До Дня памʼяті жертв Голодомору: шість книг, щоб зрозуміти себе

Голодомор 1932–1933 років — це, безумовно, одна з найтяжчих травм українського суспільства. Мусимо змиритися з тим, що вона з нами назавжди. З травмами не борються. Їх приймають і лікують: терапією та читанням правдивої історії. 

Здається, рецепт ліків від колективного болю простий. Чому ж тоді нам досі так болить? Може, ми ще не все засвоїли? Може, голоси тисяч вбитих не хочуть замовкати, щоб ми були й надалі пильними? Бо головний ворог і кат — pociя — нікуди не зник і знову влаштовує геноцид в Україні?

Що ж почитати про Голодомор, щоб зрозуміти минуле та себе? 

Найперше виринають зі свідомості тексти письменників-емігрантів: «Марія» Уласа Самчука, «Жовтий князь» Василя Барки, зрештою — понівечені цензурою «І будуть люди» Анатолія Дімарова. Добре, що бодай у школі часів Незалежності ми могли вільно прочитати і Самчука, і Барку. Звісно, хто не чув подібних оповідей про «голодовку» від дідусів і бабусь, пережили у підлітковому віці екзистенційний шок від цієї літератури. 

У радянський час тема Голодомору жорстко табуювалася. І після відновлення нашої Незалежності письменникам знадобився ще добрий десяток років для просіювання через себе тисяч спогадів очевидців та нарощування творчої впевненості, щоб писати про Голодомор. 

Важливими текстами на цю тему наша література поповнилася в останні роки. І цьому є ще одна причина: докладне копирсання в своїй історії — болючій і складній — та її осмислення дають нам багато інформації для розуміння нас теперішніх. І допомагають не збитися на манівці нам майбутнім.

Зауважу, не в усіх творах із переліку нижче події 1932–1933 років є для сюжету основними. У деяких вони стають, скажімо, мазком на широкому полотні твору. 

Вік червоних мурах

Вік червоних мурах / Тетяна П’янкова. — Київ: Наш Формат, 2022. — 256 с.

«Ні, таки думаю, що померти з голоду гірше, ніж од сокири… Сокира — що? Один удар — і все… А голод вбиває повільно, він тебе вимучує перед смертю…»

Роман української авторки Тетяни Пʼянкової «Вік червоних мурах» зітканий із уривків. Ці уривки «танцюють» навколо читача до останньої сторінки, змішуючи на купу жах, фізіологічну огиду та злість. І навіть дещо життєствердний фінал не позбавляє відчуття ненависті за кожного замореного голодом, за кожну зґвалтовану душу, за кожен плач навіки приспаного маляти. Але тим не менше цікавість змушує читати до кінця.

У Мачухах Великий голод. Родина дівчини Явдохи (Дусі) відчайдушно намагається врятуватися від пекучої смерті. Їхнього батька забрали, а мати Ганна ходить у колгосп, щоб бодай щось звідти принести. Явдоха бачить, як її ноги пухнуть і набираються рідини. Смерть із голодом дедалі вʼязкіше оточують село.  

У той же час дружина партійця Олексія Івановича Соля, як вона сама себе називає «огидна велика гусінь», вимушено лікує ожиріння інтервальним голодуванням. Жінка давно заїдає втрату дитини, відстороненість та огиду свого чоловіка. А ще вона просто існує, навіть не знаючи, що відбувається довкола. Ноги Соломії теж пухнуть і ледь влазять у капці, але не від голоду. 

Представник місцевої влади Свирид — загублена бридка душа. Хто він? Червона мураха? Вбивця і зрадник, у якому на якусь мить прокидається совість, коли чує плач новонароджених дітей? Одержимий партією чи одержимо закоханий у Ганну? 

Три оповідачі. Три сюжетні лінії. Врешті ця карусель доль перехрещується, але на кожного героя чекає свій кінець. 

Книга «Вік червоних мурах» Тетяни Пʼянкової не просто про минуле, вона є дороговказом у майбутнє.

Роман удостоєний премії «Коронації слова» 2021 року.

Придбати книгу

Розколоте небо

Розколоте небо / Світлана Талан. — Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. — 352 с.

Роман «Розколоте небо» — не лише про Голодомор. Це текст про Луганщину — українськомовну, барвисту — яку совєти методично знищували, виморювали голодом та зросійщували. 

Події розгортаються у селі Підкопаївка наприкінці 20-х — на початку 30-х років. У центрі твору — заможна велика родина Чорножукових. Типові українські селяни, що невтомно працюють, шанують землю і Бога. Та лиш цій родині, як і всій Україні, випало пережити страшні потрясіння: зраду тим, кому довіряли, смерть найрідніших, самоту, пекучий голод, що туманить свідомість і кидає людей на найстрашніші вчинки. 

Роман починається пасторально, ніби біда ніколи не настане: дівчата сміються, хлопці зачаровано зиркають на них у церкві, худоба пасеться, на столі парує свіжоспечений хліб. Ідилія. Проте чим далі, тим події розвиваються стрімкіше і трагічніше. У книжці Світлани Талан реалістичні та детальні описи й густі діалоги.

Роман отримав спеціальну нагороду «Вибір видавця» у конкурсі «Коронація слова-2014». 

Придбати книгу

Чорна дошка

Чорна дошка / Наталка Доляк — Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2021

«Минулому не помстишся» 

У книжках про Голодомор болісним є усвідомлення, що це не художня вигадка, а реальні історичні події. Цю дійсність неможливо прикрасити, але можна і треба передати тому, хто її збереже і пронесе далі. 

У романі Наталки Доляк «Чорна дошка» передавання памʼяті і правди є своєрідним рефреном. Прадід Лесь Терновий робить правильний вибір, кому передати те, що він бачив на власні очі. Він не зміг поділитися цим зі своїми синами: ті однаково не повірили б, бо «що значить голодомор? Ніхто нікого не морив». Ба більше, всі три його сини — члени партії. Інша річ — онука Ліда. Саме вона зможе зафіксувати і зберегти. А ще за кілька років — передати своєму синові Сашкові.

Сашкові було трохи більше 16 років, коли він дізнався, що пережив його прадід. Якось мама дала йому саморобну книжечку. Відтоді хлопцю сняться нічні жахіття. Сновиддя він про всяк випадок записує. Бо рано чи пізно завдяки йому про цю правду має дізнатися багато людей. 

«Чорна дошка» Наталки Доляк, як і попередні два романи, також удостоєна спеціальної нагороди «Вибір видавця» у конкурсі «Коронація слова». 

Придбати книгу

Дзвінка. Українка, народжена в СРСР

Дзвінка. Українка, народжена в СРСР / Ніна Курʼята. — Київ: Лабораторія, 2023. — 376 с.

«Дзвінка. Українка, народжена в СРСР» — дебютний роман журналістки Ніни Курʼяти. Прототипом головної героїні є сама авторка.

Дитинство дівчинки з чудернацьким для її оточення імʼям — Дзвінка — припало на СРСР. Серед картонних декорацій «вєлікої страни», що стоїть в опозиції до «загнівающого Запада», є все… Окрім правди. У школі та з телебачення Дзвінка чує про успіхи радянського союзу та світле майбутнє, а вдома — про Голодомор. 

«От ти, Дзвіночка, не знаєш, що це таке — голодовка. Не дай Бог тобі взнати. А ми лободу їли, кропиву. Хліба не було, з голоду люди пухли…».

Дзвінка переживає все: і зросійщення, і викручування власних цінностей, що їх в ній зрощували її рідні та деякі вчителі, і мовну дискримінацію та постійну боротьбу зі стереотипами, бо «як це ти говориш українською, коли ти з Одеси»? «Хохлушка»?

Її дорослішання пролітає у круговерті історичних подій та українських локацій: доба Брєжнєва, а згодом «Перестройка», «Книга для чтєнія» замість букваря, але така рідна і тепла Любашівка довкола. А далі «стань в строй» і «я — послєдняя буква алфавіта!» та вписування у зросійщену дійсність в Одесі. Зрештою — Незалежність та Київ, що стає по-справжньому близьким, бо тут з героїнею стається омріяна робота в журналістиці, кохання, мандри, повернення до себе, а згодом — Євромайдан і війна… 

Чому часу й обставинам не вдалося зламати українську ідентичність у Дзвінці? Відповідь криється у її родині та вихованні, бо правду часто передають не з рупорів пропаганди, а тихо, десь тоді, коли різко стає темно під час віялових відключень світла. 

Читайте також: Ревізія радянського спадку: роман Ніни Кур’яти «Дзвінка. Українка, народжена в СРСР»

Придбати книгу

Дім для Дома

Дім для Дома / Вікторія Амеліна. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2023. — 384 с.

На перший погляд, це історія смішного «королівського» пуделя з брунатно-жовтим вухом на кличку Домінік, а для всіх він запросто Дом. Але водночас це історія тисяч пам’ятей, тисяч кроків, тисяч життів і тисяч колективних травм, які добрий пес вловлює на нюх. Навіть «шматки хліба, які, всі ми, вцілілі, ніколи не викидали…». Й оповідає про все читачам.

Герої роману «Дім для Дома» — зовсім не герої. Це прості люди — родина Ціликів: добра Велика Ба, загадковий Полковник, пʼяничка Тамара, підприємиця мама Оля. А ще Маша і Маруся — дві двоюрідні сестри і дві ідентичності, що їх так вдало та очевидно підкреслюють імена, а в підсумку — долі. Маша сумує за Німеччиною, звідки довелося поїхати, бо «стіна впала». І зрештою шукає себе в столиці. Тільки в якій саме? У Києві чи Москві: у якусь мить неясно, яку країну Маша обрала… Але здогадуємося.

Тоді як незряча й дуже вперта Маруся чітко знає, хто вона і що хоче. Найбільше, звісно ж, хоче відкрити стару скриню з таємницями родини. 

Мертві речі багато розповідають про живих. Живих тепер і живих колись.

На початку твору Господар віддає Дома сімʼї Ціликів, де так багато людей і де нема… нормальної їжі для пса, бо ж 90-ті. Та пуделю це невтямки, а найбільше Домік не розуміє, коли ж повернеться його Господар. Тому його дні минають в очікуванні: Львів, зими, весни, люди, запахи, пошуки, долі, втеча, невідомість, Помаранчева революція, повернення та усвідомлення, хто його любить насправді. 

Вікторія Амеліна не пише тут про Голодомор і про репресії, але це й не потрібно, бо читач і так все розуміє.

Вперше роман «Дім для Дома» побачив світ у 2017 році. 

У 2023-му письменницю Вікторію Амеліну вбила росія. 

Читайте також: Олеся Островська-Люта: Їх неможливо захистити 

Придбати книгу

Мій дід танцював краще за всіх

Мій дід танцював краще за всіх / Катерина Бабкіна. — Київ: Комора, 2019. — 144 с.

Врешті, щоб усвідомити себе і зрозуміти, наскільки  через колективну памʼять ми, українці, повʼязані одне з одним — навіть якщо не в кожного в анамнезі є Голодомор, — потрібно розібратись у минулому своїх дідів і прадідів. Адже саме це є важливим етапом у дорослішанні нації.

Саме тому цей перелік був би не повним без роману в оповіданнях «Мій дід танцював краще за всіх» Катерини Бабкіної. 

У книжці калейдоскоп доль пролітає на прозорому тлі історії України XX століття: Голодомор, репресії, Друга світова, девʼяності з кризами та еміграціями, російсько-українська війна. Хто, як і з ким переплетений? Відповідь максимально проста, а з тим і максимально складна: нас поєднують спільні травми в межах однієї країни. 

Катерина Бабкіна не має наміру заглиблювати читача в історичні події, описувати їхні деталі і наглухо закрити відповідями важливі онтологічні питання. Авторка залишає можливість самостійно пізнати історію цілої країни через особисті історії українців. Щоб зрештою зрозуміти: те, що нас не вбиває — як і те, що вбиває — у підсумку все одно стимулює іти вперед.

У 2021 році роман отримав Літературну нагороду Центральної Європи «Ангелус».

Придбати книгу