Девід Духовний і Том Генкс: вогні рампи проти друкарських машинок

Цим матеріалом ми продовжуємо серію публікацій на підтримку Національного центру Олександра Довженка.

Актори… Вони всміхаються глядачам з кіноекранів, а брудні подробиці їхніх особистих життів обговорюють всі: від журналістів до бабусь на лавочці під під’їздом. Актори абсолютно скрізь. Є вони і в літературі. Мова йде навіть не про книжки, які розповідають про акторів, а про твори, написані самими лицедіями. Яка вона, ця література? Останнім часом українські видавництва потішили нас кількома романами від відомих акторів: «Видавництво Старого Лева» випустило у 2018 році збірку оповідань Тома Генкса «Історії, наклацані на друкарській машинці», «Видавнича група КМ-БУКС» вже у 2019 році презентувала роман Девіда Духовни «Міс Підземку», а «Рідна мова» трохи згодом — його ж «Bucky F@cking Dent».

Перш за все, варто розібратися, чому актори пишуть і чому видавці їх видають. Відповіді доволі очевидні: актори — також звичайні люди, у яких у певну мить життя може проявитися інтерес до літератури, а видавці — радіють шаленим продажам. Будь-який успішний актор має таку фан-базу, яка й не снилася навіть дуже популярним «справжнім» письменникам. Навіть якщо книжка так собі, спрацює той самий принцип, який є актуальним і для кіноновелізацій: хоча б якийсь відсоток відданих фанатів купить книжку просто тому, що її написав їхній кумир. До того ж, завжди цікаво подивитися на улюбленого актора без маски. Адже ким був Тоні Старк без костюма, ми всі чудово знаємо, а от внутрішній світ Роберта Дауні-молодшого залишається таємницею. 

Це взагалі є великою проблемою сприйняття акторів. Дуже часто люди забувають, що той, хто грає, і створений ним образ не збігаються. Історія кіно знає чимало таких прикладів. Згадати хоча б Пола Рубенса, який у дитячих фільмах зображував дорослого коротуна з чистим дитячим поглядом на світ, а в реальному житті спершу був заарештований за мастурбацію в публічному місці (це був еротичний кінотеатр), а потім його ім’я узагалі згадувалося в ФБР у зв’язку з розслідуванням мережі дитячої порнографії. Чи протилежний приклад — доля геніального американського кінорежисера, сценариста й актора епохи німого кіно Еріха фон Штрогейма, якого громадськість зневажала і цькувала лише за те, що він надто гарно грав лиходіїв на великому екрані. Література у цьому сенсі дозволяє глибше побачити людину. Звісно, там теж є свої маски, і всі ми знаємо, що автор мертвий, але в книжках актори висловлюють свої ідеї, а не режисерові. А це вже крок до пізнання.

Смарагдова трава бейсбольного поля

Девід Духовний, Bucky F@cking Dent / переклад Анатолій Хлівний. — Київ: Рідна Мова, 2019. 

Девід Духовний: Міс Підземка / переклад О. Руденко. — Київ: КМ-Букс, 2019. 

Якби це не було сумно, але Девід Духовни — актор однієї ролі. Можна згадати і Генка Муді з «Хтивої Каліфорнії», і Джейка Вінтерса зі «Щоденників червоної туфельки», але для більшої частини світу він завжди був і буде агентом ФБР Фоксом Малдером із серіалу 90-их «Цілком таємно». Цікаво, що сам Девід нітрохи не схожий на свого героя. Він часто скаржився на фанатів, які хочуть дізнатися, чи вірить він у те, що показують у культовому серіалі: «Ну ніхто ж не питає чуваків зі «Швидкої допомоги», чи вірять вони в евтаназію». 

Мало хто знає про так би мовити літературний бекґраунд цього актора. Він отримав чудову філологічну освіту: у Принстонському університеті став бакалавром мистецтв з англійської літератури, а магістерський диплом здобув у Єлі. Він уже планував писати дисертацію під назвою «Магія та технології у сучасній прозі та поезії», але потім у його житті з’явилося кіно і все, як то кажуть, закрутилося. Повернутися до літературної творчості він зміг лише через багато-багато років. Девід Духовни — досвідчений актор (27 років стажу), але дуже молодий письменник (перша його книга вийшла у 2015 році). А вже через рік, у 2016-му, він випустив роман «Bucky F@cking Dent».

У глобальному сенсі це історія про примирення сина з присмертним батьком, про шлях до себе і самоприйняття. Головний герой — Теодор Лорд Фенвей Фуллілав, у пристойному товаристві — Тед, а на роботі — Пан Арахіс. Розумний філолог з лівацькими нахилами, що закінчив університет Ліги Плюща і мріє стати видатним письменником, а поки що — на зло чи то батькові, чи то мерзенному капіталізму — продає горішки на «Янкі-стедіум» у Нью-Йорку. І харчується, до речі, тими самими горішками, тому вже встиг відростити черевце. Тед несподівано дізнається, що його батько Марті, з яким він не розмовляв уже купу років, помирає від раку, тому вирішує навідатися до свого старого.

Девід Духовни дуже щемко описує стосунки батька з сином, їхні незручні мовчання, сварки, недомовки, що обернулися на прірви за десятиліття нерозуміння. Головний герой вирушає в тривалу особисту Одіссею спогадами, своїми та батьковими.

Його потуги написати великий роман віддзеркалюються в такому ж бажанні батька. Вони разом розплутують клубок давніх образ і зрад, допомагаючи одне одному прийняти себе і своє життя. Попри обрану тему, в якій легко впасти в надмірний сентименталізм, Духовни вдається бути і щирим, і чесним. Приємні моменти все одно не дають забути сумну причину порозуміння між двома чоловіками. 

А ще у книжці дуже багато бейсболу. Починаючи з назви й закінчуючи останніми словами важкохворого батька. Девід Духовни апелює навіть не до спортивного, а до культурного пласту Америки, який проте досі залишається terra incognita для українського читача (хвала перекладачеві Анатолію Хлівному, який не тільки упорався з усіма цими інінґами та гоум-ранами, а ще й доповнив текст життєво необхідними примітками). Тед і його батько уболівають за різні бейсбольні команди, і, як не парадоксально, саме бейсбол допомагає їм почати шукати спільні точки дотику. А ще через цей спорт Тед разом із батьковими старими друзями намагається повернути Марті до життя (варіації на тему німецького фільму «Ґудбай, Леніне»). 

Девід Духовни майстерно описує душевні переживання невдах від літератури, які марять своїм великим романом. Коли-небудь вони його точно напишуть! Звісно, не сьогодні, але коли-небудь… Саме у цьому аспекті «Bucky F@cking Dent» проявляються автобіографічні елементи. Певно, найяскравішою сценою роману є діалог літературного агента з Тедом. Перший шпетить другого за нуднючий текст, який неначе знущається з потенційного читача. Але звісно ж, Тед чує тільки те, що хоче почути, і вийшовши від літагента, знову пірнає у вир нью-йоркського життя, обмірковуючи свій черговий роман «Міс Підземка». 

Невідомо, чи дописав Тед цей роман, але точно відомо, що його дописав Девід Духовни. Фантастична історія, заснована на ірландському фольклорі, розкриває з нових боків улюблене місто автора, Нью-Йорк. Його було багато в «Bucky F@cking Dent», і воно ж фігурує в «Міс Підземці». Сюжетно роман переносить події драми Вілльяма Батлера Єйтса «Єдині ревнощі Емер» у сучасний світ. Автор розбирає, наскільки актуальною буде історія про цілковиту жертовність жінки заради щастя чоловіка в наші дні. 

Девід Духовни стверджує, що ідея роману з’явилася в нього ще в студентські роки. Що ж, здається він надто довго над нею думав. За ті 27 років, поки Духовни грав у різноманітних фільмах та серіалах, інший письменник уже використав концепцію «боги старого світу в сучасній Америці». Звісно, йдеться про Ніла Ґеймана та його «Американських богів».

Спершу дуже важко відкараскатися від думки, що «Міс Підземка» — це свідомий чи несвідомий плагіат. В обох текстах є й африканський бог Анансі, й лепрекони. Проте, в усьому решта «Міс Підземка» і близько не схожа на «Американських богів». Ґеймана цікавили саме боги та їхня взаємодія з людьми, а Духовни в центр історії ставить жінку та її роль у сучасному суспільстві. До того ж, Духовни іронічніший. 

Купити Bucky F@cking Dent або «Міс Підземка»

Пиши, Томе, пиши

Том Генкс, Історії наклацані на друкарській машинці / Переклад Назарій Агаджанян — Львів: ВСЛ, 2018. 

Том Генкс зовсім не схожий на Девіда Духовни, його язик не повернеться назвати актором однієї ролі. «Тернер і Гуч», «Філадельфія» (перший Оскар), «Форест Гамп» (другий Оскар), «Аполлон-13», «Врятувати рядового Раяна» та «Зелена миля». У кожному з цих фільмів він різний, а його акторська гра — завжди на висоті. Пише він також зовсім не так, як це робить Девід Духовни. По-перше, замість романів у Генкса збірка оповідань, по-друге, якщо Девід Духовни був одержимим своїм філологічним минулим, наповнюючи тексти алюзіями, ремінісценціями та промовистими іменами, то Том Генкс одержимий друкарськими машинками. Він їх колекціонує з 70-их років минулого століття, тож назва збірки не бреше… відомий актор справді наклацав усю книжку.

Є у цьому якась дивна претензійність. Здається, неначе Том Генкс шалено хоче, аби його визнали за свого серед письменників. Навіть у літературі він мімікрує до зовнішнього середовища, з яким прагне злитися. Пише на справжній друкарській машинці й обирає для своїх оповідань перевірені теми та тропи. Генкса легко читати, але він майже не затримується в пам’яті. Тексти різняться за настроями, але всі викликають стійкий ефект дежавю. Не тільки «десь це вже було», а ще й «десь так вже було». Деякі оповідання — відлуння яскравих ролей Тома Генкса: «Святвечір 1953» — «Врятувати рядового Раяна», «Алан Бін плюс четвірка» — «Аполлон-13», «Тобі до Костаса» — «Термінал». Ще якісь тексти нагадують інші фільми, в яких Том Генкс не грав, а третя категорія підпадає під визначення: «мило, але не обов’язково». Практично всім роботам молодого письменника бракує ефектного фіналу: сет-ап є, а панчлайн — відсутній. Певно, найяскравіше оповідання в збірці — це «Ми цінуємо минуле». Тут Тому Генксу усе вдалося. Історії про мандри в часі та приречене кохання завжди інтригують та змушують замислитися.

Назагал «Історії наклацані на друкарській машинці» — це дуже спокійна та рівна збірка оповідань. Відчувається, що Тому Генксу подобається писати. На обкладинці українського видання вміщено навіть відгук Стівена Фрая, який каже, що оповідання «всі виражають радість від письменства». Разом з тим, самої радості бракує, потрібна ще й майстерність, а замість неї у Тома Генкса обережність. Він боїться кидати виклик власному читачеві, боїться занурювати його у некомфортний простір. Так само, насправді, як він цього давно не робить у кіно.

Річ у тім, що десь з середини двохтисячних Том Генкс перестав грати у по-справжньому провокативному кіно, ставши заручником одного амплуа. Як Джоні Депп після 2003 року скрізь грає капітана Джека Горобця, роблячи ставку на власну фріковість, так і Том Генкс постійно експлуатує образ милого та гожого хлопця з сусідньої вулиці, Фореста Гампа. Один з американських літкритиків, Томас Пренстон сказав, що цю збірку міг написати той таки Гамп. Важко не погодитися.

Усі три книжки вийшли в різних видавництвах, кожне з яких має свої підходи, як до дизайну так і до перекладу. Естетський аскетизм та приємний переклад з кількома на диво влучними знахідками від Назара Агаджаняна для Тома Генкса. Миле ретро-фото на фоні старих схем метро і цікавий переклад Олександра Руденка для «Міс Підземки» Девіда Духовни і фігура напруженого бейсболіста під час гри для «Bucky F@cking Dent». Переклад роману від «Рідної Мови» також хороший, але дивує несподіваним пуританством: усі матюки в тексті подано без перекладу. Питання «навіщо?» залишається без відповіді.

Проза акторів буває різною за формою, змістом та майстерністю, але приємно, що і цей пласт літератури нарешті дійшов до українського читача. Хай там як, а все ж це додаткові штрихи до портретів наших улюбленців. Вони ніколи не будуть зайвими.

Купити книжку

Читайте також: Режисери теж пишуть: Берґман, Зануссі, Аллен