«Герої» — не просто книгарня. Як у Вінниці втілюють мрію загиблого військового Миколи Рачка

У січні 2024 року у Вінниці запрацювала книгарня «Герої». Її відкрила родина загиблого на фронті журналіста, філолога, військового Миколи Рачка як втілення однієї з його мрій. «Читомо» розповідало про «Героїв» ще на початку її шляху.

27 липня книгарня відзначала пів року від дня відкриття. Нині в її асортименті є книги понад 50 видавництв. У стінах книжкової крамниці регулярно проходять чотири читацькі клуби, а також воркшопи, зустрічі з письменниками, представниками видавництв.

Ми поспілкувалися з сестрою Миколи Рачка, Антоніною Люлькою, про те, як книгарня стала місцем пам’яті, які заходи вона реалізовує і що планує.

Про культуру пам’яті

— Коли я нещодавно завітав до вашої книгарні, то ви запитали мене, чи знаю я про історію її створення. Припускаю, ви розповідаєте про це кожному новому відвідувачу. Розкажіть, чому це для вас важливо?

— Ми сподіваємося, що люди, які приходять до книгарні, вже знають про історію її створення, про бекграунд. Але якщо ні, то ми намагаємося розповісти про Колю, про те, яким було його життя до війни. Я не маю на увазі момент повномасштабного вторгнення. Адже війна для нашої сім’ї почалася у 2014 році. Живучи своїм цивільним життям до 2022 року, Коля багато робив для війська з думкою про те, щоб боротися. Про це ми теж розповідаємо. І, власне, про його подвиг, про те, що трапилося 19 липня 2022 року; про те, чим йому завдячують люди, для яких він поклав своє життя на терези війни.

— Після виходу з «Героїв» я не раз думав про те, що хотів би поділитися історією книгарні. Адже це — місце пам’яті про Миколу Рачка. Тут його портрети, книга про нього й екслібрис. Які ще деталі в книгарні можуть розповісти або нагадати відвідувачам про Миколу?

— Над диваном ми маємо полицю, на якій є книги не для продажу. Це власні книги Колі, які він дуже любив, які ми привезли з його дому. На цій великій полиці вони стоять ліворуч. По центру розташовані книжки, які для нього приносять друзі. Він свого часу дав їм їх почитати, і вони тепер їх повертають, тому що думають, що зобов’язані повернути. А праворуч на полиці — ті книги, презентацію яких проводили автори або видавництво в книгарні. Автори підписують примірники й для Колі залишають їх там.

Антоніна Люлька

Окрім того, у книгарні є платівки його улюблених гуртів. Також стоїть програвач — це про Колю, дуже про нього. Тому що вініл і загалом така музика — це його любов, його пристрасть.

І є маленькі модельки автівок, три штуки: Defender, Chevrolet Captiva і старенька BMW. Це ті автомобільчики, які він дуже любив.

— Щодо відвідувачів. Ви раніше казали, що хочете, щоб до книгарні завітав Ростислав Семків, який був науковим керівником Миколи. Вам також важливо, щоб книгарню відвідували автори-військові та військові репортери. Тож, чи часто до книгарні приходять люди, які були пов’язані з Миколою або ж військові й чому це для вас важливо?

— Це важливо насамперед через те, що ми розглядали книгарню не лише як місце продажу хороших, якісних книг українських видавництв, нам цікаво було зробити книгарню такою, якою її бачив Коля, яку він проговорював. Він казав, що це має бути місце зустрічей, сенсів, обговорення ідей. Ми зараз це все і робимо.

Наразі книгарня «Герої» є місцем, де цивільні можуть відкрито спілкуватися з військовими й ставити їм ті питання, які, можливо, бояться поставити за інших умов. Ми запрошуємо військових, які перебувають на фронті, в гарячих точках. Хлопці приїжджають і ми дуже вдячні їхньому командуванню за дозвіл. Приїжджають також військові медики, які працюють на лінії зіткнення, волонтери, військові психологи. У нас відбуваються розмови між військовими й цивільними. Ми пояснюємо, чому ми так чи інакше бачимо реальність, і запитуємо, як це бачення відрізняється від бачення військових. Я думаю, що це правильні моменти, правильні години. Нехай вони трапляються нечасто — раз на місяць чи півтора, — але ми вчимося. І книгарня зокрема працює для того, щоб ми вчилися співіснувати.

Тут, у Вінниці, ми справді живемо дуже спокійно. Життя розмірене, практично без загроз, ніхто не спускається в бомбосховища. І люди, які приїжджають з фронту, не маючи тієї ідеалістичної пасторалі за вікном, яка є тут, привозять реальність сюди. 

Я не вважаю, що наша реальність — це та, яка в мене за дверима. Наша реальність там, на Сході. І я за те, щоб про цю реальність більше нагадувати тут.

Також приходять в книгарню ті люди, які знали Колю, які безпосередньо були в його житті. Я не скажу, що настільки часто, наскільки мені хотілося б їх бачити, але я чудово розумію, що багато хто зараз в Дніпрі, в Одесі, на передових позиціях. Дуже багато друзів Колі є військовими журналістами й не можуть бувати тут часто. Але на його день народження, на роковини загибелі — вони тут.

Також приїжджають наші спільні друзі з Вінниці, Вінницької області, з Києва. І це дуже гарно, тому що ти постійно відчуваєш в книгарні домашній затишок. Вони кажуть, що це схоже на посиденьки у Колі вдома чи будь-де, де вони збиралися разом.

Коліні люди тут є постійно, але я дуже ціную те, що зараз ми маємо набагато більше друзів Колі. Він вже їх не знає, але вони стали його друзями. Ми їх називаємо друзями книгарні, друзями «Героїв». Це прекрасні люди, які приходять, приносять квіти, розпитують про нього. 

Ми надбали багатьох друзів вже після того, як Миколи не стало.

— Голова Інституту національної памʼяті Антон Дробович якось сказав, що нині Україна в унікальному стані, адже формує нову культуру пам’яті. Пам’яті про війну, яка ще триває. І книгарня «Герої», на мою думку, яскравий приклад цього. На вашу думку, наше суспільство вже змогло сформувати цю культуру пам’яті чи ми лише на шляху до того, щоб правильно вшановувати наших загиблих військових, цінувати пам’ять про них?

— Мені здається, ми тільки починаємо тому вчитись. Ми ще як сліпі кошенята — нам ще набиратись того досвіду в тих, хто вже це вміє. Я бачила в Штатах, як діти реагують на військових, на їхні могили. І мені б дуже хотілося, щоб коли-небудь ми дійшли до того рівня поваги до військових — як живих, так і тих, кого з нами вже немає. Але в нас це тільки починається.

У новинах тиждень-два тому було піднесення. Мовляв, вінничани великі молодці, у них громадський транспорт зупиняється о 9:00 годині, у хвилину мовчання. Давайте реально, відверто дивитися на речі: трамваї й тролейбуси зупиняються, тому що мають таку вказівку. Коли ти їдеш в потоці, зупиняєшся і тебе засигналюють, а далі йде брудна лайка, тому що хтось не встигає на роботу. І тому, хто не встигає, на превеликий жаль, одна хвилина критична. Тобто я поки не бачу того, що б я хотіла бачити.

З іншого боку, я бачу безліч тих, хто приходить з дітьми різної вікової категорії в «Герої» й пояснює, чия ця книгарня, чому вона відкрита. Це дуже приємно й гарно, коли ти дивишся, як батьки правильно намагаються підібрати слова, щоб пояснити дитині, що і чому трапилось. Це монументальна праця — пояснити,  тому що потім дитина ще буде ставити питання.

Але є ті дорослі, які, знаючи бекграунд книгарні, просто заходять зробити кілька інстаграмних фото, тому що це, мовляв, «інстаграмне місце». І я дозволяю собі сказати, що це створено не для того.

Хочеться більше розуміння і ми над цим працюємо. Намагаємось про це говорити, доносити приклади. Дещо виходить, дещо — ні. Але вода камінь точить. Думаю, що ми той малесенький струмочок, який ставатиме все ширшим.

— Ви казали про те, що друзі та знайомі Миколи приїжджають до «Героїв» в роковини його загибелі та в його день народження. А чи проводите спеціально організовані заходи в пам’ять про Миколу?

— Ми зазвичай в ці дні (на день народження та роковини загибелі — ред.) закриваємо книгарню. Тут збираються найближчі, найрідніші. Ми читаємо його записки. У нього є чудові дописи, які ми збираємось видати друком. Презентуємо їх, дасть Бог, до Нового року. Тому що зараз вже готуються ілюстрації до цієї збірки. Вона буде невеликою, але доволі гарною.

Ми говоримо про нього, ми переглядаємо його відео. Тут нема чогось неймовірного, неочікуваного. Це здебільшого розмови про нього, які крутяться навколо його планів й того, що б ще хотілося зробити для нього. 

Адже книгарня — це тільки перший крок. Мрії Колі будуть втілюватися обов’язково, тому що він їх мав дуже багато, і усі вони були дуже правильні.

Про діяльність книгарні

— Коли я відвідав книгарню вперше, то ви розповіли мені про асортимент, про те, що де знаходиться. Здається, це хороший спосіб встановити контакт з читачем. Скажіть, як зʼявилася ця ідея не робити розмітку літератури? Що для вас значить взаємодія з читачем?

— Ми свідомо не встановлювали ніяких вказівників, написів, тому що не хотіли псувати естетику книгарні. Коля загалом був естетом у всьому: в літературі, кіно, музиці, фотографії, соціальних танцях, якими він займався. Це все було про дуже глибокі змісти, але поруч йшла естетика. Він вмів все це поєднувати. Нам було важливо зробити книгарню схожою на домашню, на затишну англійську книгарню. А вдома ми ж не пишемо, де стоять детективи, а де — трилери. Тож вирішили цього не робити. 

Команда книгарні «Герої»: Еліна, Антоніна, Олександр, Анна

Ми розуміли, що у перший день, коли ми відкриємось, люди, які прийдуть в книгарню, будуть питати про розміщення книг. Розуміли, що матимемо величезний обсяг роботи, тому що кожного треба зорієнтувати. Але в перший день ми працювали вчотирьох, також допомагали батьки й друзі Колі. Тож кожну людину, яка заходила до нас, ми підхоплювали, як ми це робимо й зараз.

Коли людина приходить, розглядає книгарню, то вітаємось і насамперед питаємо, чи відвідувач у нас вперше, чи дозволить він провести екскурсію. Якщо так, то ми починаємо з класичної літератури й поступово розповідаємо про кожну шафу. А головне, що ми отримуємо колосальне задоволення від того, що робимо. Плюс бачимо задоволення тих, хто до нас приходить. Людям це подобається, адже дуже приємно, коли тобі приділяють увагу. При тому ми всі, хто тут працює, не нав’язливі, ми не напосідаємо на когось. Межі — це найголовніше. Це ще один постулат, який ми беремо в Колі. Для нього було дуже важливо не перетинати особисті кордони там, де не можна. 

Ми за те, щоб зацікавити, пояснити й, головне — зробити так, щоб наступного разу, прийшовши сюди, ви пам’ятали, що де в нас стоїть.

— Слідкуючи за вашим інстаграмом, я побачив, що у вас чимало читацьких клубів, зустрічей з письменниками та представниками видавництв, воркшопи. Скажіть, як вам вдається залучати таку кількість різних гостей на івенти? Чи багато вінничан відвідують заходи?

— Почну, напевно, з презентацій. Нам вдається гарно спілкуватися з багатьма українськими видавництвами, які залюбки дають нам змогу побачитись з авторами, допомагають в організації заходів. До того ж ми маємо змогу запрошувати тих, кого ми хочемо бачити в книгарні. Разом з тим видавництва радять нам, з ким варто було б поспілкуватися. І кожна порада — золота. Відтак кожна презентація цікава, неповторна, а наші спікери — самобутні. Це додає більше снаги й ентузіазму робити це далі й далі.

Але, направду, ці заходи виснажують, забирають сили. У травні ми казали, що не проведемо більше жодного заходу протягом місяця. Тому що станом на 18 травня ми вже організували 11 подій. Ми падали з ніг, було дуже складно. Але це класно, особливо коли тобі пишуть або кажуть, що суботні вечори, вечори п’ятниці, недільні ранки в «Героях» стали гарною традицією для вінничан. Вони знають, що тут щось цікаве, і приходять на ці заходи.

На літературні презентації приходить найбільше охочих послухати, познайомитися. Дещо простіше з поезією, тому що не всі люблять поезію, або ж не всі встигли її відчути та прочитати. А коли ми говоримо про якийсь прозовий твір, особливо коли це топовий текст сучасного українського автора, то охочих дуже багато.

Також часто люди приходять на презентації видавництв. І це доволі цікаво, тому що для нас важливо спілкуватися в книгарні з вінничанами не категоріями «автор», «набір текстів автора» тощо. Ми намагаємось більше розвивати «видавничу секту» розвивати й рекомендувати категорію «видавництво».

Коли до нас приїхало видавництво «Портал», то ми всім відвідувачам протягом трьох тижнів розказували про нього. Це видавництво звертає увагу на кримськотатарську тематику, а видання спрямовані насамперед на дітей молодшого і середнього шкільного віку. Тобто на тих, хто дуже мало знає про Крим. А кілька тижнів тому ми отримали книги від видавництва «Ще одну сторінку».

На час відкриття книгарні «Герої» ми представили 25 видавництв, а зараз маємо 52. Тобто за пів року це доволі гарне напрацювання. І це кажу не я, а ті, хто в цьому розбирається. Нам кажуть, що ми ефективно робимо гарну роботу.

Ми маємо список, з якого постійно збираємо ті видавництва, які б ми хотіли. Підписуємо з ними договори, починаємо співпрацю, привозимо їхні книжки. Деякі видавництва давно в нашому списку, а деякі ми відкриваємо для себе через поради наших відвідувачів. 

— Які у книгарні плани щодо майбутніх проєктів або видавництв, з якими ви хочете співпрацювати?

— Нещодавно ми почали співпрацю з видавництвом «П’яний корабель», що видає здебільшого поезію. Також почали працювати з ist publishing, в яких нереально красиві артбуки. Є багато класних маленьких видавництв, які роблять дуже гарну роботу, і хочеться про них розповідати.

У серпні плануємо укласти договір з видавництвом «Пропала грамота». Видавництва «Основи» в нас поки немає, але ми дуже хочемо їх мати, особливо на тлі останніх новин про те, що вони будуть перевидавати. Також прагнемо залучити в книгарню літературу іноземними мовами. Уже визначили місце, де вона стоятиме, але це ми плануємо з вересня. Насправді хотілося залучити іноземні видання раніше, і ми були близькі до цього, але вирішили, що спочатку наповнимо книгарню українськими видавництвами, а потім перейдемо до категорії літератури іноземними мовами.

Ми продовжуватимемо наші читацькі клуби, якими дуже пишаємось. Як батьки пишаються своїми дітьми, так команда книгарні «Герої» пишається нашими читацькими клубами.

Ми маємо читацький клуб, який називається «Читай знайомих незнайомців». Цей клуб модерує філологиня. Це дуже ґрунтовні розмови, гарні розбори текстів із зануреннями в історію написання, контекст доби, в якій був написаний текст тощо. Для цього клубу обрали серію «Неканонічний канон» від «Віхоли», і ми вдячні видавництву за неї. 

Маємо ще один клуб, який тільки почав розвиватися. У ньому обговорюють сучасну українську літературу. Дівчина, яка його веде, стала для всіх великим відкриттям. Вона працює в ІТ, є чітким керманичем клубу, робить гарний вибір літератури. «Катананхе» Софії Андрухович обговорювали понад чотири з половиною години.

Маємо клуб з буктокеркою Іванною з Вінниці. У неї дуже гарний вибір книг та, напевно, найшумніші клуби. На обговорення книг приходить багато охочих — 12-15 учасників постійно є. Вони читають закордонну сучасну прозу.

І є четвертий клуб — «Фентезійні світи» з дівчиною, яка закохана в літературу. З початку цього року вона прочитала понад 50 книг. Багато з наших відвідувачів сприймають її як частину команди, радяться з нею. За цим дуже приємно спостерігати.

— Експерти кажуть, що в Україні замало книгарень в регіонах, навіть в деяких обласних центрах. На вашу думку, чи достатньо для Вінниці, де 400 тисяч населення, 14-ти книгарень?

— Я не скажу, що у Вінниці вже немає місця для книгарень. Є, однозначно, але центр міста вже кишить ними. У нас на кожній вулиці в центрі, буквально на кожному кварталі є книгарня — хороша, потужна книгарня. 

Але, мені здається, в нас бракує невеликих книгарень, або мережі таких, в спальних мікрорайонах. Хоча Вінниця — це не Київ, де ти не хочеш з лівого берега переїхати на правий, щоб піти в книгарню. Вінниця настільки компактна, що з будь-якого куточка міста ми доїжджаємо в нашу книгарню за 10-15 хв. Якщо стояти в заторах чи йти пішки від транспорту, то це 25-30 хвилин.

Нинішня кількість книгарень для Вінниці — це гарний показник. Але я завжди кажу, що нам приємно, ми тішимося, коли відкриваються нові. Це означає, що люди хочуть читати.

Фото автора та надалі Антоніною Люлькою.