Галина Кирпа: Машинку, на якій друкувала заборонені твори, довелося знищити

Українська письменниця, що увійшла до IBBY Honour List-2018 року, а вже наступного року шведський король нагородив її Орденом Полярної зірки за визначний внесок у зміцнення українсько-шведських зв’язків і плідну роботу в галузі перекладу шведської дитячої літератури. Її книжки перекладені на десятки мов світу, а сама вона перекладає з білоруської, данської, німецької, норвезької та шведської. Галина Кирпа відкрила українським читачам стільки першорядних скандинавських письменників і найкращі їхні твори, що найвибагливіший читач знайде собі свого і своє,— Ґуннель Лінде, Ульф Старк, Едіт Седерґран, Астрід Ліндґрен, Марія Пар та багато інших. 

Але розмов із нею, особливо в останні роки вийшло не так багато. І тим більше хочеться дати слово цій незвичайній жінці, яка не уявляє свого життя без читання, писання, перекладання. Ми поговорили про улюблені книжки й улюблених письменників у величезній домашній бібліотеці у маленькій двокімнатній квартирі, у якій є місце скандинавським літературознавчим часописам, сотням дитячих видань, виданих при союзі, і сучасним оригіналам ілюстрацій. Про літературні вечори 70-х, наклади, що цензурувалися й ішли під ніж, про передрук «Інтернаціоналізму чи русифікації» Івана Дзюби й, зрештою, про допити й негласну заборону друкуватися тривалістю у 10 років. 

Розмова з Галиною Кирпою вийшла у межах проєкту «Портрет читача замолоду», що є спробою поглянути на відомих людей саме як на досвідчених читачів, дослідити їхню читацьку біографію та вплив книжок на певні життєві рішення, позицію, світогляд.

Про улюблені дитячі книжки

— Ви з учительської родин. Чи означає це, що книжки у вашому житті були з самого дитинства, і якщо були, то на якому місці?

— Книжок мали багато. Мама була вчителькою початкових класів, а тато працював водієм вантажівок далеких рейсів: у літній період він возив на Мінськ, Москву, Петербург, тодішній Ленінград овочі та фрукти. А поруч жили дядьки, мамині брати і їхні дружини, що теж були вчителями. Може, через таке оточення мама хотіла, щоб я теж була вчителькою. Вона йшла вранці до школи, а поверталася пізно ввечері, навіть на обід не приходила. З цього я зрозуміла, що не хотіла б так усе життя ходити на роботу. Коли ж тоді читати? 

— Процитую одне з ваших інтерв’ю: «Мабуть, найкращими вчителями мені були книжки й улюблені герої. Вони начебто оселялися поруч».

— Я не пам’ятаю, коли навчилася читати, але коли вже навчилася, то не могла зупинитись. Книжки й справді оселялися поруч. 

От пам’ятаю, як прочитала «Курочку рябу» — це найкоротша українська народна казка, але для мене вона завжди була загадкою. Я мами питала: «Чому дід плаче, баба плаче, що не розіб’ють яєчка, а мишка пробігла, хвостиком зачепила й розбила, і дід плаче? Вони ж самі його вбили, це яєчко, то чого вони плачуть?». А вона відповідала, що не знає. От, я досі не можу розгадати й ніхто мені так і не відповів, чому ж вони плачуть. 

Та найближча книжка мого дитинства — це «Снігова королева» Ганса Крістіана Андерсена. Книжку подарував батько, коли мені було 8 років («Дитвидав», 1958). Вона мене вражала як змістом, так й ілюстраціями Лариси Іванової. Тоді я ще не знала, що колись буду його перекладати: наразі переклала 34 казки, «Снігову королеву» у повному варіанті теж.

— Якщо ми говоримо про те, що людина розвивається упродовж життя, це означає — вона також читає різні книжки. Як змінювалися за роки ваші читацькі вподобання? Як ви росли як читачка?

— Коли я вже була свідомою читачкою, з’явилася повість  Віктора Близнеця «Звук павутинки». Тільки вслухайтеся у слова — «звук павутинки», вони ніби бринять. Віктор Близнець повністю зітканий із таких почуттів, звуків, переживань, і той світ, який він вигадує, мені дуже близький. Це моя улюблена книжка вже свідомого, можна сказати, юнацького періоду, 70-х років. 

Також дуже люблю, і то назавжди зі мною, проза Василя Стефаника. У 1971 році я купила його збірку новел «Моє слово». Дуже її люблю, навіть виписала собі таку цитату: 

«Білими губами, впівголосу буду вам казати за себе: ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте». 

Це — слова Стефаника, а мені здавалося, що то кажу я. Важливо знайти такого письменника, читаючи якого відчуваєш, що він говорить і про себе, і про тебе, і щось у твоїй душі пробуджує. 

Також Антуана де Сент-Екзюпері — видання 1968-го року. У мене є набагато новіші, красивіші видання, але, коли я сама купила цю книжку, писала: 

«Любий принце, як гарно, що ти в мене є. Маленький принце, я теж збагнула твоє тоскне життя і все чекаю-виглядаю, що ти прийдеш і зостанешся жити у мене. Ти так причарував мене до себе, що годі й здужати про забуття». 

І тут цитати вже із самого Екзюпері.

— Так розумію, ви любите записувати улюблені цитати десь на полях книжки?

— Так, щоб поговорити з ними. Поговорити тут не так з Екзюпері, як із цим маленьким принцом. Уже пізніше я зрозуміла, що, власне, коли Екзюпері написав цей твір, через рік його вже не стало, він загинув. Він навіть не знав, що це тепер найулюбленіша і найпопулярніша книжка в усьому світі. Здається, вона перекладена більше як 700 мовами. Я щаслива тим, що це заслужена слава.

Про літературні імпрези у 70-х

— Якщо ми згадаємо 70-ті роки, 80-ті й культурне життя Києва впродовж цього часу, то чи були тоді якісь книжкові виставки, літературні тусівки, видавництва? Який вигляд мало це все?

— Ви знаєте, книжкових виставок я не пам’ятаю. Я просто пам’ятаю вечори. Але вони дуже часто відбувалися у книгарнях, наприклад поетичні вечори на Майдані, на Пушкінській. 

Щодо подій, то були дуже хороші вечори у Спілці письменників. І коли я приїжджала додому, то вже мене мої дядьки розпитували: «Ну, що, бачила Драча?». Я кажу: «Ну, що я, подружка йому чи що?» І продовжую: «Але ми були на його вечорі». «А кого ще бачила?», — питають, і я так їм про все й розказувала.

— А скільки людей приходили на такі вечори?

— Страшно багато. Якщо не прийдеш заздалегідь, то будеш стояти. Це ж були 70-ті, 80-ті. Так само й вечір Миколи Вінграновського в Будинку кіно: величезна зала, і в ній усе зайнято. Сиділи навіть у проходах. Вставали дружно, коли він читав той вірш про «Слово» чи свою «Гайавату». Ну і взагалі він тоді багато читав.

На більшості вечорів люди стояли. І не було ніякого музичного супроводу. Була сама поезія: говорив поет, говорили про нього. Це те, що запам’ятовується. 

— Чи були на таких літературних вечорах люди, які стежили за перебігом події, за тим, хто, як і що сказав?

— Думаю, що були, але ніхто на них не звертав уваги, принаймні я. Тоді вже воно якось стало передаватися інтуїтивно: кому можна довіряти, а кому ні. Я, звичайно, не називатиму прізвища цих письменників інтелігентного кола, то на їхній совісті, але це були люди, яким уже не можна було вірити. Ми вчилися тримати язик на припоні, щоб не сказати зайвого.

Але були й такі випадки, як із книжкою Петра Засенка «Князівство трав», що тільки вийшла, і відразу ж, у ту саму ніч, її під ніж знищують. Кілька книжок опинився в книгарні «Поезія», і ми біжимо купувати. Здається, книжечок цих 50 накупили. Черга була велика, щоб купити «Князівство трав».

Читайте також: Глібовицький: Спільні дискурси у нації з’являються від спільно прочитаних у дитинстві книжок

Про арешт Дзюби й заборонені видання

— У 70-х ви працювали у видавництві «Дніпро», і мали можливість бачити видавничу кухню зсередини.

— Це було досить потужне. Я була маленьким таким працівником — секретарювала у головній редакції, і то була нуднюща робота: посилали мене по редакціях уточняти плани, щось записувати, передруковувати. Але там трапилися знайомства з великими людьми: заходив Віктор Близнець, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Дмитро Дрозд, Анатолій Дімаров. Вони мене, звісно, не помічали, бо не було за що, але ж помічала їх я. 

У «Дніпрі» працював також Іван Дзюба, й ми мали з ним приємне приятелювання. Саме він давав мені читати рукопис «Інтернаціоналізм чи русифікація», який я нишком від нього передрукувала — на цигарковому папері, набраний друкарською машинкою. Таких виходило по 6-10 примірників. Але коли почалися неприємності, друкарську машинку мені, звичайно, довелося знищити. Я розбила її молотками й викинули на дно озера, якого вже навіть немає (можливо, воно висохло). То робилося в 1974 році, ми були вже з моїм чоловіком з Дмитром Чередниченком удвох. 

— Яким був Дзюба у ті роки? Ви часто бачилися?

Іван Дзюба читав мій перший рукопис, хоча я його про це не просила. Ми часто здибувалися в коридорі, говорили про літературу: де що вийшло в журналі, газеті, книжці. Одного разу він запитав: «Ви навіть самі пишете?». Кажу: «Ну, так». Зам’ялася. «А покажіть». «Добре, хай, колись», — відповіла.

Коли він уже спитав мене третій раз, стало незручно. Подумала, що то буде якось негарно з мого боку, якщо я нічого не покажу йому, і зрештою дала почитати прозу й поезію. Він тоді місяць читав, а після цього попросив мене лишитися у видавництві. Ми сиділи за столом, і він сторінка за сторінкою гортав рукопис, робив зауваження. Дійшов до прози й сказав: «Знаєте, я думаю, ви будете писати прозу. Ви — прозаїк».

Це справдилося, але набагато пізніше. І тоді, коли я послала йому цю книжку, написавши: «Іване Михайловичу, ви не пригадуєте, звичайно, тієї розмови, бо багато у вас таких було молодих-зелених у житті, але для мене то було дуже важливо, що ви сказали». Тоді він прочитав мою прозу й написав про неї дуже гарний відгук. До речі, він завжди відповідав на всі мої листи, нехай із запізненням на 2-3 місяці, бо не дуже був здоровий, особливо останнім часом, але все-таки знаходить хвилинку на мене. Це зветься не просто культура, це шляхетність. 

— І все ж, ви працювали із забороненою літературою, і це було дуже небезпечно.

— У мене і вдома була друкарська машинка, на якій я все передруковувала. Хоча й на роботі примудрялася щось передруковувати: скажімо, поезію Грицька Чубая, якого ніде не друкували. Наприклад, поему «Вертеп» і всі ті вірші, на основі яких «Кальварія», а потім Видавництво Старого Лева видали чудові книжки. Найсильніші вірші я передруковувала сама. Той, хто знав Чубая, перший почав розповсюджувати його твори, а я вже приєдналася до того. Усі мої товаришки читали ці рукописи.

Я робила й зберігала копії й Чубая, і потім заборонені вірші Ліни Костенко, Миколи Руденка, Петра Скунця. Ці твори вилучали зі збірок, і вони проходили через мої руки, оскільки я бачила видавничі плани й знала про те, що не допускається до друку.

— Але ж за вами як за працівниками видавництва стежили, так? Вони знали, що у вас є друкарські машинки, але ви все одно це зберігали. 

— Так, це молодість і навіть якесь зухвальство. Але ти ж нічого поганого не робиш, не крадеш, тож я не бачила за собою ніякого гріха. Нам було весело: те, що ми оце читаємо, це наше життя. Звичайно, люди, серед яких ця література поширювалася, із часом виявлялися тими, кому, можливо, не треба було довіряти, але ми були надто довірливі. 

А в 1972 році Івана Дзюбу заарештували у видавництві «Дніпро». Пам’ятаю той день: прийшла на роботу, а там усі гудуть «його заарештували». Навіть директор видавництва та головний редактор не прийшли на роботу, бо не хотіли підписувати заяву на його звільнення у зв’язку з арештом. От, настільки був сильним цей спротив, хоч він і недовго тривав. 

Відтоді ми дуже довго з Іваном Михайловичем не бачилися. Навіть деякі книжки в мене лишилися, які він давав почитати: той же Ніцше — звичайно, російською мовою. Він був дуже здивований, що я це все зберегла, і потім уже, як ми зустрілися, йому повернула.

— Але цю нелегальну літературу, я думаю, читала обмежена кількість людей в Україні? Тобто це були сотні, кілька тисяч людей, між якими вона розповсюджувалася. А як щодо інших? Що читала в той час Україна?

— Я не знаю. Це ж не наше завдання було. Серед мого середовища тоді, мабуть, Миколу Холодного дуже пропагували, він мав сильні вірші. Я не знаю, чи думали ми про те, що література має когось розбудити чи чомусь навчити, але після арешту Дзюби зрозуміла, наскільки все серйозно. 

У 1974 році, коли мене запросили на допит, який, можна сказати, був досить інтелігентний, ми зі слідчим, як це зараз із вами, сиділи й розмовляли, усміхались одне одному, і він мене питав: «А про що ви говорили з Іваном Дзюбою в коридорі?». Кажу: «Як про що? А про що говорити з літературознавцем, із такого рівня людиною?». Він думав, що я буду казати щось на кшталт «о, якби ви знали, скільки примірників я передрукувала про інтернаціоналізм», але нічого такого не було. Кажу: «Ми читали. Він багато мені всього порадив». А цей слідчий виймає з шухляди папку, розгортає й каже: «А це пізнаєте?». Я йому: «То це ж мої вірші. А чого вони у вас?». Я не писала якихось там закликів, це були мої вірші про любов, але упізнала почерк і здогадалася, хто переписав цей вірш. То була сусідська дівчина. Я мало не засміялася, так шкода її стало. Подумала: «Боже, нащо ти мої вірші про любов, про нещасливе кохання переписувала? Що й кому воно дасть?». 

— Це був час, коли нікому не можна було довіряти?

— Виходить, що так. Ми із сестрою жили на квартирі, а поруч жила ця дівчина, і вона мене якось попросила: «Дай почитати, що ти пишеш». Я кажу: «Та нащо воно тобі треба? Читай щось гарне. Я тільки так, вчуся». Однак, вона все-таки випросила в мене. Але нащо? А то було таке завдання. Тільки для чого воно було, я досі не збагнула. Мої вірші не такі як у Василя Стуса або Чубая, вони були звичайні, буденні. 

Тоді я зібрала всі речі й книжки Дзюби в торбину й повезла на хутір додому. Попросила тата:  «Можна це десь так сховати, щоб ніхто не знайшов?»

Тоді через тиждень приїжджаю і питаю у батька, де він все сховав, а він каже: «Нащо тобі знати? Сховав». Тобто він уже за мене боявся й усе казав, щоби я не наробила дурниць, бо там якогось хлопця з сусіднього села вже вигнали з університету. Аж коли почалася перебудова, незалежна Україна, тато показав мені сховок — у вулику. Там були перефотографовані «Історія України» Михайла Грушевського та «Історія культури» Івана Огієнка. 

— Чи були такі тексти й автори, можливо, з «Розстріляного відродження», про яких узагалі не здогадувалися, що вони колись були в Україні? Чи ви десь у своїх колах про них говорили?

— У кінці 60-х з’явилася інформація про Євгена Плужника, Леся Курбаса. Трошки це все почало видаватися й знову примовкло. Ми знали про існування цих авторів. 

Про домашні бібліотеки як елементи розкоші

— Чи дійсно міф про СРСР як державу, що найбільше читає, має якесь підґрунтя? Чи це лише припущення, яке випливало з великих накладів окремих книжок?

— Якщо говорити про дитячі книжечки, то вони були дуже дешевими, і їх купували, бо діти все ж росли. Дитячу літературу можна було і в сільській крамниці купити, де продавалися хліб і тканина. Книгарень було багато також у районних центрах. Я не уявляю, щоб у нас у Борисполі зараз «Книгарня Є» була. 

Але це не показник того, що коли це купували, значить і читали. Були й такі книжки, за якими треба було побігати, щоб дістати. Особливо ті, що від авторів з Москви, з Півночі. Їх не так просто було купити. Знову ж таки, я не думаю, що це аж так читалося. Часом книжки купували для того, щоб прикрасити якусь полицю.

— Тоді в кожній сім’ї фактично була якась своя домашня бібліотека. Це те саме, як ти в серванті маєш показати якийсь кришталевий сервіз, то так само ти маєш показувати й книжки. Бібліотека була елементом розкоші?

— Не розкоші, а швидше престижу. Це можливість показати свій розум. Але в нас у родині такого накопичення книжок не було. Те, що ви зараз бачите, ми тричі звідси вивозили. В одну шкільну бібліотеку на початку Перебудови ми вивезли литовські, естонські й латвійські журнали, які видавалися російською мовою. І ще машину книжок — у сільську бібліотеку. 

— Скільки у вас лишилося книжок?

— Я не рахувала, взагалі з цифрами не дружу. Тільки знаю, що тут поезія, класика й дитяча література. Часом нас питають, нащо нам стільки книжок, адже люди вже їх позбуваються, а мені з ними ніби затишніше. За цю зиму перечитала два томи Гі де Мопассана, про якого мені нагадала моя старша подруга, перекладачка Євгенія Горева. Вона зараз старенька, я її щотижня відвідую. І от, коли почалися хурделиці, вона цілу зиму не виходила з дому, то я мусила доглядати її. Питаю, що вона сьогодні читала, щоб якось їй трохи настрій підняти. Вона каже: «Ви не уявляєте, я читала новелу Мопассана «Міс Гаррієт». Це не переклад, це щось вище за переклад. Його зробив Іван Рильський, брат Максима Рильського». Я прибігаю додому заінтригована, бо ніколи не чула такої похвали, коли кажуть, що це вище за переклад, і вийняла й прочитала «Міс Гаррієт» та інші переклади.

Читайте також: Ігор Балинський: книжки з ідеологічним контекстом шкідливі для читача, що не здатен відчитати фальш

— Чи багато у вас книжок, які ви  час від часу перечитуєте?

— Я взагалі дуже перечитувач. У дитинстві багато перечитувала дорослі книжки, наприклад, «Знедолені», «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго, книжки Джейн Ейр. Це просто була моя література. Мені було тоді до 10 років.

Перечитувала я їх потім і в університеті, але це вже було інше читання. А 3 роки тому я знову Гюго перечитала, і вже хороші українські переклади, і ніщо мене не розчаровує.

Чим більше ти читаєш, то більше звертаєш увагу на деталі. Ти ніби за сюжетом там гнався, а тепер ти дивишся, якими це реченнями робиться, який настрій це створює. У цьому така магія перечитування, тож я мрію перечитувати ще більше. 

Про переклади з мови невидимої на видиму і  про переклад із інших мов

— Ви відразу зрозуміли, що ви будете перекладачкою?

— Це був щасливий випадок знайомства з Євгенією Горевою. І вона, знаючи те, що це був час, коли мене не друкували, мої власні поетичні, прозові твори, бачила мій стан. Їй не хотілося, очевидно, щоб така людина загубилася.

У мене не було настрою, мені не подобалося те, як я живу. Якось я зайшла до Євгенії у видавництво «Веселка», а вона простягає мені невеличку книжечку німецькою мовою і каже: «Це дуже гарний письменник, якщо вам сподобається книжка, перекладіть її». Ну, я і взяла. 

Я її почала перекладати, але мене ніхто в шию не гнав. Коли вона сказала, що треба братися, бо внесли в план, і переклад треба буде скоро здавати, я по-справжньому взялася за роботу. Перекладала з великою втіхою, це для мене було щось нове: я ж тільки себе перекладала з невидимої мови на видиму, а тут конкретна мова, треба так перекладати, щоб, не дай Боже, не пошкодити коріння.

Потім Горева сказала, що дала на рецензію Євгену Поповичу, і я похолола. Але зрештою рецензія була дуже позитивна.

— Ви розпочали перекладацьку діяльність із німецької мови, але як ви відкрили собі Скандинавію?

— Купила я книжку – «Сага про Єсту Берлінга» Сельми Лагерлеф, 1971-го року у перекладі Ольги Сенюк. Прочитала і пропала в ній – настільки мене вразив переклад і його мова, що відразу захотілося більше знати про ту Скандинавію, про Швецію. 

Тоді я була звичайною програмною читачкою, дуже мало обізнаною в перекладах. Я пішла до Ольги Сенюк і так захопилася, що купила підручник шведської мови. Вона жартома спитала мене (ну, це було не жартома, вона пізніше сказала, що жартома): «А мета твоя? Навчитися говорити? Вийти заміж за шведа? ». «Ні, – кажу, – я хочу навчитися перекладати, – і тихенько так додаю, – Як Ви». Вона усміхнулась і каже: «Ну тоді попрацюй, тоді читай гарні переклади, вчися відрізняти, що таке гарний переклад, а що поганий».

— І як вам вдається відрізнити хороший переклад від поганого?

— Коли ти більше читаєш гарних перекладів, тоді ти вже бачиш, що значить поганий. Я зовсім недавно зрозуміла, що таке гарний переклад — це як ідеш лугом, де багато різних квітів, — білі, жовті, червоні, синенькі, і ти просто дивишся на них, милуєшся ними, але не зриваєш. Ти їх сприймаєш душею, і тобі не хочеться, щоб це скосили й залишилася стерня. А стерня це і є поганий переклад, по ній важко ходити. 

— Ви фактично відкрили Україні Ульфа Старка. Як узагалі відбувається ваше знайомство і знайомство України з новими письменниками? Де ви їх знаходите?

— У нас завжди були розмови з Ольгою Сенюк про шведських письменників, і вона тоді ще спрямовувала мій погляд на певних авторів. Вона називала Ульфа Старка, Марію Ґріпе, Туве Янсон — це були її письменники, вона відкрила їх і першою привела в Україну. В Ульфа Старка вже була перекладена одна книжечка, шкода лише, що перекладачка загубилася. «Петер і червоний птах», здається, так називається, то був дуже гарний переклад.

Вже з тієї книжки було видно, що Ульф Старк  — дуже цікавий письменник, але потім мені зі шведського інституту кілька років передплачували журнал «Опсіс калопсіс», де я могла і про Едіт Седергран, і про Астрід Ліндгрен дізнатися. Було число і про Ульфа Старка. 

Я справді ним дуже зацікавилися. Оту свою маленьку книжечку, «День народження грому», де були переклади Едіт Седергран, я послала у Шведський інститут, і мені звідти в подарунок і вдячність прийшли три великі мішки книжок. Тепер це частина моєї бібліотеки.

— Перекладач має бути хорошим читачем? Чи відчуваєте ви відповідальність за те, що обираєте книжки, які потім будуть читати, хай там як пафосно не звучить, українці?

— Це неодмінна умова: ти маєш багато читати. Ти читаєш більше, ніж перекладаєш. Ось у мене з того, що я ще не видала, «Як я відвідував небо», з ілюстраціями самого Старка. Мені так сподобалася ця книжка — і я надіслала її у видавництво. Не знаю, чи вийде, але саме цей процес, коли ти відкриваєш книжку і знайомишся з текстом — моє спілкування зі Старком.

Окрім Старка, я також вибрала Марію Пар. Вона не так багато написала, у неї не багато книжок, але це дуже серйозне ім’я. У норвезькій літературі її називають новою Астрід Ліндгрен. Вона теж говорить про читання з дітьми, а нам саме такого читання й не вистачає в Україні. 

Але виховання читача — це передусім самовиховання. Коли ти читаєш якусь книжку, ти маєш розуміти, чому вона тобі подобається 

— Що для вас є читанням? Це монолог чи діалог з автором? 

— Здебільшого діалог. Після діалогу — монолог, коли я спілкуюся уже сама з собою і з тими героями, з якими познайомилася. Особливо, якщо їх полюбила.

Усе моє життя — це читання, писання, перекладання. Я не уявляю, як би я жила і не читала.

— Чи сприяє, на вашу думку, читання критичному мисленню? 

— Я не знаю, чи справді книжка вчить людину. Може, вона десь більше стежок прокладе, щоб дати зрозуміти, що це життя і спілкування неоднозначні: буває любов, буває зрада, бувають прикрі моменти. Але книжка ніколи тобі не дасть точних відповідей, наприклад, через вчинки персонажів. Ти ж не покінчиш життя самогубством, як Мартін Іден? Тобто це не рецепт. Як нема рецепта для письменника, що писати.

— Якщо говорити про людину, яка ухвалює якісь рішення, можливо, політичні чи суспільно важливі — чи впливає на неї читання?

— Чим людина більше читає, тим вона більше розуміє. Ну може, я прихильниця цієї серйозної літератури, але серйозної в гарному розумінні — не дидактичної. Наприклад такої, як «Маленький принц». Але літератури багато. Головне читати й формувати власний смак.

Розшифровка й редагування: Оксана Семенюк

Проєкт підготовлений за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».

Проєкт відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».