Глібовицький: Спільні дискурси у нації з’являються від спільно прочитаних у дитинстві книжок

Євген Глібовицький, експерт зі стратегій, засновник компанії pro.mova та член наглядової ради Суспільного мовлення у творчій сфері, живе на два міста. Часом він починає читати книжку у Києві, а потім заходить у книгарню у Льовові, щоб купити її і таки дочитати. Саме його компанія провела 2014 року перше масштабне дослідження про читацькі звички українців, під час якого подивилася на читання як на культурну практику, як частину дозвілля.

Ми поговорили з Євгеном про читання як вміння бігати марафонські дистанції й інструмент, що допомагає нам у принципі вміти відповідати на запитання. Ми намагалися дослідити читацьку біографію Євгена Глібовицького, починаючи від його захоплення науковою фантастикою у дитинстві, спогадів про яскравий спалах «Бу-Ба-Бу» у 90-х і дотепер. Сьогодні у нього професійно викликають інтерес близько 2000 книжок на рік, але встигає прочитати з них близько десятої частини.

Розмова з паном Євгеном – це перше відеоінтерв’ю у проєкті «Портрет читача замолоду», що є спробою поглянути на відомих успішних людей саме як на досвідчених читачів, дослідити їхню читацьку біографію та вплив книжок на певні життєві рішення, позицію, світогляд.

Проєкт підготовлений за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Проєкт відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу.

— Пане Євгене, з чого почалася ваша читацька біографія?

— Зараз вже маючи певні знання, не можу певно сказати, чи це було захоплення, чи любов до книжок, чи втеча в них. Я був радянським школярем з усіма наслідками, які з цього витікають, і книжки — це було те місце, куди можна було втекти, щоб не бути частиною цього сірого простору довкола. У книжках були фантазії,  ідеї, у них було цікаво. Практично то, що я пам’ятаю, вже осмислене читання, — це була в основному наукова фантастика, що почала мене цікавати з 12-13 років.

Потім окремим треком з’явилися науково-популярна література: фізика, хімія, лабораторні досліди у домашніх умовах, і це наводило на моїх батьків певний жах, коли вони бачили, що я читаю. Але пізніше до цього додалася історична література, бо моє покоління потрапило в момент, коли починала прокидатися суб’єктність, перестройка повідкривала клапани, і відповідно мої перші великі осмислені публіцистичні тексти, які читав, це були передруки Алєксандра Солженіцина.

— Виходить, що у роки перебудови вже можна було відкрито ознайомитись із текстами, які раніше в СРСР були забороненими?

— Ну, до цього можна тоді було дотягуватись. Наприклад, «Колгосп тварин» Джорджа Орвелла (це теперішня назва, а тоді були «Звіроферма», «Скотоферма», «Ферма тварин») опублікували у літературному журналі ще в момент, коли цей твір був заборонений. Спостерігалося, як ця система розпадається, але вже певні речі були легкодоступні, і це було страшенно все хаотично і не структуровано. На той час поле, наприклад, наукової фантастики було більш-менш зрозуміле (ось Жуль Верн, ось Герберт Уеллс, Рей Бредбері), то в художній літературі чи в нон-фікшн, як це тепер називається (бо тоді таких слів не знали), жерлося все підряд: і токсичне, і не токсичне. Там був Дейл Кернегі, якого зараз стрьомно тримати в руках в пристойному товаристві.

Читайте також: Як писав Орвелл: щоб пережити травми, задля слави і суспільних змін

Уже з’являлися речі, що були заборонені в радянські часи, наприклад, Боріс Пастернак чи Василь Стус, чи хтось із дисидентів. Я коли вперше прочитав «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола, то майже нічого не зрозумів. Вирішив, що нудно. І коли вже прочитав через 10 років, у дорослішому віці, лише тоді зрозумів, про що це: повторний інтерес до Чорновола з’явився після його загибелі.

— Чи може це свідчити про те, що на той час не було де взяти поради стосовно вартісної літератури? Тобто не було професійних читачів, які могли рекомендувати важливе?

— Професійні читачі були. Бо література була основною формою втечі інтелектуала від радянської дійсності. Це дуже невеликий і відносно захищений інтимний простір, який був у людини. От, Олена Стяжкіна зараз дуже багато говорять про те, яким чином Радянський Союз висмоктував особистий простір, час, спроможність підтримувати власну суб’єктність у нормальному стані. Були люди, які професійно читали і які могли щось дораджувати. Проблема була в тому, що вони мали компетентність контекстуалізації цього читання виключно в радянському контексті. Тобто вони могли з’єднати те, що ми читаємо, з тією дійсністю, яка є довкола

На початку 90-х років життя змінилося радикально, і розібратися, яка книжка є корисною для читача, яка не є  — страшенно складно. Ми до сьогодні маємо велику кількість перекладного «трешу», який із якоїсь причини може бути важливим, наприклад, для американського дискурсу, але  для українського дискурсу може бути навіть шкідливим.

 

Читайте також: «Вибухові слова»: як творилася українська література 1990-х

— Які книжки, до прикладу, можуть зашкодити українському суспільству?

— Наприклад, більшість бізнеслітератури, яка видається в Україні, абсолютно не контекстуалізована до наших умов. Основним ринком бізнес-літератури у світі є Сполучені Штати — це постпротестантська чи протестантська країна, якщо ми говоримо з точки зору цінностей. Правила там мають велике значення, робота є благом, як і сумлінне виконання своїх обов’язків, високий рівень конкурентності ринків, низький рівень корупції тощо. Ці всі припущення зашиті в кожну бізнес-книжку, і якщо спробувати узагальнити, то вона каже «вийдіть за рамки, знехтуйте правилами». Перепрошую, але в наших умовах, де та зона комфорту? Чесно кажучи, ми берегів не бачимо. І тут ми читаємо ніби щось серйозне, автор продав мільйон книжок, бестселер «New York Times» і ще там щось, а до цієї книжки потрібен ще великий супровідної текст, який пояснить, як її читати. Якщо немає правильної контекстуалізації в сучасні потреби, то умовно старорежимні гіди не допоможуть, бо вони дають відповіді на запитання, які були, а не на запитання, які є.

— Знаєте, яка тенденція з’явилася за останні роки? З’явилася українська бізнес-література. Тобто наші підприємці почали писати й видавати книжки про бізнес. Можливо, це змінить читацьку парадигму, але на таке потрібен час.

— Так, наприклад, Ольга Гуцул написала дуже хорошу книжку, з’явилися інші автори. Потрібно, щоб аудиторія так само почала ставитися серйозніше до цієї літератури, умовно кажучи, до своїх пророків у вітчизні.

Коли ми з Мирослав Мариновичем обговорювали, які управлінські висновки потрібні для сучасних менеджерів, управлінців з Центру імені Андрея Шептицького, то були вражені з того, наскільки складно перекласти оцей управлінський компонент: немає ні випрацьованої термінології, ні випрацьованої системи смислів. За великим рахунком, щоб щось пояснити, ми мусимо пояснювати слова, дефініції, концепти.

— Чи бізнесменам узагалі варто читати гуманітаристику, філософію?

— Будь-якій людині варто читати будь-що. Розумієте, як немає пересічного українця, так немає і пересічного бізнес-плану. Вони всі дуже різні. Комусь варто, комусь не варто. Тобто хтось цікавиться цими речами, хтось не цікавиться. Є хтось, хто тихо собі щось там робить і легально створює додану вартість, сплачує податки і більше нікому нічого не винен. А є хтось, кого цікавить щось ще, хто має паралельно якісь амбіції і цікавиться, наприклад, впливом на публічну сферу і тому подібним. Тоді є прикладний сенс у тому, щоб цікавитися гуманітаристикою. А є люди, яким це просто потрібно для розвитку, вони мають внутрішню потребу.

— Для чого ви читаєте?

— Укінці нульових і на початку 2010-х років я мусив перечитати кілька книжок із фізики про формування критичної маси, бо ніде не міг знайти пояснення, яким чином формуються оці згустки суб’єктності в суспільній меншості. Я тоді прочитав багато соціологічної і культурологічної літератури стосовно цінностей, стосовно того, як відбувається трансформація, як раптом з’являється нова група з новою суб’єктністю. Тоді виникало питання, коли вона досягає критичної маси й вибухає? Це було скорше питання про Майдан, хоча я його для себе поставив ще до того.

І от я ніде, окрім літератури з фізики, не міг це прочитати. Пам’ятаю, що тоді прочитав кілька книжок про критичні маси, деякі  на радощах купив на Amazon і потім, коли почав читати, зрозумів, що вони заскладні для мене. Тоді мусив звернутися до знайомих, відкотитися, сказати: «Окей. Я хочу те саме, тільки зрозумілішою мені мовою». Наприклад, люди читають історичну літературу для того, щоб бачити, розуміти, еволюцію думання, для того, щоб бачити інші підходи, щоб якість суджень ставала кращою. Не тому, що є якісь прості рецепти чи відповіді на конкретні запитання. Власне, мені здається, що література — це, скоріше, не операційний інструмент, не книга рецептів, а стратегічний інструмент, що не допомагає нам дати відповідь на запитання «тут і зараз», а допомагає нам в принципі вміти відповідати на запитання.

— Що ви зараз читаєте, і в чому це допомагає вам?

— Складне запитання, бо тут треба зрозуміти, як відповісти на слово «що» і як підписане слово «читаєте». Тобто, що ми називаємо читанням? Я похапцем читаю дуже багато речей. Переважно це те, що потрібно мені в роботі. І я проковтою десь, думаю, близько ста різних статей на тиждень. Щось читається, щось сканується по діагоналі. Десь мені важливо просто зрозуміти, що такий автор чи така авторка дійшли до таких висновків. Далі є читання книжок, які важливі з точки зору аргументації, і це шмат літератури, який треба читати вдумливіше, а для цього потрібна внутрішня організованість.

Найскладніше, що є в читанні, — це занурення і винурення. Оце те, що займає найбільше енергії. Якщо читати шматками, уривчасто, то на прочитання конкретного тексту буде потрібно набагато більше часу та зусиль. Це, знаєте, як пошити той самий одяг не з одного шматка матерії, а з двадцяти. І це буде набагато складніше зробити. Читанням я назвав би тільки вдумливе, бо все решта — це, швидше, сканування, браузинг, заппінг.

Читання — це коли ти сидиш і працюєш із текстом в першу чергу, і всі інші речі, решта світу чекають.

Коли ми говоримо про вдумливе читання, то воно потребує вже правильної організації часу, а це — розкіш. Особливо для людей активних. Ти мусиш мати владу над своїм графіком, над своїми пріоритетами, і вписувати туди читання просто як обов’язкову, важливу річ.

Через те, що я живу на два міста і постійно пересуваюся між ними, у мене різні книжки і там, і там. Навіть буває таке, що я книжку почну читати, наприклад, у Львові, лишу її там, потім приїжджаю до Києва і розумію, що я її зараз дочитав би. Іду до книгарні, купую другий раз, дочитую, потім комусь дарую.

— Ви активна людина, з безліччю робіт, волонтерської, громадської діяльності, проєктів, і як із цим усім вам вдається знайти час, щоби просто сісти і почитати книжку?

— Я намагаюся так робити. Це боротьба всього мого життя за те, щоб воно так працювало. Воно вдається з перемінним успіхом, бо кожного разу, коли ми йдемо в режим кризових менеджментів і пожеж, усі планування і графіки злітають. І потім починається боротьба за те, щоб знову їх відновлювати.

Розумієте, приблизно раз на місяць я на роботі маю ситуацію палаючого будинку. Це означає, що є точка обнулення робочих графіків. І в цій точці обнулення розмірене читання так само випадає, бо є в пріоритеті номер 3, 6, 7. І як тільки ви погасили пожежу, то відновлюєте своє життя, дивитеся, чи на голову нічого не капає, чи в холодильнику там щось є. Ви дивитеся, чи можете знову повернутися до режиму, коли ви маєте час на читання.

Я для себе у результаті зробив захищені зони для книжок: для мене це поїзди, літаки. Я дуже багато їжджу і, відповідно, в поїздах, у літаках маю свій простір, де розумію, що наступні п’ять годин, наприклад, можу проводити з книжкою чи з текстом (часом це pdf-файл). Через covid19 все починає ламатися, бо раптом зникають літаки та поїзди, Я вчора за кермом 800 кілометрів проїхав, і це час, який міг би проводити з книжкою. Замість того сидів і дивився, чи у правильній смузі, і чи той, хто мене обганяє, бачив, що там на зустрічній їде фура. Тобто це є той режим, який  спалює енергію, яка могла би піти на читання. А читання допомагає покращити якість суджень. Відповідно це питання того, з якою динамікою і з якої сталістю ми зростаємо як мислячі істоти.

— А чи не ви перші запровадили поняття «читання як культурна практика», коли займалися справжнім соціологічним опитуванням? Читання — це культурна практика чи, можливо, інша? Також ви використали поняття «дозвіллєва». То це дозвілля чи робота? Бо те, про що ви зараз говорите, фактично, — чітке планування за певними графіками і робота, а не різновид дозвілля.

— Читання є культурною практикою. Точно так само, як їжа є культурною практикою, сніданки, стояння в черзі й так далі. Тобто, ви приходите і в одному місці люди стоять у черзі врозсип, а в іншому місці вони стоять в черзі організовано, нариклад, за принципом «хто перший прийшов». Якщо уявити собі, що це очікування на транспорт — це буде характеристикою різних міст. В одному місті, хто більший, хто сильніший, спритніше заскочив, в іншому місті хтось чекає довше. Тобто будь-що з того, що ми робимо осмислено, є культурною практикою.

А тепер, якщо говорити про те, як ми привчені читати і як ця практика виховується, то в ній, власне, величезну роль мають батьки. Із цих досліджень ми зрозуміли, що, за великим рахунком, якщо діти виховані читати, то вони це робитимуть. Якщо ні, вони читати не будуть. Це означає, що вони тоді будуть споживати інформацію в інший спосіб. І в наших умовах це є питанням вразливості людини до маніпуляції. Це питання того, наскільки людина може витягувати те, що їй потрібно від джерел, чи вона, умовно кажучи, очікує, що їй щось дадуть вже спакетованим. Це питання активності, суб’єктності і того, чи людина є самостійною у своїх виборах у житті.

— Чи простіше маніпулювати людиною, яка не читає?

— Набагато легше. Люди, які мають досвід поводження з текстами, у пакеті отримують багато інших компетентностей, у тому числі аналіз, добір інформації, у тому числі рефлексії стосовно прочитаного тощо. Саморефлексія є достатньо складним інструментом, легше рефлексувати з кимось, ніж самому, тому що має бути глибший рівень усвідомлення самого себе. Це причина, чому це важливо у релігійних практиках чи пов’язаних із релігією практиках. Тобто сповідь є інструментом рефлексії православного, католицького середовищ. Сімейна вечеря у протестантському середовищі є інструментом рефлексії. Медійний дискурс, блогосфера і так далі — це інструменти рефлексії. Будь-що, що допомагає перетворити переживання в досвід. Бо якщо ми це вже все маємо в досвіді, то тоді нам наступного разу транзакційна вартість ухвалення рішення може бути меншою.

Інше питання полягає в тому, що ми є частиною цього світового тренду до совання в бік «інфотейменту». Тобто, коли інформація не інформує, а розважає — і це біда, бо в результаті у суспільстві, де немає достатнього рівня медіаграмотності, частина людей вважає, що ця розвага і є інформуванням. І тоді, наприклад, новини вражають, а не інформують. Але від того, що ми подивилися кримінальну хроніку, ми скоріше за все не зможемо осмислено зрозуміти, який із кандидатів краще буде розвивати місцеві навчальні заклади на місцевих виборах чи якісь інші подібні речі.

У моєму списку книжок теж є багато літератури, яка є скоріше літературою для розваги, радше інтелектуалізованою. Тобто я не можу сказати, що вона є шкідливою, тут нема нічого поганого в тому, що воно написане добре, легко, з гумором. Але частина літератури — це інфотеймент, розвага в чистому вигляді. Її додана вартість інформування не є дуже високою.

Бачте, неангломовність грає з нами злий жарт, бо в результаті до нас доходить тільки дуже обмежена частина дискурсу знань. У мене професійно викликає інтерес приблизно 2000 книжок на рік. Я не можу прочитати навіть десяту частину цього, бо не маю такого ментального простору, не маю стільки часу. Це означає, що я мушу вибирати. Наприклад, «New york review of books» допомагають нам зрозуміти, про що ця книжка, як вона підходить до теми, як вона розкриває її.

У більшості випадків мені достатньо добре написано анотації, доброго реферування чи критики, щоб зрозуміти, чи воно мені треба, чи ні.

Переважно моя гранична корисність уже задоволена. І тоді менша кількість книжок доходить до того фіналу, коли ти вже книжку хочеш прочитати. Але всі ці анотації, уся ця критика є в англомовному середовищі. А українською буде перекладатися переважно вже тільки книжка, тож весь дискурс залишиться в іншому просторі. А книжка може продукувати цілий дискурс, вона продукує саму книжку,  продукує критику, а в деяких випадках може продукувати послідовників або опонентів.

— А чи може читання книжок продукувати рішення для суспільства і впливати на їхню якість?

— Коли ми говоримо про те, як готуються рішення в Україні, ми знову ж таки переважно бачимо надводну частину айсберга, де якась умовна Верховна Рада бере і формалізує рішення. Для того, щоб це рішення було формалізоване, воно перед тим має пройти десятки етапів, які включають у себе підготовку обговорення, спроби накладання, спроби обмеженої імплементації, потім повернення назад до обговорень і так далі. А для того, щоб ці обговорення відбувалися, мають бути інституції, які, наприклад, спроможні генерувати ідеї, спроможні бути сторонами в цьому горні. А щоб були ці інституції, мають бути люди, які отримали відповідну освіту і які мають попередній послужний список. Дуже часто для того, щоб вміти ухвалювати певний тип політичних, економічних чи інших рішень, нам треба мати 30 років підготовки. І ми тільки зараз, думаю, що десь із 2014 року, отримали нову українську суб’єктність, що оформилася в державність, тільки зараз починаємо потрошку бачити всі ці обсяги роботи.

— Чи можуть начитані люди бути негідниками?

— Можуть, звичайно. Тобто, розумієте, саме по собі читання — це не магічна пігулка. Той, хто читає, не є автоматично кращим від того, хто не читає. Але краще читати, ніж не читати, на мою думку. Читання у тому сенсі — це скоріше про спроможність опрацьовувати складне, це питання певного вміння бігати на марафонській дистанції. Це означає, що людина може дати собі раду з концентрацією, зі складністю, з розмаїттям, але це не точно.

— Якщо ми говоримо про «зшивання» нації, то чи є такі книжки, які можуть це зробити? Можливо, це тексти, що вийшли раніше? Чи подібних книжок ще ніхто не написав?

— Цього не вдасться досягти одним простим інструментом чи книжкою. Це більша кількість процесів, які складніші, і книжки можуть артикулювати. Бажано, щоби були спільні дискурси. Вони означають, що багато з нас читали одні й ті самі речі, наприклад, у дитинстві.

— Мені здається, що «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби була знаковою і щось у цьому сенсі зробила. Чи не так?

— Ну, для певної групи, звичайно. Бачте, час від часу є такі тексти-маніфести, які є дуже важливими для покоління чи для якоїсь епохи, чи для якоїсь групи. Я думаю, що належу до тих людей, для яких у 90-х фантастично важливим було те, що писав Юрій Андрухович — ще до того, як він пішов в есеїстику. У романах Андрухович показував, що з текстом можна поводитися вільно і водночас відповідально. І це було дуже важливо, бо оце були ті ковтки свободи, яких бракувало нам, продуктам радянської освіти та виховання.

90-ті ось — це був якийсь вибух кольорів. І раптом стали доступними неймовірні тексти, неймовірні експерименти з текстами. В плані художньої літератури, для мене це було просто ще одна сенсація. Так само, як рок-музика. Раптом з’являється можливість через тексти передавати зовсім інші сенси. І для мене були важливими «Бу-Ба-Бу», для мене був важливим, власне, Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, інші українські письменники, бо вони давали дуже контекстуалізовані тексти.

Коли Олег Лишега пише «вибивайся, пробивайся — ти побачиш прекрасний світ», я розумію, про що він пише. Коли Юрко Позаяк іронізує, я розумію чому. І пізніше вже багато хто з цих авторів пішов в есеїстику чи в більш публіцистичні жанри: та сама Оксана Забужко, наприклад, чи той самий Андрухович.

— На жаль, частина цінної, знакової літератури прийшла до нас тільки в 90-х, не раніше. Хоча, раніше воно також існувала, але нелегально. Як це позначилося на нас як на суспільстві тепер?

— Напевно, втратили, але ми є такими, якими ми є. Розумієте, нам доведеться осмислювати, інтерналізувати всі свої радянські досвіди, які не конче є добрими. Я просто скорше кажу, що визнаю факт існування цього і більше працюю над тим, як це інтерпретувати, як це пояснити, як до цього ставитися. Зараз ми раптом опиняємося у суспільстві, де навіть серед молодих людей, серед підлітків менше спільного в їхньому бекграунді. Вони менше прочитали одних і тих самих текстів, у них відповідно набагато розмаїтіше поле, до якого вони можуть відсилатися у своїх дослідах чи в аргументах.

Консерватори можуть сказати, наприклад, боже, який жах, треба повернути все назад, бо як же так вони виростають без глибинного фокусування на Тарасі Шевченкові, Лесі Українці, Іванові Франкові. А я допускаю, що спроби повернути нас назад є технологічно неможливими і скоріше питання в тому, чи ми можемо ми адаптовуватися під ці зміни, чи ми можемо працювати в умовах, коли ми є такими різнодискурсними.

При тому, на мою думку, оця українська трійця — вона є дуже важливою не тільки з точки зору своєї величі ХІХ століття. Мені здається, що вона є важливою у своєму розмаїтті, вона пропонує три дуже різні українські дискурси, три дуже різні підходи до проблем. І те, що підручник з української літератури ускладнюється, мені дуже подобається. Важливо тільки співпрацювати, продукувати ефективні підходи й створювати щось спільне.

— Чи можемо ми казати про те, що на медіа лежить відповідальність за низьку наявність інформації про книжку в інфопросторі, і це призводить до того, що люди велися і ведуться на різні популістські заклики? Але це й не дивно, адже ЗМІ не приділяли уваги читанню, критичному мисленню? Новини культури завжди на останніх сторінках журналів, на шпальтах газет, а телесюжетів упродовж багатьох років украй мало.

— Бачте, я не вважаю, що медіа є суб’єктними. Суб’єктними переважно є власники медіа і редактори медіа, деколи журналісти. Тоді питання полягає в тому, як розподілити відповідальність між цими суб’єктами. А інше питання полягає в тому, чи медіа є тим, що в першу чергу важливе у формуванні ставлення до читання.

На мою думку, медіа є вторинними у цьому. Важливіші батьки, які виховують, важливою є школа, яка дає досвід роботи з текстом чи отруює його. І медіа вже десь приходять пізніше, вони виконують скоріше допоміжну роль. Коли ми говоримо про відповідальність медіа, то це так само питання відповідальності, наприклад, регулятора. Ми в Україні дуже часто маємо ліцензовані за законом засоби масової інформації, які не є засобами масової інформації, а пропагандистськими засобами, але регулятор на це дивиться і каже «окей». Формально все добре.

— Чи взагалі доцільно державі промотувати читання і чи вона взагалі спроможна це зробити?

— Держава скорше спроможна створити умови для того, щоби ті, хто вважає, що це важливо, мали можливість нормально функціонувати. Держава має створити інституції, які візьмуть координаційну функцію собі в руки і будуть далі частиною вироблення політики. Але, як ми бачимо з української практики, без ініціативи знизу, без підтримки, наприклад, у сфері громадянського суспільства чи освітньої сфери, практично не буде сталості результату.

Проблема державного сектора в тому, що він мислить дуже коротко У кращому випадку, горизонт планування — це політичний цикл, а те, що буде через вибори, — це питання наступного життя. Державний сектор цього не бачить.

— Яка ваша улюблена книжка?

— Не можу дати відповідь на це питання. Надто багато варіантів. Маю задовгий список улюблених книжок. 

— Яку книжку ви найбільше разів перечитали і скільки разів?

— Напевно, «Рекреації» Юрія Андруховича. Думаю, прочитав разів дванадцять. 

— Із яким автором ви би хотіли поговорити і яке би питання йому поставили?

—  Я належу до тієї привілейованої групи, яка може підійти до митця й спокійно запитати: «Автор, що ти мав на увазі, коли писав цей текст?». 

Розшифровка й редагування: Оксана Семенюк

Проєкт підготовлений за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».

Проєкт відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».