Голокост

Голокост очима підлітка — історія Майкла Ґрюнбаума

27.01.2021

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

 Майкл Ґрюнбаум, Тодд Хасак-Лові, А десь ще сонячно / перекладач: А. Комісарова. Київ: Ранок, 2021

Письменник Тодд Хасак-Лові показує Голокост очима Майкла Ґрюнбаума — єврейського підлітка з Праги, який втратив батька, але сам дивом вижив. Спершу він пригадує життя у празькому гетто, потім — у концтаборі в Терезіні. Окрім постійного відчуття голоду, він пам’ятає й ті моменти, які допомогли йому пережити лихоліття в концтаборі: своїх друзів з кімнати для хлопчиків, наставника Франту, гру у футбол.

Читаємо уривок з українського видання книжки – страхітливу замальовку з життя молодого хлопця та його мами в жахливих реаліях Голокосту.

 

— Мішо, Мішо, прокидайся! Ми приїхали, підводься.

 

Мама ніжно штовхає мене у плече. Я розплющую очі. Марієтта стоїть переді мною, просуваючи руки в лямки рюкзака.

 

— Де ми?

 

— У Богушовіце, — каже мама. — На залізничному вокзалі.

 

— Богушо?.. Але хіба ми?.. — не збагну я, протираючи очі. — Я гадав, що ми їдемо до Терезіна.

 

Мама не відповідає. Вони з Марієттою вже прямують до проходу, заповненого людьми, які йдуть до виходу. Я виходжу поруч зі спорудою з величезний будинок завбільшки. Ї ї стіни мають колір між збляклим жовтим і збляклим помаранчевим. Тут не так багато шляхів, як у Празі, а далі майже нічого немає. Лише якісь гори віддалік. Самі дороги йдуть хтозна-куди.

 

Вузька платформа переповнена людьми та їхніми сумками. Охоронці сердито й нетерпляче вигукують указівки. Я простую за мамою та Марієттою навколо будівлі, де сумки кладуть до велетенського візка. Довга черга людей простягається краєм брудної вулиці, що веде від станції.

 

Щойно ми віддаємо наші речі молодому єврею в кепці, який кидає їх на віз просто перед нами, я бачу дочку літньої жінки. Вона сидить під невеликим деревом десь за п’ятдесят футів звідси, обхопивши ноги руками й уткнувши голову між колін. Я спостерігаю за нею кілька секунд, аж доки хтось каже мені йти. Я повертаюсь і бачу двох чоловіків, котрі несуть щось довге, загорнуте в кілька ковдр. Вони обережно кладуть це на задню частину воза край високого горбика, утвореного з усіх наших речей.

 

— Ходімо, Мішо, — звертається до мене Марієтта. — Пішли.

 

Отже, ми стаємо в чергу. Хвилин за десять віз проїжджає повз нас. Задні колеса на мить здіймаються в повітря, коли віз наскочив на вибоїну. Він приземляється з глухим стуком, і край ковдри розгортається, показуючи пару ніг, пальці яких спрямовані донизу під двома різними кутами.

* * *

 

Приблизно за пів години ми звертаємо з головної вулиці та йдемо місточком. Унизу обабіч — поля з невеликим каналом посередині. Попереду — масивна стіна з червоної цегли із сірими цементними каменями з країв. Ця штука футів двадцять заввишки. У ній висічені великі аркові ворота. А над ї ї верхівкою росте трава.

 

Ми підходимо до воріт і заходимо до аркового проходу, певно, сто футів завдовжки. Кроки кожного з нас спричиняють дивне, м’яке відлуння всередині проходу. Чомусь ніхто не вимовляє жодного слова. Коли ми доходимо до кінця коридору й опиняємося навпроти великої, широкої, майже жовтої будівлі, я цікавлюся в мами:

 

— Терезін?

 

Вона заплющує очі й киває.

 

— Скільки тобі років? — запитує в мене єврей зі щетиною на обличчі.

 

Він сидить на низькому табуреті за дерев’яним столом із чималою тріщиною посередині. Стіл і низький табурет — єдині меблі в його кабінеті без вікон, куди ми ввійшли через коридор, а це означає, що решта міститься у стінах фортеці. Люди, зокрема й діти, повсякчас заходять і виходять. Гадки не маю чому.

 

— Дванадцять, — кажу я.

 

— Дванадцять? — перепитує він у мами, зводячи товсту брову.

 

— Так, — підтверджує вона. — Йому дванадцять. Дата його народження — двадцять третє серпня 1930 року.

 

Чоловік не відповідає, а розгортає блокнот на сторінці з таблицею, у якій безліч цифр і якихось скорочень. Близько хвилини він вивчає її, постукуючи кінчиком олівця по різних клітинках і щось мугикаючи собі під ніс. Потім киває головою й, можливо, навіть сміється.

 

— Павеле! — гукає чоловік.

 

Приходить хлопчик, на кілька дюймів вищий за мене.

 

— Так, — каже він, і в нього видно щілину між передніми зубами.

 

— Відведи цього показного юнака до L417, кімнати…

 

— Перепрошую, — перебиває його мама, швидко хитаючи головою з боку в бік. — L-4-1-що?

 

— L417, — повільно вимовляє чоловік. — Одна з тутешніх будівель, дитячий будинок. Для хлопчиків. Він буде в сьомій кімнаті. Одній з кімнат для хлопчиків.

 

— Дитячий будинок? Одна з чого? — приголомшено перепитує мама, і в неї відвисає щелепа.

 

— Що таке «кімната для хлопчиків»? — питаю я в Марієтти.

 

— Павеле, — каже чоловік, — не хочеш пояснити?

 

Павел чухає руку.

 

— Діти тут мешкають з дітьми, а не з…

 

— Що ви маєте на увазі? — мама закриває рота, але ї ї верхня губа якось дуже дивно поводиться.

 

— Я теж у сьомій кімнаті, — зазначає Павел, ніби так і має бути.

 

— Але він… — починає мовити мама.

 

Я також хочу щось сказати, бо в мене раптово заболіло у грудях. Але я мовчу. 

 

— Павеле, — каже чоловік, глибоко зітхаючи й витираючи чоло рукою, — як часто ти бачиш батька?

 

Павел знизує плечима.

 

— Гадки не маю. Щодня. Якщо захочу. Від цього залежить.

 

— А як же твоя мама? — цікавлюся я.

 

— Так, і ї ї бачу досить часто, — відповідає Павел.

 

Мама мовчить. У її правому оці з’явилася невелика сльозинка, але вона там і залишається. Я дивлюся на Марієтту, у якої обличчя раптом стає сірим, ніби вирізьбленим зі старого каменю або з чогось подібного.

 

У мене дуже болить у грудях. Я повертаюся до мами та кажу їй:

 

— Усе буде добре, так?

 

А може, не кажу, а запитую. Вона обіймає мене так міцно, що біль у грудях наче розриває їх на частини. Це жахливо й водночас приємно. Наступне, що я пам’ятаю: я на вулиці, прямую за Павелом, який кілька разів повторює:

 

— Ну ж бо, поквапся.

 

А потім зупиняється, обертається й питає:

 

— Гей, як тебе звати?

* * *

 

Ми проминаємо один за одним великі, широкі будинки, розділені маленькими вуличками. Схоже, ми блукаємо якимось невеличким містом.

 

— Що це за місце? — цікавлюсь я в Павела.

 

— Що ти маєш на увазі? — запитує він. — Це Терезін. А що ще це може бути?

 

— Ні, я маю на увазі…

 

— Нацисти називають його Терезієнштадтом. Але яка різниця? Це те саме.

 

Ми повертаємо за ріг. Та замість іншої будівлі проходимо повз велику площу з чимось на кшталт циркового намету посередині. У віддаленому кінці площі міститься стара церква. Безліч люду, що носить зірки, ходить усюди. Різного віку, зокрема й багато-багато літніх людей. Ще більше — сидять на лавках або стоять біля входів до всіх тих будівель.

 

— Я маю на увазі, вони побудували його спеціально для нас?

 

— Ні, — каже Павел. — Він тут уже давно. Понад сто років. Колись тут був армійський форт. А тепер Терезін наш. Ну, не зовсім наш. Очевидно, що нацистів. Але ми ним керуємо. Тобто євреї. Начебто, адже здебільшого нацисти кажуть євреям, які керують, що вони повинні робити. Але принаймні так майже ніколи не доводиться бачити справжніх нацистів. Переважно євреїв. І нас тут багато. Занадто багато, якщо хочеш знати мою думку.

 

Ми підходимо до блідо-жовтої будівлі з коричневим дахом. Павел піднімається на кілька сходинок.

 

— L417. Ходімо.

 

Ця споруда звучить, як школа всередині, коли всі двері у класах зачинені, але все ж чутно гамір звідусіль. Ми йдемо коридором, потім піднімаємося сходами. Далі — ще одним коридором, аж доки Павел зупиняється й відчиняє двері.

 

Величезний шум виривається назовні.

 

— Кімната № 7, — повідомляє він.

 

Я зазираю досередини, проте не заходжу.

 

Кімната, напевно, такого самого розміру, як і клас. Маленький клас. Але замість столів та стільців усюди багатоярусні ліжка. Триповерхові ліжка, виготовлені зі звичайної деревини, з дерев’яними драбинами, притуленими до кожного з них. Усі ліжка стоять практично впритул одне до одного, тож я ледве бачу половину кімнати. До того ж із них звисають різні речі: сорочки, штани, куртки, черевики, ковдри, сумки — що завгодно.

 

І діти. Скрізь діти. Усі — хлопчики мого віку. Лежать на ліжках, сидять на ліжках, стоять поруч із ліжками. Розмовляють, малюють, пишуть, читають книги, грають у карти чи в шахи. Ще кілька дітлахів сидять за вузькими дерев’яними столами між рядами ліжок. Двоє хлопчаків, либонь, борються на підлозі під одним зі столів. 

 

— Ходімо, — каже Павел, хапаючи мене за край пальта. — Не стій тут.

 

Я роблю три кроки всередину. Нас помічають кілька хлопчиків.

 

— Гей, усі! — гукає Павел, і ще декілька хлопців дивляться в мій бік. — Це Міша.

 

Але, здається, усім байдуже.

 

— Що ж, гаразд. Це Кікіна, — Павел показує на якогось хлопця зі світло-каштановим волоссям. — А це Шпулка, — хоча я не можу зрозуміти, кого він має на увазі, — і Паджик, і Горила…

 

— Горила?

 

— І Майошек, й Екстрабурт, і Робін, і він — гм, його я не пам’ятаю, певно, теж новенький. Гадаю, це Петр і… ох, забудь.

 

— А скільки дітей мешкає в цій кімнаті?

 

Павел знімає піджак і кидає його на одне з ліжок.

 

— Близько сорока, — відповідає він. — Приблизно.

 

Я намагаюся змусити свій рот хоч щось комусь сказати або свої ноги — рухатися, але я наче закляк.

 

— Гей, — зрештою каже Павел, не звертаючись ні до кого конкретно. — Хто-небудь бачив Франту? 

 

Їрка хропе. Ну, не зовсім хропе. Це більше схоже на те, неначе щоразу, коли він вдихає, наприкінці вдиху в нього ніби щось застрягає десь, гадаю, у носі.

 

Узагалі-то, я не впевнений, що його справді звуть Їрка. Можливо, просто Їрі. Сьогодні я зустрів так багато дітей, що не можу запам’ятати всі їхні імена. Там були Пол і Мартін, Еріх, Ян та Коко. А ще Ханус і Лео — тут Лео, може, двоє, а то й троє. Достеменно є два Хануси. І Мендель, й Егон, і Їла. І ще кілька, кого зараз я не можу згадати. Хай хто той хлопець, який лежить поруч зі мною на матраці, він не припиняє хропіти.

 

Мені не вдається заснути. Напевно, я звик до тиші, що панувала в гетто до того, як ми залишили Прагу. Марієтта чомусь завжди спала, мов убита. Де вона зараз? А мама? Один із хлопців, можливо Мендель, сказав, що жінки сплять у дрезденських казармах, хай де вони є, і якщо Марієтті шістнадцять, то тут ї ї вважають за жінку. Отже, вони разом. Пощастило їм.

 

Але не мені. Я мешкаю в кімнаті разом із сорока хлопчиками, яких ледве знаю. І приблизно половині з них здається, що в них є якась справді важлива розмова, навіть якщо це уві сні. Один хлопчина щось бурмоче, а за секунду інший відповідає йому бурмотінням. І вони бурмотітимуть так, аж доки хтось до них приєднається. Потім усі троє сперечатимуться, доки один не здасться, і тоді ті двоє, які залишилися, бурмотітимуть далі.

 

Так було принаймні останню годину.

 

Купити книжку на сайті видавництва.