Домінація чоловіків і висока температура у «Як дві краплі води» Йоанни Ягелло

Йоанна Ягелло. Як дві краплі води / переклад з польської Божени Антоняк – Львів: видавництво «Урбіно», 2020. – 288 с.

Анна і Ніна народилися в один і той самий день. Відтоді, як вони опинилися в одному класі, дівчатка не розлучаються, у них усе спільне: мрії, бажання, таємниці, плани на майбутнє… Усе змінюється в день народження Анни й Ніни. Відтоді Ніна назавжди залишиться сімнадцятирічною, тоді як Анна щосили намагатиметься знайти відповідь на болюче питання. Чому? Чому її така талановита, така ідеальна подруга наклала на себе руки?

Нова книжка відомої польської авторки Йоанни Ягелло «Як дві краплі води» нещодавно вийшла українською у видавництві «Урбіно». Одразу після виходу роман здобув кілька нагород, зокрема став Книжкою року 2018 польської секції IBBY, а також увійшов до престижного міжнародного каталогу книг для дітей і юнацтва «Білі круки 2019» (The White Raven 2019). 

Читаємо уривок з книжки Ягелло.

На «Історії мистецтв» у мене презентація про Фріду Кало. Це одна з моїх улюблених художниць. Я навіть фільм про неї подивилася, щоб підготуватися. Він справив на мене величезне враження, хоча деякі сцени були жахливі.

– Фріда Кало народилася в Мексиці. Життя її було нелегким, – починаю. – Ще зовсім юною дівчина потрапила в страхітливу аварію, після якої отримала численні переломи. Потому вона вже не могла мати дітей… – розповідаю про життя Фріди, її картини, показую слайди. Пані Людмила мною явно задоволена. Киває головою й усміхається.

– Ця презентація показує дещо дуже важливе, – каже вона. – Ми дізнаємося не лише про славетну художницю, а й про те, що означає домінація чоловіків у світі мистецтва.

Домінація чоловіків. У світі. Узагалі.

– Можна навести приклади багатьох художниць, яким доводилося важко, бо вони були жінками. А вам відомо, що в багатьох країнах жінки довго не могли здобувати освіту, причому не лише мистецьку – їм узагалі заборонялося вступати до вищих закладів. Місць в університетах для них не було. Чудовим прикладом є Зофія Стриєнська, яка переодяглася чоловіком і підробила собі документи, щоб вивчати мистецтво в Мюнхені.

Їм було важче, бо вони жінки. У світі мистецтва.

Узагалі важче.

Домінація чоловіків.

– Є така історія про жінку, що не змогла отримати визнання як художниця, попрохала трьох чоловіків, аби ті виставляли її роботи , – продовжує Людмила. – Її роботи здобули величезний успіх…

Мабуть, я ненадовго відключилася, бо раптом, мов крізь туман, до мене долинає голос пані Людмили, яка занепокоєно питає:

– З тобою все гаразд?

Повертаюся до дійсності й бачу її стурбоване обличчя. Вона й справді виглядає, ніби Жанна д’Арк.

– Так-так, перепрошую, я задумалася, – кажу. – Пробачте, пані вчителько.

– Щось ти погано виглядаєш.

Домінація чоловіків.

– У мене застуда починається.

– Чудова презентація. Ставлю тобі шістку*. Я дуже рада, що ти так постаралася.

Знову мене похвалили. То це так легко? Треба просто робити те, чого від тебе очікують інші?

Невже я повинна робити те, чого від мене очікують інші?

Невже я повинна робити те, чого від мене чекають ті чоловіки ? І тоді все буде добре?

Здригаюся.

– Краще йди до медсестри, – радить Людмила.

У мене справді температура. Проте тільки 37 з невеличким. Власне, це ще не гарячка. Мені дають парацетамол і відпускають додому. Я не хочу. Там порожньо без Арі. Думки теж порожні. Тому кажу медсестрі, що складаю якийсь важливий тест. Та наказує прийняти ліки й прийти під час наступної перерви, після тесту.

Наступної перерви температури немає.

А шкода.

От коли б захворіти. Може, я потрапила б до лікарні?

Тоді б опинилася в безпеці.

Поки що я в безпеці.

Може.

До п’ятниці ще кілька днів.

Що я тоді робитиму? Що мені робити?

У четвер у мене справді висока температура. Отже, я таки хвора. Проблема вирішується сама.

Вичікую. Чекаю на телефонний дзвінок. Його немає. Поки що. Доки мені не дзвонять, я жива. А коли подзвонять – доведеться ненадовго померти.

Кожен звук примушує мене здригатися.

Добре, що дзвонить тільки мама. Більше ніхто. Поки що.

Два тижні я хворію.

– Таки й період, зараз багато хворих, – каже лікар.

Я сподівалася, що вони подзвонять саме тоді, і я скажу, що не можу прийти, бо хвора. Але телефон мовчав. Може, поміняти номер? Та хіба це має якесь значення? Вони однаково мене знайдуть. Я лише тваринка, упіймана в пастку. Стерво. Натюрморт.

Вуста.

Білі сідниці.

Волосся, що спливає до землі.

Я знаю, що коли вони подзвонять, я туди поїду. Не ризик ну, щоб показали комусь мої фото. Поїду туди, відкрию рота й розкладу ноги. Ненадовго перестану існувати. Ненадовго. Я буду слухняною, і все швидко скінчиться.

А що, коли ні?

Покажуть фото.

Їх посадять.

Не посадять.

Але ж мене зґвалтували.

Важко сказати, на відео це виглядає не так.

Раптом мене охоплює жах. Якщо я пригрожу, що все розповім, як що хтось про це дізнається – вони щось зі мною зроблять. Можуть убити. І викинути, наче оббльований килим. Отже, коли вони подзвонять, я туди поїду.

Сьогодні я намацала під пахвою вузлик.

– Це, мабуть, після хвороби, – заспокоює мама, але голос у неї зляканий. – Та краще піти до лікаря.

Вона не говорить, що це може бути рак. Він зжере мене зсередини за те, що я така розпусна.

Мати записує мене до терапевта, той наказує зробити базові аналізи.

Щодня вранці перевіряю, чи рак на місці. На місці, ніде не подівся.

Аналізи нічого не показують. Схоже, що я цілком здорова. Результати просто фантастичні.

Мені роблять УЗД геть усього, але й тут усе гаразд. На жаль, я аж ніяк не смертельно хвора, тоді що це зі мною? Я практично перестала спати, їм як кіт наплакав. Знову схудла на кілька кілограмів. Мама хвилюється, бо від раку теж худнуть. Але вони, оті чоловіки, не знають, що таке рак.

У школі я знову нічого не розумію, та після двотижневої відсутності до мене ставляться поблажливо. Якось існую. До п’ятниці ще два дні. Відтоді я Тихого не бачила. Не знаю, як він відреагує.

П’ятниця.

Він заходить до класу, мов нічого не сталося. Усміхається до всіх.

– Доброго дня, – каже жвавим, веселим голосом. – Сьогодні ми поговоримо про композицію.

Його щетина, його вуста на моїх.

Його голос. Його лагідний, ніжний, добрий голос.

Мені паморочиться голова, починає нудити. Мушу вийти. У туалет і блюю всім, що нині їла. Йду до медсестри й кажу, що чимсь отруїлася. Мені дозволяють піти додому.

Я тікаю.

По обіді телефон не дзвонить. Ні. Приходить есемес. «Чекай завтра о 19 біля станції Пагорб Максиміліана. Видали це повідомлення. Негайно».

Перша ж думка: написати, що не можу. Що я хвора. Або в мене місячні. Або я десь поїхала. Та я цього не зроблю. Відчуваю щось навіть схоже на полегшу. Невдовзі все скінчиться. Та щоб це зробити , мені знову доведеться напитися. Тверезою я не зможу.

– Мамо, у суботу буде вечірка, можна мені піти?

– У кого?

– В однокласника, Лукаша.

– В однокласника? Що за вечірка?

– Звичайна, з однокласниками.

– Цього разу маєш повернутися до півночі.

– Спробую, – бурмочу я.

– І залиш мені його номер телефону.

От лажа. Про таке я не подумала. Що робити?

Щільно закриваю двері до кімнати й дзвоню Лукашеві.

– Привіт, це я, Анка. Слухай, ти міг би мене прикрити в суботу? Я з деким познайомилася, і моя мама… Ну, розумієш, я їй сказала, що в тебе буде вечірка.

– Норм. Якісь подробиці?

Я знала, що Лукаш мене зрозуміє.

*У Польщі діє шкала оцінювання від 1 до 6, де 6 – найвищий бал.

Купити книжку на сайті видавництва