Джвандзи: китайські притчі про радість, досконалість, життя і смерть

Чжуан-цзи. Джвандзи/переклад: Вон Гак – Київ: Сафран, 2019. – 308 с.

«Джвандзи» – один із найпопулярніших творів китайської класики, збірка притч, роздумів та історій з III ст. до н.е. Без неї неможливо уявити ані даоїзм, ані дзен-буддизм, ані конфуціанство такими, як ми їх знаємо сьогодні. Нею зачитувалися маньчжурські воєводи та китайські відлюдниці, японські художниці й корейські чиновники, американські поетки та німецькі філософи – всі ті, хто у круговерті життя і смерті не забували про головне.

Нещодавно у видавництві Сафран ця книжка вперше вийшла українською мовою, адже ні Даодедзін, ні літературний спадок Конфуція раніше в Україні не видавалися. Сьогодні ми пропонуємо вам прочитати декілька притч з цього видання, які розкажуть про сутність досконалості, радість та неподільність життя й смерті.

З розділу 2 «Розправа про рівність сущого»

2.10

…Мудрець відчуває нутром, але чернь вдається в пересуди, щоб одне одного переконати. Тому сказано – між сперечальників мало зрячих. Тому кажуть: «Хто сперечається, той не бачить». Найбільша Правда не виправдовує, найбільша промовистість не промовляє, найбільша ласка не ластиться, найбільша простота не спрощує, найбільша хоробрість не храбрує. Правда напоказ — невлучна, мова на доказ — неслушна, постійна ласка — безчинна, чиста простота — підозріла, відвага без приязні — безсила. Ці п’ятеро не мають гострих кутів, але їх хочуть ставити руба. Тому довершені — ті, хто може встояти поміж незнаного. Але хто зрозуміє доводи без слів, хто зрозуміє Правду без справдження? Хто це збагне, того звуть небесною скарбницею. Насипай його — не насиплеш, черпай з нього — не вичерпаєш; його джерело невідоме, але  його звуть осяйний витік.

…

З розділу 6 «Великий правчитель»

6.2

Смерть і життя є судженим.  Вони такі ж споконвічні, як низка днів і ночей. Те, що не залежить від людини, є єством сущого. Декотрі вважають небо за батька і щиро люблять його — що ж казати про те, що вище за небо? Деякі вважають правителя важливішим за себе і щиро собою жертвують — що ж казати про те, що справді важливе?

Коли джерела пересихають і риби опиняються на суші, вони хукають одна на одну і збризкують себе піною. Але ніж мати таку турботу, їм би плавати в ріках та озерах. Люди славлять Яо і засуджують Дз’є. Але людям було б краще забути про обидвох і зайнятися власним життям.

Ця велика брила носить мене на собі. Я труджуся на ній, поки живу, схилюся на неї, коли постарію, й спочину у ній, коли помру. Вона дала мені добре життя, вона ж дасть мені добру смерть. 

Сховавши човен у балку, а ятір у ставок, чоловік думає, що вони у безпеці. Але опівночі приходить силань і, завдавши все на плечі, несе хтозна-куди. Хоч мале і належить ховати у більшому, йому завжди знайдеться куди запропаститися.

…

З розділу 18 «Довершена радість»

18.5

Коли Янь Юань подався на схід у Ці, Конфуцій посмутнів. Дзиґон піднявся з сидіння і сказав:

— Панмайстре, наважуся запитати: чому коли Янь Юань подався на схід у Ці, ти так посмутнів?

— Це добре запитання. Колись Ґваньдзи сказав дуже добрі, як на мене, слова: «Мала торбина не вмістить великого, коротка линва не дістане води». Людська доля теж має свої обмеження, а людське тіло — свої можливості, і їх не можна звузити чи розширити. Боюся, що Янь Юань говоритиме з ціським посадником про вчення Яо, Швеня та Жовтого Господаря, покликатиметься на слова Свейженя та Божого Ратая. Тоді той зазирне в своє серце і не знайде там нічого подібного. А не знайшовши, засумнівається, а засумнівавшись, уб’є. Чи ти не чув про заморського птаха, що сів на околиці Лу? Луський посадник приїхав по нього на колісниці і забрав його на бенкет у храм предків.

Щоб його розважити, грав йому пісні давніх володарів, а щоб нагодувати, заклав велику жертву. Але птах знітився, виглядав смутним і не важився з’їсти і кришки м’яса, не важився випити й кухля води і помер на третій день. Посадник дбав про птаха, як про себе, замість того, щоб дбати про птаха, як про птаха. Хто дбає про птаха, як про птаха, дозволить йому жити у темних лісах, дасть йому гуляти у широких полях, плавати в глибоких ріках, живитися рибою з озера, збиратися з птахами в ключі чи спочивати, де йому заманеться.

Птах не зносить людського гомону —  як йому було серед тієї веремії? Якби «Солончак» або дев’ять пісень Шао заграли в полях над озером Донтін, птахи на той звук знялися б угору, звірі на той звук побігли би геть, риба на той звук занурилась би у глиб. Але люди на той звук збираються навколо і витріщають очі. Вода береже рибу, але топить людину. Вони між собою різні, тому добре для одного, шкідливе для іншого.

…

Купити книжку