Мирослав Маринович: У якийсь момент мені просто набридло боятися

23 березня у просторі PEN Ukraine відбулася публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук «Ціна свободи: феномен українських дисидентів». Вона була присвячена 75-річчю Мирослава Мариновича — українського дисидента, члена-засновника Української Гельсінської групи, політв’язня, донедавнього проректора Українського католицького університету. Читомо відвідало подію і зафіксувало найважливіше. 

Як стають дисидентом

Я усвідомив себе дисидентом у травні 1973 року, коли подолав страх перед органами. КДБ намагалося втягнути мене у справи про інформаторство і лякало звільненням з інституту, яке тоді видавалося мені кінцем світу. Проте коли я увійшов до кола дисидентів у Києві, то відчув, що не один у цій боротьбі. У якийсь момент мені просто набридло боятися.

Коли КДБісти дізналися, що я ходив до памʼятника Тараса Шевченка, то один з них сказав (російською): «Хто не з нами, той проти нас», і я відповів: «Добре, я буду проти вас». 

Українська Гельсінська група 

У 1976 році я зустрів на Печерську Оксану Мешко, яка мала великий досвід таборів, вона запропонувала долучитися до Української Гельсінської групи (УГГ), бо була однією з її засновниць. Українська Гельсінська група — це об’єднання діячів українського правозахисного руху, що протистояло радянській владі, фіксувало порушення прав людини і відстоювало їх перед владою. Я долучився до УГГ, бо навколо панувало загальне відчуття, що підіймається дух спротиву. 

Дух спротиву був кволий і ніжний, його було легко зламати, але він був. Я одразу вирішив бути з тим духом спротиву, хоча обережність застерігала мене від цього. 

Якось я відвідав будинок Атени Пашко — поетки, дисидентки і дружини Вʼячеслава Чорновола, де були ще батьки Чорновола. Всі тільки що повернулися з нового суду над ним. За будинком Пашко стежили КДБісти, у домі були підслушки, але я, хоч розумів це, не налякався і не дременув звідти, бо хотів бути поруч із тими людьми, бо вони світлі, щирі і страждають невинно.

Пригадую поїздку до генерала Петра Григоренка, члена Української Гельсінської групи, в Москву, де побачив холодний і незворушний Кремль і дивувався, що я, мала комашка, поклав собі за мету з цим Кремлем впоратися, перемогти його. Генерал Григоренко і його дружина додали мені впевненості у цій боротьбі. Це була так звана «сила безсилих» (за Вацлавом Гавелом). 

В одній з розмов Петро Григоренко міркував про паспорти як про ознаку деспотичного режиму. Я ще не мав тоді достатніх знань про права людини, тому така думка мене здивувала, адже держава начебто не може існувати без паспортів. Генерал Григоренко дуже обережно пояснив свою думку, не даючи мені зрозуміти, що я дилетант, і цим визнав мою гідність, що у той момент змінило мою свідомість і моє уявлення про світ. 

Націоналістичний шабаш

Коли у 1977 році КДБісти заарештували очільника Української Гельсінської групи Миколу Руденка і Олексу Тихого, мене попередили про арешт. Посеред вулиці зупинилася машина, куди мене силоміць посадили й привезли в міське відділення КДБ. Мій майбутній слідчий, якого я тоді ще не знав, дав на ознайомлення папір, що повідомляв про необхідність припинити антирадянську діяльність, інакше я буду арештований. Для дисидентів арешт був питанням часу, бо ми з Руденком заздалегідь обговорювали, як поводитися на допитах, коли нас заарештують. 

Однією з перемог дисидентів у той час став вечір памʼяті Тараса Шевченка, який очевидці памʼятають досі. Тоді зібралися усі, хто хотів вшанувати памʼять Кобзаря. Директор Інституту літератури Микола Шамота прочитав лекцію про Шевченка, присвячену насправді Леніну. Концерт складався з пісень про партію і народних співів, а Шевченко звучав лише російською мовою зі свого «Щоденника». Під час перерви ми з Миколою Матусевичем вирішили організувати акцію. Під кінець на біс люди просили заспівати щось з Шевченка, але на сцені прозвучала пісня про партію.

Коли концерт оголосили закінченим, я вибіг на сцену і попросив всіх зупинитися. Іронічно зазначив, що Ленін любив слухати не лише «Апасіонату» Бетховена, а й «Заповіт» Шевченка, і запропонував його заспівати. Коли сів за фортепіано, вибігла жіночка і, тримаючи мене за руки, не дала взяти перший акорд, кричала, щоб усі розходились, бо концерт закінчено. Тоді на сцену вибіг Микола Матусевич і гучно спитав: «Люди, вам не соромно?», увесь зал прогримів: «Соромно!». Ми зі Матусевичем зійшли зі сцени й увесь зал заспівав «Заповіт» Шевченка. Нам намагались завадити: блимали світлом, а потім вимкнули його повністю. Проте ефект від звучання «Заповіту» Шевченка у темній філармонії був ще сильнішим. 

Коли ми з Матусевичем щасливі останніми вийшли з філармонії, перед нею вже стояла чорна Волга, а довкола півколом зібрались люди, які були на концерті. Натовп огорнув нас півколом і провів до Хрещатика. Ми з Матусевичем пішли до памʼятника Шевченка і там продовжили співати. Нас тоді КДБісти не чіпали, бо вже знали, що скоро нас заарештують.

Читайте також: Спалах українського шістдесятництва у книжці Радомира Мокрика «Бунт проти імперії»

Табори: міра душі потребує повної чаші

Дисиденти вважають, що у таборі в політичних вʼязнів «формується хребет». Євген Сверстюк знав свою місію у таборі, ніс модель духовної постави для всіх політвʼязнів, які туди потрапляли. Одного разу він сказав, мовляв, шкода, що Іван Дзюба не доїхав до табору, бо тут йому було б легше серед своїх. Деякі дисиденти вагалися під час слідства, боялися і поводились неправильно, але в таборі вони набиралися сили. Дисидента Михайла Мельника попередили про арешт, який мав відбутися зранку. Він не пережив ніч перед арештом, бо наклав на себе руки. Якби Мельника не попередили й арештували, у таборі він би став сильнішим і продовжив свою боротьбу. 

Табір це джерело великої сили – завдяки людям

Кримінальні злочинці бідкалися, що їх зловили й посадили через їхню необережність, а я усвідомлював, що обрав цей шлях свідомо, і це додавало сил. У таборі було два режими: «ресторанний день» – коли давали гарячу їжу, і голодний день – коли виділяли тільки 450 грамів хліба і воду. Якось нас із Миколою Руденком і російським поетом Віктором Нєкіпєловим посадили в карцер за те, що ми організували спільні молитви на Великдень. Проте той карцер перетворився для нас на 15 днів літературних вечорів. А ще я в карцері голодував 20 діб, щоб отримати Біблію.

Відстоювання правди дає відчуття, що ти робиш правильний вибір і силу. Коритися брехні – зневажати себе. Втратити людську гідність — найстрашніше, що може бути в житті.

Повернення 

Я повернувся з табору у 1980-х і став зіркою для молодих людей. Деяка частина дисидентів увійшла до Народної Ради (парламентська опозиція у Верховній Раді 1990-1994 рр), але їм не вдалося сформувати політичну партію. Для цього було кілька причин. По-перше, у таборі не було сумніву, що радянська система злочинна, але коли йшлося про майбутню Україну і те, якою вона має бути — думки розходились. Якби всі мали одну спільну думку — це було б штучно. 

По-друге, неготовність України у той час і глибоке занурення у совок довго виходили з нашої крові. Довелося пережити три революції, щоб очиститися від совєцкої свідомості.  

Як працює ненависть 

Олесь Шевченко — дисидент, прочитав якось у таборі вірш про серцевий напад своєї мами. Він зателефонував у лікарню, але через те, що він говорив українською мовою, йому відмовились допомогти й виїхати за викликом, поки він не заговорить «на чілавєчіскам язикє». Коли Олесь Шевченко читав цей вірш, то зривався мало не на крик, від ненависті до Росії та режиму. І хоч я усвідомлював, що його гнів є виправданим, прийняти таку міру ненависті я не міг.

В останній день у київському ізоляторі прийшов прокурор і спитав, яке я ставлю перед собою завдання, коли буду у таборі. «Не озлобитися», – відповів я. І я щасливий, що це завдання я виконав: у таборі я часто переживав гнів, але зміг опанувати його і не просякнутись ненавистю.

У таборі я зустрів двох людей, які відсиділи по 25 років. Одного починало трусити, коли він бачив КДБістів і вертухаїв (тюремних наглядачів), бо він був знищений ненавистю. А інший був світлий і добрий, хоча відсидів 25 років у тому ж таборі. Тоді я обрав шлях іншого, без ненависті. 

Ненависть — це почуттям темряви, а я не хочу бути приналежним до темряви.

Нещодавно в УКУ для дискусії про ненависть я обрав модератором чоловіка, який щойно повернувся з фронту. Ветеран зізнався, що на нулі не можна жити без ненависті, але коли повернувся на ротацію, зрозумів, що це руйнівне відчуття. І я сам розумію: людина, що має натиснути на курок, не може відчувати любов до росіян, бо це буде вбивство. Але важливо змінити перспективу: замість того, щоб ненавидіти ворога, треба любити тих, хто позаду і кого вона захищає. 

Ера ясності та білий прапор

Заяви Папи Римського про білий прапор — це заклик до переговорів з нашим агресором. Але Росія порушує всі угоди, і нову вона порушить теж. Білий прапор – це символ капітуляції, тому заяви Папи помилкові. Проте я не вважаю, що греко-католикам слід зректися Папи Римського, а про київську триєдину церкву з одним Патріархом зараз не йдеться. Наша церква не може мати одного адміністративного центру, бо вона дуже різна.

Українці мають памʼятати свою інерцію, адже довго йшли до сьогоднішньої чіткості і ясності. Зараз у світі є одна помилка: прагнення повернутися до старої конструкції безпеки. Це стверджує політику задобрювання зла і перевиховання його, але політика уникання є дуже шкідливою для України. 

Більшість європейців тримається моделі задобрювання зла, але це розбещує Росію і спонукає її нападати. Боюсь, лише коли Захід переживе новий Перл-Харбор, він перестане задобрювати зло і почне діяти. 

Читайте також: «Народження дисидентів»: 13 миттєвостей української «відлиги»