Я не зустрічав людей, які говорять гівно про мою роботу або про мене

У 2003 році ДіБіСі П’єр узяв Букерівську премію за свій дебютний роман «Вернон Господь Літтл». Історія про підлітка, якого звинувачують у вбивстві понад дюжини однокласників, розказана з купою матів та фізіологічних деталей – одночасно викликала обурення та захват. Сам ДіБіСі П’єр був здивований не менше за читачів: ще декілька років тому він сидів на кокаїні та боргах, а сьогодні одержав £50,000 за сюжет, який зародився, коли письменник побачив у телевізорі ув’язненого підлітка. Цього року роман вийшов українською у видавництві «Вавилонська Бібліотека». Ми поговорили з ДіБіСі П’єром під час Book Forum, що цього року відбувся онлайн, – про критику, майбутній роман та дорослішання.

– У різних інтерв’ю ви згадуєте, що жили в Австралії, Мексиці, США, Великобританії та Ірландії. Відчуваєте себе громадянином світу?

– Я вимушений. Хоча я народився в Австралії, у дворічному віці мене вже хрестили в Англії. Того ж року я був у Штатах, згодом трохи ходив у школу в Англії. Пізніше я знову жив у Штатах, а потім у Мексиці, Іспанії, Данії, на Карибах. 

Почуваюся чужинцем, куди би я не їхав. Коли я говорю англійською у Великобританії, в мені чують австралійця, в Австралії – чують британця, у Мексиці мене сприймають за іспанця, в Іспанії – за мексиканця. 

– І де вам сподобалося найбільше?

– У кожному місці можна знайти, що любити. Куди б ти не поїхав, завжди за чимось сумуватимеш – у цьому складність подорожей. Обожнюю Мексику: там дім мого духу, й саме там я зіпсувався як людина. 

Багато років тому я ненадовго був у Львові разом із Юрієм Андруховичем – це була велика честь для мене. Мені сподобалося, хоча я й знаю, що це доволі західний куток величезної країни. В Україні багато всього, що мені хотілося би побачити, зокрема Київ та Одесу.

Коли ти пересуваєшся містами й потроху живеш у них, усвідомлюєш, наскільки ми всі подібні – проблеми не змінюються. Тут жадібність, егоїзм, байдужість; і так само в усьому світі. Водночас я скрізь зустрічав гостинних людей. 

– Здебільшого ваш роман «Вернон Господь Літтл» називають смішним. І коли я його дочитала, була здивована, наскільки ж це сумно. Як ви його бачите: веселою історією про обуреного підлітка чи сумною рефлексією індивіда, якого не розуміють?

– Сумною. Мені важливо показати момент, де трагедія зустрічається з комедією. Момент, коли все настільки погано, що про це неможливо написати без сміху. Так я бачу все у світі. Це сумна книжка, проте в ній є надія.

– У ваших перших інтерв’ю після здобуття Букерівської премії ви звучали трохи розгублено – наче весь цей довкола літературний світ із його преміями та публічними виступами чужий для вас. Чи ви обжилися в ньому відтоді?

– Місцями. Він мені досі здається дивним. Після одержання Букерівської премії зрозумів одну штуку: коли зустрічаюся з журналістами, я спілкуюся з колегами. І швидше за все, вони пишуть більше за мене та у складніших обставинах – із дедлайнами та тиском. Раніше я не розумів цього.

Мої книжки такі собі «протижурналістські». І на початку я думав: «Бляха, мені доведеться говорити з медіа». І «медіа» – це не конкретна людина, а система за людиною. Тепер я звик говорити з журналістами. 

Я не зустрічаю людей, які говорять гівно про мою роботу або про мене.

Можна сходити на вечірку в Лондоні, де буде літературна тусовка, й усі будуть чарівними. Ти не зустрінеш людей, які закидають щось на тебе. Проте, звісно, вони мають право на власну думку.

– Як ви почуваєтеся через погані відгуки на вашу роботу?

– Це алгоритм. Звісно, мені хотілося би, щоби відгуки були хорошими. Мої роботи можуть провокувати крайнощі в реакціях. І часто їм навіть не робота не подобається – люди просто не можуть повірити, що таке можна було написати й видати. Якщо з’являється така реакція, я все роблю правильно. Є така фраза: «Мистецтво має заспокоювати занепокоєних та непокоїти спокійних» (цитата Сізара Круза, декана Гарвардського університету – примітка авторки). Мені от тільки не подобається, коли журналісти переходять на особисте, не знаючи мене.

Іноді важко сперечатися з поганим фідбеком. Якщо ти пишеш книжку ночами впродовж двох років – сам починаєш думати, що робота йде кепсько. Під кінець ти виправляєш слабкі місця, але насправді твоя думка збігається з думками рецензентів. У будь-якому випадку, вже запізно змінювати книжку, тому пішло воно. Зрештою, це вільна преса – і це добре. 

Традиційно, в Лондоні мене атакують праві та підтримують ліві. Проте, буває, що в одному числі газети можуть опублікувати нищівну та схвальну рецензії, або й узагалі запропонувати мені щось написати. Мені це здається правильним. 

– Ви перечитуєте свої книжки?

– Ні, ніколи. Мені це не потрібно, оскільки я був там і жив у них роками.

– Сюжет вашої попередньої книжки, що виходила українською – «Сніданок з Борджіа», теж крутиться навколо чоловіка, який залишається без мобільного зв’язку. Чи не відчуваєте ви, що ваш дебютний роман був таким собі бунтівним маніфестом, а наратив у «Сніданку з Борджіа» сповільнюється? Вам не хочеться більше бунтувати? 

– Хочеться. «Сніданок з Борджіа» став особливим проєктом. Мені його замовив імпринт кіностудії Hammer Films, яка відома своїми культовими горорами (наприклад, «Прокляття Франкенштейна», «Дракула», «Мумія» – примітка авторки). Коли я був малим, я фанатів від горорів, тому це було divertimento (з іспанської – весело – примітка авторки). «Тим часом у Місті Дофамін» бунтівна, вона зачепить багатьох людей.

– Яким ви були в школі?

– Я був катастрофою. Коли мені було вісім, я сильно захворів і рік провів у ліжку, пропустивши школу. А мої батьки, замість залишити мене на повторний рік, сказали, що я маю сумлінніше працювати та наздогнати своїх однолітків. Звісно, я забив на сумлінність. Це була пафосна маленька приватна школа, де нас просто няньчили. 

Учителі мене турбували тільки, якщо треба було намалювати плакат – і я малював їх для різних проєктів. Вони не сподівалися від мене гарних результатів у навчанні. Я постійно відволікався, нудився та знаходив тільки один предмет, що цікавив мене впродовж року. 

Одного разу ми з іншим малим заблокували двері класу, де проходила англійська. Я не хотів іти на неї, тож ми просто замурували вчителя в кабінеті важкими стосами книжок. Йому довелося евакуюватися через вікно. Директор сказав, що це було смішно. В нас був офігенний директор – ми з ним ходили пити замість уроків. У мене була велика машина, і я просто возив його містом, а потім ми пили.

У мене були хороші друзі в школі. Я досі маю доброго друга з тих часів. Школа була про друзів, алкоголь і наркотики – і це теж своєрідна освіта.

Насправді мені набагато більше подобається вчитися зараз, обожнюю фізику й математику. Щойно ти виростаєш, усе це здається більш доречним. Зараз випускний – це важлива подія, а тоді такого не було. Просто одного дня ми не повернулися. Не впевнений навіть, чи ми прощалися.

– Марк Твен написав «Пригоди Гекльберрі Фінна» в 1884. Джером Девід Селінджер створив «Ловця у житі» в 1951. «Вернона Господа Літтла» опублікували у 2003. Чи кожне покоління має свого Голдена, Гека чи Вернона? 

– Повинно мати. В усіх цих книжках головним героєм є дитина через те, що вони чистіші й наївніші. Вони вперше відкривають світ та відвертіше реагують. Тому кожному періоду в історії добре було би мати свою дитину, яка запитуватиме: «Що за хрін?». Тому Вернон постійно запитує, що за хрінове життя, та що в біса відбувається. 

Так почувався і я, дорослішаючи, коли усвідомив усе брехливе лайно, яким мене годували батьки. Я жив забезпеченим і в безпеці – тоді все виглядало під контролем. Тоді була атмосфера спокою та врівноваженості. І щойно я залишив будинок, усвідомив, що насправді це все фігня. 

З одного боку, в дитинстві ти думаєш, щойно тобі виповнюється 21 – ти дорослий, і на цьому історія завершується. В тебе з’являється робота, партнер, діти – ти просто працюєш, доки одного дня не помреш. 

І яким же я був щасливим, коли в юності зустрічав 70- або навіть 80-річних людей, і вони закохувалися, поводилися, наче підлітки. Про одну таку жінку я навіть написав у своїй книжці. Ми познайомилися з нею в Іспанії, вона була фанаткою кориди. І вона без тями закохалася тореадора. Мені було близько 23, і я був дорослим серед 70-річних підлітків. Вона діймала мене запитаннями: «Чи маю я подзвонити йому? О богине! Чи краще ти подзвониш? Чи він сам подзвонить? Йой». У неї горіли очі, як у дитини. Для мене це було фантастикою – життя не закінчується, коли ти дорослішаєш.

– Яку книжку ви писали найдовше?

– Ту, яку щойно закінчив. «Тим часом у Місті Дофамін» (Meanwhile in Dopamine City) – моя найбільша робота, я її писав чотири роки, а потім ще рік тривала підготовка видання.

– Про що вона?

– Про сьогодення, як і все, що я пишу. Вона про здоровий глузд. Історія самотнього батька двох дітей, який намагається владнати життя після того, як дає своїм дітям смартфони. Він традиційний старовір, дорослий Гекльберрі Фінн уперше зустрічається зі сучасним днем. Згодом, він залучається в усі твітерські скандали. Батько усвідомлює, що світ стає дивним, але йому потрібен певний час, щоби усвідомити масштаби цієї дивності. 

– Як ви почуваєтеся через ці твітерські скандали?

– Мені вони здаються смішними. Ці технології прикольні – добре бути на зв’язку. Проте сумно, що вони стають пристроями для стеження, й люди не усвідомлюють цього. Років 10 тому ми перестали бути клієнтами технологій, і тепер технології просто збирають деталі наших особистостей і продають це все, щоби використати проти нас. Так поступово вибудовується ринок, що може нас контролювати: через новини, інформацію – одним великим алгоритмом. І ми будемо просто пацюками в цьому лабіринті.

– Вас немає в соцмережах, так?

– Ні. Одного дня я можу зареєструватися. Єдина причина заводити соцмережі – вони продають книжки, але цим мають займатися видавці. Фейсбук – це психологічний експеримент, ми знаємо це напевно, це історія про викрадення вашої особистості, тож вони можуть піти нахрін. Є ще одна річ із соцмережами – ти маєш бути обережним із тим, що кажеш, а це некомфортно. Мені поки нічого сказати, тому я краще заткнуся.

– Яка ваша найбільша помилка в житті?

– О боже! Скільки в нас сторінок? 

Я не вірю людям, які кажуть, що вони ні про що не шкодують.

Звісно, добре не проводити весь час за самобичуванням. Але, так, я шкодую про багато речей. Напевно, найбільшою моєю помилкою було залишати Мексику. Там я надовго осів, але щойно виїхав із цієї країни – почалися всі ці безперервні переїзди. Я даремно використав майже декаду свого життя. Мені було весело, але якби залишився в Мексиці, почав би працювати раніше та інакше. Але хто знає, хто знає…

– Чому ви обрали свій псевдонім DBC – Dirty But Clean (Брудний, але чистий), а не використали своє справжнє ім’я?

– Це справді старе прізвисько. Всі давно називають мене П’єром, навіть сім’я та друзі. Мене назвали Педро, а П’єр похідне від нього. Коли мені дали прізвисько Брудного П’єра, почався тривалий період у моєму житті з низкою халеп та невдач. І цей період зрештою привів мене до письма. 

Тож, перша причина: все життя, що довело мене до письма, було життям, коли мене звали П’єром. Також я зрозумів, що своє справжнє ім’я – Пітер – я забруднив усіма видами гівна, поки дорослішав. Це моє родинне ім’я, і батько був би сильно засмучений, якби був живий. І використовуючи ім’я П’єр, я почувався вільнішим, оскільки не було цього тиску й нагадування про моє походження – був тільки я. Щойно ти використовуєш своє повне ім’я, раптово в тебе з’являються тітоньки, дядечки та всі інші. Ба більше, я писав достатньо брудну книжку.

Чому я далі залишаюся за псевдонімом? Було би дивно пройти весь шлях П’єром, а потім сказати: «Знаєте, насправді я Пітер». Я не приховую своє справжнє ім’я.

– Як ваша сім’я відреагувала на роман?

– Тоді була живою тільки мама, і єдине, що вона сказала мені після прочитання: «Мені треба випити». Їй було все одно. Якщо книжка успішна, їй усе одно. Якби вона не була успішною, в мене були би проблеми.

– Яку літературу ви самі читаєте?

– Я читаю повільно. Люблю читати, але читаю три сторінки на день. Особливо мені подобається література ХІХ століття, оскільки вона використовує весь потенціал мови людства та показує нюанси письма. Зараз я читаю угорського письменника Міклоша Банфі, першу частину його «Трансильванської трилогії». В книжці повно коней, замків – оцього всього. Мені неймовірно подобається його спосіб мислення та стиль. Я можу шість місяців читати одну книжку, але тривалий процес читання робить книжку гарною подорожжю, ти наче проживаєш її.

Сучасну літературу я також читаю. Але я обережний, боюся, якщо забагато читатиму сучасників, це вплине на мої роботи. Тому я намагаюся читати мертвих авторів – якщо я щось і вкраду, вони принаймні не скаржитимуться. Зараз я закінчив книжку, тож можу почитати щось сучасне.

– А як ви обираєте, що почитати? 

– Зазвичай я отримую хороші рекомендації. А останні п’ять років я взагалі читаю книжки зі списку мого колеги, з яким я познайомився на фестивалі в Австралії, – Ніколас Шекспір, британський романіст, інтелектуал, критик. Якось за пивом Ніколас пообіцяв дати мені список із 15 найкращих книжок, які він прочитав за останні 20 років. Ми з ним до цього обговорювали книжку про Мексику, що нам обом подобається – «Дикі детективи» (The Savage Detectives) чилійського автора Роберта Боланьо. Люди також мені надсилають книжки, щоби я залишив про них своє враження для промокампаній, але читати все це – занадто. 

– Чи є запитання, на яке ви би хотіли відповісти, але журналісти ніколи не ставлять його?

– Мене ніколи не запитують, чому я закладаю в основу своїх книжок алегорії. Тема роману відображається також на стилі й формі. Те, як розказана історія – частина історії. Те, як я розповів історію про Вернона, – частина культури, на яку він жаліється. І нова книжка зроблена так само: вона сформована, щоби стати частиною світу, який вона зображає. Напевно, навіть добре, що журналісти не помічають усі символи, закладені в книжку. Просто мені це дає відчуття глибини – що там заховано трошки більше.

Відповідь на це запитання – я не знаю, чому так роблю. Я просто так роблю. Перепрошую.

Читайте також: Хорватська письменниця Міла Павічевич: Я винесла багато темряви зі свого минулого

Матеріал підготовлений у співпраці з Book Forum.