Диво повільного данцу Василя Карп’юка

Видавництво «Дискурсус» за рік видає книжок менше, ніж днів у році. А тому його співзасновник Василь Карп’юк може собі дозволити у вільний від виконання службових обов’язків час поринути у власні творчі задуми. На фантазію чоловік не бідний, сюжети його нетривіальні, здивувати читача має чим.

Карп’юк В. Повільні танці: оповідання. Брустури: Дискурсус, 2024. — 160 с.

Перевтілення

Якщо з назви книжки залишити самі приголосні, то буде абракадабра: пвлнтнц. А тоді, трохи ту абракадабру підкорегувавши та доповнивши її новими голосними, отримаємо слово, що якнайпрозоріше характеризує подієвість цієї книжки: перевтілення. Більшість сюжетів книжки малої прози Василя Карп’юка «Повільні танці» — про перевтілення. Тож за синьою вуаллю, себто за обкладинкою з картиною художниці Ілони Сільваші, читач опиниться серед багатого на химери простору, в якому танцюють фольклорні образи, релігійні топоси й сюрреалістична поетика. Карп’юкові сюжети перекидають місточки від архаїчного до айтішного, від аскетичного до розкішного, «може здатися, – пише у передмові до книжки Ростислав Семків, – що Карп’юк захищає у своїх оповіданнях традиційні цінності… І так само може видатися, що він насміхається з них (в окремих випадках — з особливо чорним гумором)» (с.6).

От, скажімо, побутує в українському фольклорі (у піснях, приповідках) образ верби, що символізує дівчину чи жінку. В заголовному оповіданні нам, власне, пропонується сюжет, який буквалізує цей образ: верба тут не просто символізує дівчину, в цьому оповіданні дівчина з власної волі стає дівчиною-вербою. І не від любови до народної пісні відбувається така метаморфоза, а — від бажання любови як фізичної потреби чи, радше, через певну примху. Задля створення сприятливіших умов для близькости малоросла дівчина вдається до насилля над собою. Чорний гумор, жорстокість («Шматки життя з елементами насильства» — називає свою передмову Р. Семків)? Авжеж. А тепер спитайте свій онлайн-пошуковик про дівчину-вербу (чи з дефісом, чи без — несуттєво). На свій запит я отримав розкішне доповнення до Карп’юкового сюжету, абсолютно сучасне. Верба — це не про смуток з недолею, законсервовані у старих піснях. Верба — це таки про дорослішання, стрімкий успіх, завоювання сердець і світу. Саме те, що пасує до оповідання «Повільні танці». Кумедна й жорстока трансформація фольклорного образу. 

Читайте також: уривок з нової книжки Василя Карп’юка: Повільні танці Нявки в сучасному світі

Праведники і правоохоронці

Або візьмімо молочні ріки — казковий образ, пов’язаний зі старозавітним описом землі обітованої. В сучасному світі людство звикло отримувати все з доставкою додому, тож одному праведникові, героєві іншого оповідання, раптом дістається молочна ріка у квартирі. Але щастя не існує само собою. Тож, немов виходячи з принципів діалектики «Дао де цзіну», власник молочної ріки отримує з нею і деякі прикрощі, випадкові та невипадкові. З’являються охоронці правопорядку, а з ними — і нові форми несправедливости. Еволюція, яка первинно мала б рухатися шляхом праведности й благодаті, пішла кудись не туди, і врешті-решт доводиться просити Бога вже не про те, щоб він дав, а про те, щоб позбавив тої розкоші, яку дав раніше. Бо дар — це серед іншого і випробування, відповідальність, певний тягар. Заголовок оповідання — антитеза до молочних рік: «Прикрість». Додам, що один з епізодів твору нагадує ілюстрацію відомої приказки «І щуку кинули у річку», хоча самої приказки у тексті нема, а в ролі щук — заховані під поліцейським плащем го́лови (начебто поліцейські, та водночас — хижаки).

Ще один сюжет, зав’язаний на трансцендентній комунікації (за посередництвом ангела, що являється вві сні), викладено в оповіданні «Як на грушку сходилися». Та напротивагу до оповідання, про яке щойно йшлося, у «Грушці» ніякої халяви з Божих рук героєві не дістається, справа тут вкрай поважна, нестерпно серйозна. Сюжет, який може нагадати історію біблійного Авраама, якби Авраам був у ній водночас і Ісааком. Вічна дилема між вірою і розсудком, одержимістю і практичним баченням, що її письменник подає збалансовано, переконливо, оголюючи екзистенційні підвалини та спонукаючи замислитися над тим, чи стала віра героя богоугодною, чи спровадила вона його до райських воріт, чого більше в характері персонажа: божевілля чи все-таки сили волі? 

Християнські образи чи події неодноразово виступають у центрі сюжетної канви оповідань цієї збірки. Піст, Святвечір, Різдво, ангел, Хресна дорога, Великдень, свято Преображення, Ісусик. Переважно вони не просто аби були, а відіграють важливі, навіть ключові ролі у розвитку подій. І, за винятком одного твору, на мій погляд, дещо тенденційного («Не щастя»), цей християнський дискурс в оповіданнях Василя Карп’юка звучить нетривіально і цікаво. 

Психологічний реалізм

Один із важливих текстів із цього ряду, на який хочеться звернути увагу, — «Не Ісусик». Апріорі можна припустити, що такою заперечною назвою письменник вказує на який ґандж, з погляду читача-християнина може видатися, що назва «Ісусик» мала б позитивну конотацію. Однак за сюжетом прізвисько Ісусик різко негативне. «Прізвисько Ісусик стало для мене найбільшою ганьбою» (с. 96), — читаємо на сторінках оповідання. Сюжет дуже добре показує, чому так сталося. Це, здавалося б, цілком позитивне для християнського середовища прізвисько насправді є глибокою психологічною травмою хлопчика, стосовно якого вживають цю зменшено-пестливу (а в контексті оповідання — іронічну) форму імени Бога. Це прізвисько постійно нагадує дитині про її неповноцінність, а таке методичне нагадування може мати тяжкі наслідки. Письменник знайшов спосіб, як у фіналі вивести персонажа зі стану приниження і ганьби. Весь цей сюжет мені здається дуже цікавим, а оскільки це твір про дитячу жорстокість, психологічні переливи, що проявляються залежно від життєвих ситуацій, епізодичної приналежности до табору сильніших і табору слабших, то я навіть рекомендував би звернути на нього увагу укладачам шкільних програм.

Особливо в «Не Ісусикові», але й у низці інших творів помітно увагу письменника до морального аспекту людської діяльности. Поняття злочину, гріха, кари, винагородження звучать у таких оповіданнях як «Нявка у Києві», «Паперушка», «Сокоти киртину», «Як на грушку сходилися», «Телятковбивця». В останньому з них події відбуваються в суді, де розглядають справу чоловіка, який допомагав зарізати теля (не крадене, не чуже). Абсурдна атмосфера оповідання «Телятковбивця» нагадує «Процес» Франца Кафки. Люди, що стоять на сторожі закону, засуджують обвинуваченого не з позиції радикального вегетаріанства, для якого споживання м’яса й убивство тварин є неприпустимим, а з позиції споживачів м’ясних продуктів, які підтримують м’ясну промисловість у тому вигляді, в якому вона тепер існує, але на службі виступають проти натурального убивства тварин. Виступ адвоката торкається не лише питання дії, а й питання мови, того, як ми ту дію називаємо. «Ось це бридке слово — “зарізали”! Та хоч би вже навчилися цивілізовано розмовляти, а не називати речі своїми іменами» (с. 93). «Цивілізоване» називання дає змогу вийти сухим з води, уникнути покарання, а когось зробити цапом-відбувайлом. В оповіданні і сторона обвинувачення, і підсудний, і представники правосуддя — усі споживають продукти м’ясної промисловости. Але знаходять між собою винного, бо таким чином вони можуть продемонструвати свою над ним перевагу. Зображення людини, яка прагне бути на боці сильнішого, — спільний мотив оповідань «Не Ісусик» і «Телятковбивця». «Ясно, що потім стає страшенно гидко, але тієї миті, коли тобі щастить бути серед катів, відчуваєш велике полегшення й велику радість» (с. 100), — читаємо на сторінках «Не Ісусика».

Споріднює ці два оповідання і певна подібність зображення, яку узагальнено можна назвати реалістичним стилем. Немає тут метаморфоз, як у більшості попередніх творів книжки («Нявка у Києві», «Повільні танці», «Усмішка», «Прикрість», «Виноградинка», «Сокоти киртину», «Метелик», «Будильник»). І, фактично, саме реалістичність чи, точніше, натуралістичність зображення в оповіданні «Телятковбивця» трактується як частина злочину головного героя. Цивілізоване ж називання, коли потрібно, ловко оминає натуралістичні формулювання, щоб з чистою совістю споживати гібридні продукти.

Проза поета

У цілком реалістичному стилі виконано й оповідання «Сплін», сюжетний каркас якого нарочито простий, як заїжджена платівка: хтось, кому нудно, знаходить собі спільника, з яким розпиває алкогольні напої, але їм стає нудно і вони рушають до ще одного такого, як вони, і вже втрьох продовжують водити козу, аж поки один з них набирає оповідача і… сюжет раптово обривається. Виглядає так, що поки не було того «я», то все було зрозуміло, а коли несподівано воно вигулькнуло, то з’явилася загадка. Хоч, по ідеї, мало б бути навпаки. Вийшло наче за Війоном: «Я знаю все, не знаю лиш себе».

Треба сказати, що в окремих творах книжки письменник вдається до певних експериментів з оптикою, з ракурсом. Таким твором є «Усмішка», жанр його можна назвати етюдом. Зображення персонажа як істоти людської переходить тут в зображення цього ж персонажа як пса. Деякі слова з метафоричним навантаженням («мудрий пес»; «облізлий» (с. 43) чи й без такої конотації («господар» (с. 44)) слугують тими штрихами, за допомогою яких автор перетворює об’єкт зображення на інший. Згодом прозаїк здійснює над читацьким сприйняттям протилежну маніпуляцію — наводить антропологічні штрихи на образі бліх. Оповідання привертає увагу також трактуванням категорії влади у стосунках між псом і блохами. Щось подібне можна зауважити й в оповіданні «Виноградинка», в якому виноградинка внаслідок освячення на свято Преображення втрачає дар мислення і владу над тілом того, хто її з’їсть.

Примітка до оповідання «Виноградинка», «така довга, що її мало хто прочитає» (с. 54), слугує авторським коментарем до поетики частини текстів цієї книжки. В одному з трьох абзаців автокоментаря сказано: «Сто років тому, коли я щойно почав писати прозу, частенько працював таким химерним методом, коли сюжет, а чи просто словесні конструкції розвивалися з попередніх слів. Тобто те, що виходило в кінцевому результаті, бувало аж ніяк не задумом, а просто наслідком тих слів, які я знав і які мені в ту мить спали на думку. Певна частина цієї книжки тою чи іншою мірою написана таким методом» (с. 54). Описаний спосіб письма інколи випробовують поети. Василь Карп’юк якраз і належить до тієї категорії письменників-перебіжчиків :), котрі не бояться змінювати свою жанрову ідентичність. Та й змінюють її. Може, частково і для того, щоб не «скотитися в ремісництво» (с. 54), хоча навряд чи тут можна говорити про якусь одну причину. Зрештою, до змінюваности зобов’язує і назва видавництва: «дискурсус» — це той, що постійно рухається. «Повільні танці» — це не лише про перевтілення персонажів, а й про еволюцію автора, його неквапливі, але виразні творчі порухи у малій прозі за півтора десятиліття. У книжці, яка містить і спроби дебютанта, і твори, гідні пера майстра, проявляється своєрідність естетики Василя Карп’юка, відчутно світоглядні підвалини його особистости. У підсумку книжка залишає по собі відчуття дива і розчинення у світі художніх образів.

Купити книжку

Читайте також: Особисті історії на тлі спільної боротьби: 6 книжок воєнної мемуаристики