Есеїстика в фото, радіо й мистецтві – чим вона унікальна

Чи можна ототожнювати подкаст із радіоесеїстикою? Як відрізнити фоторепортаж від фотоесею? Чому опис мистецького об’єкту допоміг князеві Володимиру прийняти рішення щодо Хрещення Русі? На ці та інші складні запитання відповіли учасники дискусії «Есей як міждисциплінарний простір», що відбулася в межах цьогорічного фестивалю «Дні есеїстики». Модераторка розмови – письменниця, журналістка та ведуча «UA: Радіо Культура» Олена Гусейнова. 

Хороший мистецький есей – це коли не треба гуглити зображення.

Мистецькі есеї з’явилися в XVI ст. з «Життєписів найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» Джорджо Вазарі. Він описував їхні життя, але додавав до цього свої характеристики – іноді гострі, ущипливі. З цього власне починається історія мистецтвознавства. 

Чи може мистецьку есеїстику написати людина, яка не є фахівцем з мистецтва? Так. Мої улюблені есеї – це есеї художників. В них абсолютно інший погляд, ніж у мистецтвознавців. 

Я вважаю, що сучасна українська мистецька есеїстика має навчитися описувати предмети мистецтва, артефакти, артоб’єкти так, щоби читаючи про це, захотілося його мати. 

Ми знаходимось в культурі, яку взяли з Візантії. Все, окрім екфразису – опису твору мистецтва. Для Візантії це була звичайна річ. Ви зрозумієте, про що йдеться, коли згадаєте, яким чином переконали Володимира прийняти християнство. Йому розповіли, що у святій Візантії є купол, який тримається на світлі. І опис цього куполу, на якому ти підносишся до неба, настільки вразив Володимира, що він сказав: «все, хочу, щоби у нас теж таке було». Його переконали за допомогою мистецтва.

Ідеальний мистецький есей – коли не потрібна картинка. Коли читала Джуліана Барнса «Відкрий очі», то було відчуття «я ж ці всі твори знаю». Мені не хочеться відкрити картинки в гуглі, бо я дивлюся на те, що в нього в голові. 

Документальність+суб’єктивність=фотоесей

Будь-який опис предмета – це намагання його ідеалізувати. І цьому бракує документальності. А документальність – це найголовніше, з чим працює фотографія. Будь-яка фотографія, навіть постановочна, в першу чергу є документом.

В чому різниця між фотоесеєм та фоторепортажем? Репортаж має бути максимально об’єктивним. Він доносить факт. Тоді як есеїстика – претензійно суб’єктивна.

Тобто ми в першу чергу доносимо точку зору фотографа на те, що він хоче нам показати. І в цьому ключова розбіжність між репортажем та есеїстикою. 

Репортаж – це про подію. Події – короткочасні. Наприклад, мітинг. Фотограф прийшов і познімав. Фотоісторія,  фотоесей – це про теми.Тему можна розвивати днями й місяцями. Юджин Смітт знімав «Доктора» цілий місяць, живучи з ним разом. І, до речі, деякі фотографії там постановочні. Тому так: це есей, не репортаж. Але разом із тим це все є документальною фотографією. 

Радіоесеїстика – свобода чи структурованість?

Я не почуваю себе як радіоесеїст, бо ще не звик до слова «подкаст». Я роблю короткі нариси, використовуючи оповідні прийоми, які я також застосовую в нон-фікшн. Тобто я думаю, що витворюю розділи великої нон-фішн книжки. Це стосується і двох сезонів подкасту «Станція 451», і нового подкасту, над яким ми разом працюємо разом з письменницею Гаською Шиян. Подкаст називається «Країна, схожа на гранат». Це буде 18 епізодів про те, як нашу країну бачили мандрівники. 

З одного боку, ми – покоління, яке виростало, читаючи або слухаючи «FM Галичина». Або слухали. І ми всі уявляємо, про який тип свободи йдеться в цьому тексті. Це не зовсім мій формат.

Мені подобається обробляти великі масиви текстів, розповідати історії. Робити вижимки, після яких слухач/слухачка може взяти з собою цілих ворох історій і понести його з собою. 

Я – великий споживач подкастів, «heavy listener». І я дуже сильно стомився від вільного плину вимовляння. Ось ця непідготовленість спікерів – це елементарна неповага до слухачів. І звідси виростає бажання курованого розказування історій. 

Читайте також: Поміж вигадкою та істиною ― практика написання есею від Тетяни Огаркової 

Які мови використовує есей у міждисциплінарному просторі?

Мистецький есей і термінологія

Діана Клочко: Це мова, яку ніхто не любить. Це – терміни. Тому що класичне мистецтвознавство орієнтоване на те, що всю історію людства треба продемонструвати якимось артефактами. І все це треба загнати в термінологію. І тому як правило мистецтвознавча есеїстика – це штахети термінів, за які треба вийти. Як тільки повертаєшся до нормальної мови й забуваєш, що хтось в ХІХ столітті називав це ось так і так,  тоді все стає нормально. ХХ століття показало, наприклад, що в класичну історію мистецтв не вкладається наїв. Його не було в ХІХ столітті. Як туди не вкладається, наприклад, ікона, яку не розглядали як художній феномен. Термінологія застаріла, а тому її треба забути.

Фотографія – це мова?

Михайло Палінчак: Я хотів зачепити проблему розуміння і навчання. Дитина мову вчить з народження. Візуальну мову окрім спеціальних інституцій ніде не вчать. Але ми стикаємось з візуальною мовою – картинами, фотографіями – щодня. В цьому контексті фотографія – це мова. Але широкому загалу бракує вміння читати цією мовою.Тому для контексту потрібен текст.

Текст до фото пише сам фотограф. Ми це називаємо кепшенами.

Фотограф би хотів, щоби всі його розуміли без милиць з тексту, але, на жаль, за браком освіти ми потребуємо цього тексту. Але за кордоном цього менше, ніж в Україні. Закордоном легше сприйняття, бо там краща візуальна освіта. Там вчать цьому, проводять екскурсії по музеях. Вони стикаються з мистецтвом на несвідомому рівні. І в них не виникає питань: а чому Малевич великий художник? А ми з цим постійно стикаємось. 

Чи є голос інструментом, мовою радіоесею?

Олександр Михед: Мої інструменти – це сторітелінг. Нарізання історій таким чином, щоби навіть коли я працюю з текстом чужим, але нарізаю його таким чином, аби все одно була ця режисура. Щоби  я взяв читача за руку і провів. Що там з голосом? Це десята частина того, що можна досягти. 

Олена Гусейнова: Коли ми придумали номінацію «радіоесеїстика», йшлося про те, що тексти, розраховані на голос і на вухо, відрізняються від текстів, що розраховані на очі. Я вірю в магію голосу. Вірю в те, що відбувається щось ще, додаткова смислова лакуна, в яку ти потрапляєш і починаєш жити іншим рефлексивним життям. І це те, за що я люблю есеїстику. Коли я потрапляю в місце, яке було недоговорене, і далі я в ньому залишаюся і зі мною відбуваються якісь речі, які не відбуваються зі мною в інших, прозорих точках цього есею. І мені здається, що це трапляється саме тоді, коли працює голос. Особливо авторський, не акторський, з усіма його вадами, проблемами, обмовками. І я якраз ціную ось цю спонтанність – те, що народжене тут і тепер.

Якщо есей – доцільно структурований досвід, то яка в нього мета?

Діана Клочко: Зараз я пишу нову книжку. Вона буде стосуватись автопортретів українських художниць. Це те, чого не існує. Тому що українські художниці – не описане явище. Просто щоби вони були з нами. Бо врешті-решт це зникома натура. І про них немає мемуарів. А вони ж дивились в дзеркало, як кожна жінка дивиться в дзеркало і фіксує щось. Це магічний момент – дивитись в дзеркало. Моя доцільність – повернути їх з цього дзеркала в нашу сучасність, щоби вони були з нами. 

Михайло Палінчак: Знаєте, я напевно процитую класиків: «Знімай те, що ніхто не знімав до тебе. І знімай так, як ніхто не знімав». Якщо ці дві речі поєднуються, то це найкраще.

Один з останніх проєктів, над яким я працював, – зйомка дипломатичного фронту нашої війни. Всі концентруються на військовому, а я знімав дипломатичний. Тому показуй те, що ніхто не показував до тебе. 

Олександр Михед: Яка мета? Я думаю, що в кожному окремому випадку різна і залежить від історії. Але мій узагальнюючий метод, який пов’язаний з тим, буде це фікшн чи нон-фікшн, це розказування історії, яка працює з природою людини у позачасовому вимірі. Це звучить зараз як «місія компанії», але це справді те, на чому я стою і як це все об’єднує. Це робота з позачасовим і пошук. Наприклад, «Країна, схожа на гранат». Боплан пише про те, що козаки кожні сім-вісім років робили бунт. Також він говорить, що за роки його перебування в козацькій державі він не бачив жодного щасливого гетьмана, який би пішов самовільно. Або те, що всі мандрівники розказують, як українці не знають, що робити зі своїм лісом, починаючи з XVII століття вони всі якимось чином не можуть дати собі ради. Тож мені важливий пошук констант, які залишаються для нас визначальними. Це дає можливість зрозуміти, що для нас якась штука позачасова, ми з нею бабраємся. 

Зрештою, в нас одна спільна мета – зберегти.

Що читати/дивитись/слухати? Рекомендації від учасників дискусії.

Мистецькі есеї:

• Федір Ернст «Київ: Провідник»
• Григорій Логвин  «Подорож Україною»
• Джуліан Барнс «Відкрий очі»

Фотоесеї:

• «Історія хвороби» Бориса Михайлова
  
• Роботи Олескандра Глядєлова та Олександра Чекменьова

Радіоесеї:

• Пьотр Вайль: «Стихи про меня», «Карта Родины»
  
• Ігор Померанцев «Вільний простір»
  

А також подкасти, що, за словами Олександра Михеда, наближаються до високого значення «що таке радіоесеїстика»: «Взяла і прочитала» Богдани Неборак, «Правила гри» Данила Судина, «Теорія неймовірності» Макса Кідрука, «Суспільне.Подкасти».

Читайте також: Оманлива об’єктивність: 5 правил для публіциста від Юрія Макарова

Матеріал створений у партнерстві.