архітектор Руслан Лукащук не вважає розважальну функцію моделей чимось негативним, в навпаки – сподівається, що це привабить і змусить читачів провести більше часу з книжкою: «Ми, архітектори, сьогодні працюємо в об’ємних моделях. Вони допомагають зрозуміти, уявити, порахувати, пояснити. То чому б не використати це? Якби Таранушенко, він би також робив би це в комп’ютері. Віртуальна реальність, окуляри, можливість покрутити на смартфоні – це частина великої глобальної гри. Чому б це не поєднати?».

Олександр Савчук зазначає, що команді довелося «стримуватися», щоби деталізація не була надмірною, без зайвої натуралістичності. Почасти через це відмовилися і від декорацій, ландшафту довкола. «Ми не досягаємо стовідсоткової реалістичності через те, що ця модель призначена для смартфона, потрібен інтернет, і тому «вага» мусить бути обмежена до 40 мегабайтів. Якщо зробити більше – вони не будуть повертатися, гортатися, і вся ідея провалиться. На «пласкій» 2D моделі можна досягти фотографічної точності, але тут маємо феномен тактильно-сенсорного екрану. Він додає відчуття присутності: об’єкт реагує на наше торкання пальцем». 

Книжка вийшла накладом 1000 примірників і вже розповсюджена у музеях, бібліотеках, та навчальних закладах України, тож шукайте видання у своєму місті!

Матеріал створений у партнерстві.