Голокост

Доблесть і відвага під час Голокосту у книжці Джуді Баталіон «Світло днів»

26.03.2023

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Джуді Баталіон. Світло днів – #книголав, 2023 – 640 с.

 

Видавництво #книголав готує до друку документальний роман «Світло днів» Джуді Баталіон, історикині, кураторки мистецьких проєктів, викладачки. Книжка стала бестселером у США, була перекладена понад двадцятьма мовами й обрана Стівеном Спілбергом для екранізації.

Її тема – спротив, який безстрашно чинили єврейські жінки під час Другої світової війни – оприявила маловідому сторінку історії, та головне – дала поштовх до кардинальної зміни самовідчуття цілого покоління євреїв, вихованих тими, хто пережив Голокост, в «атмосфері віктимізації та страху». Джерела, з якими працювала Джуді Баталіон, познайомили її з «дівчатами з гето», які не очікували на жалість, а тому й писали про них, оспівуючи «активну доблесть і відвагу».

Публікуємо фрагмент книжки «Світло днів», наданий видавництвом #книголав.

Забігаючи наперед – захист чи порятунок?

Згори це невеличке місто з блискучим замком, пастельними будиночками й вуличками карамельних кольорів можна було помилково сплутати з чарівним королівством. У ІХ столітті Бендзин було засновано як місто-фортецю, яка охороняла давній торговий шлях з Києва на Захід. Як і багато інших середньовічних польських міст, особливо в цьому лісистому регіоні на півдні країни, Бендзин має дивовижний ландшафт. Укриті зеленню краєвиди аж ніяк не натякають на розділення і смерть, нескінченні баталії та судові приписи. Якщо здалеку дивитися на це коронне місто із золотою вежею, то важко здогадатися, що воно стало символом майже цілковитого винищення єврейського народу…

 

У 1921 році, коли Бендзин називали «заґлембським Єрусалимом», євреям належало 672 місцеві фабрики й цехи. Майже половина всіх бендзинців була євреями, до того ж чимало з них були заможними: лікарями, юристами, торговцями та власниками промислових підприємств.

 

Вони були ліберальною, світською, помірковано-соціалістичною групою, яка відвідувала кав’ярні, мала заміські будиночки в горах, розважалася на вечорах танго й джазу, каталася на лижах і загалом почувалася європейцями. Робітничий клас і релігійні євреї також процвітали: мали десятки молитовних будинків і великий вибір партій, за які можна було голосувати на виборах до єврейської ради. На муніципальних виборах 1928 року було представлено 22 партії, 17 з яких становили єврейські організації. Заступник мера Бендзина був євреєм. Звісно, ці євреї не знали, що динамічний світ, який вони побудували, невдовзі буде повністю знищено або що їм доведеться боротися за свій спадок і саме життя.

 

У вересні 1939 року німецька армія захопила Бендзин. Нацисти спалили величну міську синагогу в романському стилі (вона була центральною пам’яткою, яку гордо звели біля самого підніжжя замку), а відтак убили десятки євреїв. Через три роки 20 000 євреїв із зіркою Давида на наруків’ях насильно виселили до невеликого району на околиці міста, де по кілька родин напхали до халуп і кімнат, розрахованих на одну людину.

 

Народ, який багато століть насолоджувався відносним миром, процвітанням, соціальною інтеграцією і багатовіковою культурою, тепер втиснули в кілька неохайних кварталів. Бендзинська громада отримала новий район. Темний і прогнилий. Він звався гето.

 

Гето в Заґлембі «ліквідували» серед останніх у Польщі. Гітлерівська армія прибула туди на пізньому етапі, щоб завершити своє «остаточне розв’язання». Багато мешканців гето мали дозвіл на роботу, тому спершу їх відправили до таборів примусової праці на німецьких збройних заводах, а не одразу до таборів смерті. У Бендзині досі було поштове сполучення. Гето підтримувало контакт із Росією, Словаччиною, Туреччиною, Швейцарією та іншими неарійськими країнами. Тож навіть у цих темних районах виникали осередки єврейського опору.

 

Посеред цих заповнених будинків, в атмосфері паніки, неспокою та жаху, була одна особлива споруда. Вона міцно стояла тут не лише завдяки твердому фундаменту (насправді невдовзі вона спиратиметься на підземні бункери), а й завдяки її мешканцям, їхнім мізкам, серцям і м’язам. Тут розташовувалася бендзинська штаб-квартира місцевого єврейського руху опору. Цей опір зародився з філософії робітничого сіонізму, праці на землі, соціалізму та рівності. Його «товаришів» було виховано на унікальній дієті з фізичної праці та розширення прав жінок. Ідеться про центр молодіжного руху «Дрор».

У лютому 1943 року в гето панував холод, повітря здавалося важким, як свинець. У галасливому будинку громади було незвично тихо. Зник колишній шум культурних програм «Дрору»: мовних курсів, музичних виступів, семінарів про зв’язок між серцем і землею. Жодних голосів, жодних пісень. З пральні вийшла Реня Кукелка, 18-річна єврейська дівчина та бійчиня-початківиця підпільного руху опору. Вона йшла на зустріч, що мала відбутися за великим столом на першому поверсі штаб-квартири, де збиралися на найважливіші наради з планування. Вона добре знала це місце.
— Ми отримали кілька документів, — оголосив Гершель.
Усі охнули. Це були золоті квитки — якомога далі від Польщі, до виживання. Сьогодні був день ухвалення рішень.

 

З одного кінця стола стояла темноока й насуплена Фрумка Плотницька. Вона походила з бідної та релігійної родини з Пінська й приєдналася до руху, ще коли була підліткою-інтроверткою, але завдяки вродженій серйозності й аналітичному мисленню її невдовзі підвищили. Після початку війни вона швидко стала лідеркою підпілля.

 

Гершель Спрінґер, її соратник — лідер бендзинського «загону», сидів на іншому кінці стола. Загальний улюбленець, Гершель мав «такий сильний єврейський народний характер», що міг відверто розмовляти про найбанальніші справи з усіма, хто мав таке саме походження: від візниць до різників. Його тепла, дурнувата усмішка, як завжди, була заспокійливим засобом, що протистояв зовнішньому руйнуванню — брудному гето, яке щодня порожніло, та відлунню порожнечі.

 

Реня сіла між ними на своє місце за столом поряд з іншими молодими євреями. Вона часто ловила себе на думці, що не може повірити в усе, що відбувається, її приголомшувала така реальність. Лише кілька років тому з 15-літньої дівчинки, у якої було шестеро братів і сестер та люблячі батьки, вона перетворилася на сироту, яка навіть не знала, ні скільки її братів і сестер залишилися живими, ні де вони могли бути.

 

Реня разом з родиною бігла через поля, вкриті трупами. Пізніше вона вже сама-самісінька втікала полями. Кілька місяців тому вона на ходу вистрибнула з потяга, вдала із себе польську селянку й пішла працювати служницею до напівнімецької родини. Для прикриття дівчина наполягала на тому, щоб ходити разом з ними до церкви, але першого разу тремтіла з кожним рухом, бо боялася, що не знатиме, де стояти, як сидіти, що хрестити. Підлітка стала акторкою, яка постійно грала роль.

 

Вона подобалася голові родини, він хвалив її за чистоту, працелюбність і навіть освіченість. «Звісно, — напівбрехала Реня. — Я з культурної родини. Ми були багатими. Я мусила взятися до фізичної праці лише після того, як загинули мої батьки».

 

До неї добре ставилися, але коли вона змогла потай зв’язатися зі своєю сестрою Сарою, то знала, що відтепер мусить бути з нею — єдиною, хто лишився з її родини. Сара організувала таємне перевезення Рені до Бендзина, до цього центру молодіжної групи «Дрор», частиною якої вона згодом стала.

Тепер Реня вдавала освічену дівчину, яка займалася пранням у прихованій задній частині будинку. Тут вона була нелегалкою, правопорушницею серед інших правопорушників. Нацисти розділили завойовну Польщу на окремі території. У Рені були документи Генерал-губернаторства — регіону, що мав слугувати «расовим смітником» із нескінченним запасом людей, які виконували рабську працю, й урешті став місцем масового знищення європейського єврейства. У неї не було документів, які дали б їй змогу перебувати в Заґлембі — регіоні, анексованому Третім Райхом.

 

Тепер праворуч від Рені сиділа сестра Фрумки та її повна протилежність — Ганче, життєрадісний дух і невтомний оптимізм якої осяювали темну кімнату. Ганче любила розповідати своїм товаришам, як дурила нацистів, перевдягнувшись католичкою, — ішла просто перед ними й знову та знову їх обдурювала. Тут також була Сара з точеним обличчям, гострими вилицями й темними проникливими очима, а також дівчина Гершеля, Аліца Цитенфельд, яка разом із Сарою опікувалася осиротілими дітьми в гето. Хайка Клінґер зі свіжим обличчям — відверта й зухвала лідерка сестринської групи — також могла бути за тим столом, готова боротися за свої ідеали: істину, активність, гідність.

 

«Ми отримали кілька документів», — повторив Гершель. Кожен такий документ давав людині змогу потрапити до табору для інтернованих, тобто вижити. Це були підроблені паспорти країн-союзниць, у яких утримували полонених німців. Власників цих союзницьких паспортів нацисти мали утримувати у спеціальних таборах, щоб згодом обміняти на німців із цих країн, — це лише одна з численних схем з паспортами, про які вони чули в останні роки. Можливо, сподівалися вони, така схема спрацює. Щоб організувати й отримати ці документи, витратили кілька місяців — це був надзвичайно дорогий і небезпечний процес, пов’язаний з відправленням таємних зашифрованих листів з фотографіями до спеціалістів з підробки документів. Кому дістанеться такий паспорт?

 

Чи його ніхто не має брати?

 

Захист чи порятунок? Боротьба чи втеча?

 

Замовити книжку