Естетика та влучність слова у збірці есеїв Василя Махна «З голосних і приголосних»

Василь Махно. З голосних і приголосних: енциклопедичний словник імен, міст, птахів, рослин та усілякої всячини – Yakaboo Publishing, 2023 – 384 с.

Як зазначено у слові до читача збірки «З голосних і приголосних», ця книжка постала з «постійного протистояння “твого” і “чужого”», з яким рано чи пізно стикається письменник, адже спершу починає читати чиїсь твори, а потім – дискутувати з ними.

Побудована у вигляді імпровізованої енциклопедії, збірка Василя Махна подає роздуми автора про літературу й тих, хто її творив, минуле й сьогодення, спотворене війною, про міста й людей, зустрічі з якими залишають спогади, а інколи й дещо більше.

Публікуємо уривок з книжки, наданий видавництвом Yakaboo Publishing.

Література і війна

У ранньому Середньовіччі, візьмемо хоча б цей часовий відтинок, у воєнних походах, окрім, зрозуміло, вояків, брали участь поети та літописці, тобто люди письма, щоби передусім описати особливість воєнних операцій, прославити мудрого й безстрашного монарха й ословити звитяги вояків. Зрештою, й наше «Слово о полку Ігоревім», якщо з автентичністю там усе гаразд, про те саме. Отже, література обслуговувала війну, а війна ставала джерелом для укладання – ретельних чи ні – поетичних та історичних хронік. Із часом усе ускладнилося – і війна, і література. З початком ХХ століття телеграфні аґенства розносили по цілому світові репортажі своїх кореспондентів про ті чи ті воєнні дії з різних частин планети.

Література із розвитком комунікацій уже пасла задніх – їй потрібно було кілька років для осмислення. Поезія, звісно, реагувала швидше, але проза – цей літературний важковаговик – мусила спочатку розім’яти свої м’язи, щоби вийти на кін.

Показовою ситуацією можна уважати Першу світову війну та літературу про неї. Спочатку про неї написали її учасники – «втрачене покоління», яким виповнилося на час початку 18–20 років. Потім вона стала предметом обсервації тих, хто не брав участі, а згодом – і наступних поколінь письменників. Найбільшого розголосу наробили американці, а ще Еріх Марія Ремарк, Осип Турянський, Марко Черемшина, Ярослав Гашек, Ґійом Аполінер, Ніколай Ґумільов.

І убитий на війні поет Ґеорґ Тракль, і неушкоджений нею фізично філософ Людвіґ Вітґенштайн – однаково ненавиділи війну та служили у війську не з охоти, а з обов’язку, який будь-яка держава оголошує священним та грозить ув’язненням або ж смертною карою дезертирам і ухильникам. Семантика війни однакова: у ній закладено економічну, психологічну, демографічну складові; різні суперечності суспільного характеру, територіальні зазіхання; бажання захоплювати, володіти, збагачуватися, прикриваючись спеціально приготовленими для таких випадків пропагандистськими гаслами.

Назагал Перша світова, після її проголошення та з початками воєнних дій в Європі, природно розділила тодішніх інтелектуалів – письменників і філософів – на протилежні табори: тих, хто з патріотичних мотивів прославляв силу національної зброї, і тих, хто добачав у черговому всесвітньому кровопролитті антигуманний абсурд.

Звісно, до цього розрізненого хору долучалися тодішні діячі соціалістичних і комуністичних партій, які начебто дбали про інтереси пролетаріату, але про їхній зиск і позиції – це тема іншої розмови. Звичайно, відверто пацифістські погляди російського письменницького подружжя Мєрежковського та Ґіппіус чи німецького письменника Германа Гессе, який виступив зі статтею «Друзі, досить цих звуків!», були незрозумілими для Ернеста Гемінґвея, Еріха Марії Ремарка чи Ніколая Ґумільова та їм подібних молодих добровольців, що розглядали війну як спосіб здобуття слави й украй потрібного для молодого організму адреналіну. Розуміння і розчарування прийдуть пізніше, коли буде написано «Прощавай, зброє!» і «На Західному фронті без змін».

У цих романах постануть брутальні військові будні разом із розчавленими ілюзіями. Досвід війни для цілого покоління та індивіда безслідно не минає. Подіям Другої світової також довелося зачекати з десяток років, щоби Генріх Бйолль, Васіль Биков, Гюнтер Ґрасс чи Віктор Астаф’єв спробували осмислити свою участь у наймасштабнішій за всю історію цивілізації війні. Варто також сказати, що будь-яка література про воєнні події ділиться на досвід переможців і травму переможених. Чимало творів з іншого літературного регіону, зокрема японських і китайських письменників, присвячено японсько-китайській війні 1937–1945 років. До прикладу, прозаїк Асіхей Хіно фактично виправдовував японський мілітаризм, а його співвітчизник Дзюн Ісікава – засуджував.

Очевидно, що травматичні відчуття існують у колишніх вояків обох супротивних таборів, бо в кожній із армій були поранені, убиті, грабіжники, ґвалтівники, зрештою, герої та зрадники.

Спробую поміркувати, чому все ж таки українській літературі відмовлено в глибшому осмисленні воєнних дій Другої світової війни. Чи вона сама відмовилася? А була ж Громадянська… І Хвильовий, і Яновський – звісно, не тільки вони, – показали протистояння українського суспільства й досягли стилістичних і психологічних глибин в його зображенні.

Але ж якою показовою була ситуація з Юрієм Яновським і його романом «Жива вода» у переробленій редакції «Мир», коли письменник вирішив зобразити наслідки Другої світової для України? Чи Довженко з украй відвертими записами у щоденниках…

Зрозумілим є факт, що до Першої світової територія України в теперішніх її межах була розділена імперіями, за які українці гинули на фронтах і за царя, і за цісаря. Натомість, у Другій світовій настрої населення значно строкатіші, аніж може видатися на перший погляд. Після Голодомору, примусової колективізації, партійних чисток і повальних арештів у сталінському Радянському Союзі – на радянській території України — зросла кількість ненависників совітів.

У Речі Посполитій багато галичан служило в польському війську, а з 1939 року – радянська влада почала призивати галицьку молодь і до Червоної Армії. Зрозумілими, принаймні для мене, були надії та сподівання українських націоналістів на витаючу тоді в повітрі ідею нової війни, яка поклала б край у боротьбі й проти Польщі, і проти совітів. Таке переплетіння ідеологем і настроїв, подій – не могло бути зображено українською радянською літературою з жорсткою цензурою. Тому виходило – однобоко, неправдиво, ялово. Галицьку ж літературу розчавили 1939 року. У 1960‑ті були спроби показати непросту ситуацію, переважно у творах про Галичину і Волинь, тобто пишучи про ці землі, не можна було оминути усіх складнощів, але радянська цензура шматувала усе, що видавалося їй підозрілим.

Гюнтер Ґрасс до останнього приховував свою есесівську молодість, хоча Генріх Бйолль, будучи солдатом вермахту, прямо писав і згадував про свою участь у війні. Він одним із перших виступив за оновлення німецької літератури та її мови.

Отож війна, умовно кажучи, з підписанням акту капітуляції, не завершується. Вона не завершується ні для кого – ні для Бйолля, ні для Ґрасса, ні для Пауля Целана з його єврейською журбою, трудовими таборами в Трансністрії і попелом пам’яті. Війна не завершується ні для Васілія Ґросмана, ні для Васіля Бикова, які за кожен епізод і за кожне речення ведуть з цензурою нерівний бій.

На моє покоління припала ще одна війна – афґанська, найбільший з усіх локальних конфліктів, в які встрявав Радянський Союз. А список був чималий – від Кореї, В’єтнаму до подій в Анголі та інших африканських чи азійських країнах – при постійних і брехливих запевняннях про збереження та боротьбу за мир. Продовжуючи політику підтримки примарних соціалістичних революцій, Радянський Союз 1979 року вводить у мусульманську країну обмежений, як тоді писали, військовий континґент, щоби допомогти братньому афґанському народові зберегти завоювання Квітневої революції. Невдовзі нашими містами і селами ширяться чутки, що з Афґану прибувають перші убиті. Радянська армія з усіма її проблемами – від пияцтва, дідівщини, злодійства і самодурства командування – вперше після 1945 року опинилася на справжній війні. І що українська література? Пізніше, в часи перебудови, почали з’являтися твори.

Чи вони запам’яталися? Не певен. Документалістики і споминів учасників афґанської війни видано чимало – і це заповнює національну українську пам’ять про неї, але з художньою пам’яттю, її естетичним виміром, в яких інакші природа та завдання порівняно з документалістикою чи репортажем, знову ж не склалося. І от, неочікувано, внаслідок доведення сучасного українського війська на рубежі 2014 року до убогого стану, внаслідок зради і корупції та завдяки російській підтримці та її прямому втручанню, закривавив Донбас, анексовано Крим. Ось так, на околиці Європи, як колись під час розпаду Юґославії, звісно, з урахуванням різниці розвитку подій, Україна почала вести бойові дії на своїй території супроти сепаратистів, підживлюваних росією.

Поезія миттєво відреагувала на події Майдану, а згодом – на бої за Слов’янськ, Іловайськ та інші населені пункти. Віршів було багато – написані дітьми, що надсилали вітальні листівки воякам на фронт, і поетами, які повважали висловити свою громадянську позицію. Згодом підтягнулася й проза, до написання якої, окрім письменників, долучилися учасники бойових дій, журналісти й просто небайдужі, які в одну мить відчули незборимий потяг до письма.

Як на мене, справи в літературі, за окремими виїмками, у цій тематиці – не блискучі. Ліпші в кінематографі, може, тому, що брутальність часу потребує більшої візуалізації? Може, така настанова новітнього часу, який зумів через ґаджети нашкодити до певної міри естетиці слова? Може, вимога римських громадян – хліба і видовищ – зосереджена, власне, на видовищах, а новітні технології наближають нас до події, залишаючи по той бік екрана, тобто в безпеці? За описами бойових дій – тільки описи, за горішнім шаром словесного ґрунту – тільки коріння трави. Поки існує людство – існуватимуть війни в парі зі спробами зберегти увесь цей бруд на письмі. І нам не уникнути відповіді на запитання: якими будуть наші література і мова по війні?

Купити книжку

Читайте також: Ціна свободи у книжці Ukraїner «Деокупація. Історії опору українців. 2022»