Гоголь: що стається з «хохляцькою душею», коли припиняються дискусії

У Домі Франка відбулася лекція Олега Ільницького, літературознавця, професора-емерита відділу сучасних мов і культурологічних студій Альбертського університету (Канада), стосовно проблеми ідентичності Гоголя. Професор наразі працює над новою книжкою, що вийде під назвою «Nikolai Gogol: Ukrainian writer in the Empire».

«Вирішена» проблема

Я хочу подивитися по-новому на старе питання ідентичності Гоголя. Моя книжка – це реакції на праці північноамериканських науковців, які трактують Гоголя як російського письменника. Мета: перевірити цю «правду». Мене цікавлять аргументи й факти його російськості. На цю тему в Північній Америці майже немає дискусій. Це вважається вирішеною проблемою, якою можуть цікавитись лише українці через почуття меншовартості. Безліч фахівців Америки, Канади та Європи переконані, що можна йти далі, відштовхуючись від того, що Гоголь є російським письменником. 

«Був» чи «став» російським?

Є аргумент, який частіше трапляється в українських працях: Гоголь був українцем, але став росіянином. Наука звертається до епізоду 1844 року, коли Гоголь написав Смирновій, що не знає, яка в нього душа: російська чи українська. І з цього листа пішов міф, що Гоголь є національно роздвоєна особистість із психонаціональною проблемою. Його показують як якогось дивака. Я ж хочу підійти до нього інакше. Вважаю, що робити  висновки на підставі його національної психології не варто. Треба подивитися на культурні процеси в імперії раннього ХІХ століття.

Російський не по крові, а по темі

Питання про «душу» надійшло від російського суспільства. Росіяни були зацікавлені в тому, ким став Гоголь. Окрім цього випадку немає жодних слідів його переживань стосовно національного «Я». Наука взяла цей епізод і перекинула його з 1844 року на все його життя. Наче проблема «хто я?» хвилювала його з самого початку кар’єри. Але немає доказів, що Гоголь отак сидів і турбувався цим питанням. Він почав писати на українські теми, а з 1836 року писав на російські. З цього роблять висновок, що він психологічно лишає Україну.

Взявши тему його творчості, наука робить висновок про його національну свідомість.

Скажімо, якщо це зробити аналогічно для Алєксандра Пушкіна? Як Пушкін написав «Полтаву», він перейшов на українську сторону й став українцем. Якщо Вільям Шекспір писав про італійців, то став італійцем. Це смішний аргумент. Але з якихось причин, він панує. 

Національна бінарність

Українці також прийняли цей аргумент. Наче Гоголь був українцем, але якось йому не вдалося, і він став російським письменником. Ми бачимо цю тенденцію до бінарності: є Шевченко, який був хорошим українцем, і є Гоголь, який був не дуже хорошим українцем. Часто про нього говорять як про малороса, про людину, яка є неповноцінним українцем. Моя колега Едита Бояновська видала дуже добру книжку «Гоголь: між українським та російським націоналізмом». Знову бачимо «між». Я б хотів відійти від цієї бінарності, від дискусії про те, яка в нього «душа». Хочу подивитися на Гоголя як на суцільного українця свого часу.

Не бачу в ньому жодних національних чи психологічних змін. Бачу людину, яка була письменником.

Але обставини в імперії були таким, що недостатньо бути лише великим письменником. Це були ті часи, коли й українці, й росіяни були на перших етапах творення власного національного «Я».

Вмістилище імперської літератури

Гоголь працював не на російську культуру, а на культуру імперських багатонаціональних еліт, які послуговувалися російською мовою. Ми знаємо, що дуже багато українців брали участь у творенні імперської культури. Але не варто думати, що українці вступають у російську культуру. Наче вона є якоюсь хатою: українці входять, за ними замикаються двері й лишають їх назавжди в російській літературі. Це смішно. Культура – це процес. Усі письменники працюють у соціальному контексті, а не в якихось закритих межах. Імперська культура є ближчою росіянам, але присутність українців суттєво змінює цю культуру. Українці вливаються в імперські процеси, а з них вже виокремлюються національні культури. 

Мовні джерела

У процесі ідеологічного творення національності українці звертаються до своєї біографії, до своєї історії, а згодом – і до мови. Як на мене, мова була елементом українського національного відродження, але вона не була на першому місці. Аж після Шевченка, завдяки Кулішеві мова стане ключовою. Українська еліта почне думати про культурну ситуацію інакше. І тоді Гоголь теж стане проблематичним. Якщо українці хотіли, щоб ідеологія української мови виграла, то мусили заперечити двомовність. І ми бачимо, що з часом нова українська еліта починає забувати про двомовні джерела, з яких ми вийшли. І вона навіть заперечує їх, щоб створити враження, що українська культура споконвіку була українською. У такому контексті Гоголь виглядає доволі непевне. 

Хто зробив Гоголя російським?

Гоголь ніколи не став російським письменником. Натомість російський дискурс зробив з нього російського письменника. Росіяни й українці тільки почали творити свою літературу на початку ХІХ століття й у них було сильне відчуття меншовартості поряд з Європою. Вони собі шукали великого письменника, який зміг би поставити їхню національну культуру на ноги.

На якомусь етапі було не досить бути просто хорошим письменником в імперії, треба було бути російським письменником.

І коли Гоголеві поставили питання про душі, його це спантеличило. Чомусь відповідь Гоголя про душі вважають запереченням його українськості. Але на це можна подивитися цілком інакше. 

Дипломатичний Гоголь

У 1835 році Віссаріон Бєлініський сказав, що Гоголь зайняв місце Алєксандра Пушкіна. А в 1844 році його питають, яка в нього душа: українська чи російська. Гоголь не хоче або не може однозначно відповісти, що він є росіянином. Сказати, що не знає, ким є, для Гоголя було дипломатичним ходом. Так було найлегше вийти з ситуації, щоб не образити росіян. Інакша відповідь дуже зашкодила б його кар’єрі. Це питання його, скоріш за все, шокувало: він найкращий письменник в імперії, а йому ставлять такі дурні питання. Для росіян проблема українськості була такою потужною, що виникла постійна потреба розпитувати: наш ти чи не наш? Виявляється, що зовсім не Гоголь мав проблему.

«Зайві» люди

Коли я кажу, що Гоголь перебуває між культурою та інституцією, я маю на увазі те, що Гоголь — це продукт українських культурних процесів в імперії. Але він не дійшов до україномовної літературної інституції, яка почала творитися за часів Тараса Шевченка. Вона мала вже інші вимоги й потреби. А Гоголь, власне, опинився десь посередині. Він є повноцінним учасником українських культурних процесів, але не є письменником, який хотів створити українську інституцію на основі народної мови. Нам треба по-іншому думати про Гоголя й про свої культурні процеси. Інакше ми будемо викидати з них людей, які мали б там бути.

Читайте також: Олег Ільницький: «Хвильовий-комуніст – це не Каганович»