Book Forum

Туула Пере: Смерть дитини – це найскладніша тема, яку можна уявити

26.11.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

В Україні вийшла друком інклюзивна книжка для дітей «Перлинка, наш метелик» фінської дитячої письменниці Туули Пере, що торкається теми дітей з інвалідністю або дітей з особливими потребами. Пропонуємо вашій увазі фахову розмову пані Туули та української дитячої письменниці Оксани Лущевської, в якій авторки разом шукають «рецепт» роботи з непростою тематикою в дитячій літературі та обговорюють, чи можуть «серйозні» дитячі книжки стати бестселерами попри комерційні тренди.

 

Туула Пере стала гостею 27 Львівського Book Forum, на якому представила свою книжку «Перлинка, наш метелик», що вийшла українською у «Видавничий центр «12».

 

— Ваша книжка мене дуже зворушила. Річ у тім, що мій племінник теж народився дитиною з особливими потребами, подібно до головної героїні, Перлинки. І його сім’ї потрібно було вчитися жити з цим, докладати щоденних  зусиль. Часом буває, що люди не цікавляться якимись питаннями просто тому, що вони ніколи не чули про них. Але коли ти починаєш доносити до них ці питання, виявляється, що це їх насправді стосується. Тому вашу книжку можна назвати кросовером — виданням і для дітей, і для дорослих. Щоб знати, що такі речі трапляються, і що ми не можемо їх уникнути.

— Саме так.

— Тому я дуже вдячна. Я відчувала, що для мене важливо навіть просто читати цю книжку, бо я допомагала цій родині, слухала, як важко їм було. Але водночас я бачила позитив, бачила, як змінювалася моя сестра, як еволюціонувала з цієї конкретної ситуації, ставала позитивною і сильною. Тому найперше я хочу запитати, що спонукало вас звернутися до цієї теми?

— Маю зізнатися, що це дуже особиста книжка. Є близька мені родина, яка мала таку доньку, як Перлинка. Ми підтримували тісні стосунки з ними. Я бачила, як вони проходили ці всі етапи, як дізналися про доньку з особливими потребами, як поводилися брати й сестри, як сприймали дорослі, як вони всі адаптувалися. І до мене звернувся батько цієї дівчинки. Він сказав, що я, напевно, та людина, яка могла б написати книжку на таку тему, і він дозволив використати їхній досвід. Я була здивована, але в мене відразу виникло відчуття, що я повинна це зробити. Часто такі книжки пишуть з освітньою або терапевтичною метою. Або ж їм передають сиропу, але він хотів, щоб це було реалістично. Ось так усе почалося.

— Останній епізод, де йдеться про госпіс, надзвичайно відвертий. Я вивчала дитячу літературу в США (маю Ph.D.), ми багато досліджували подібного. І треба сказати, часто такі непрості речі подають спрощено або з неправдиво щасливим фіналом. Але ваша книжка не має щасливого фіналу. Вона має метафоричне закінчення, ми бачимо метеликів, які прилітають до дитини, але тут немає жодного «сиропу», є надія, але не «солодка». І є надзвичайна відвертість. Чи зверталися ви по якусь спеціальну допомогу, щоб написати про смерть?

— Можливо, це звучить надміру самовпевнено, але я маю відчуття, що за своє життя я часто була близькою до смерті. Я рано втратила кілька друзів. Потонув хлопчик, про якого я допомагала піклувалася. Було багато людей довкруж, які померли. Часто люди приходять і говорять зі мною про свої власні почуття щодо смерті. Тож це мої почуття й почуття інших людей.

 

Смерть героїні я описала ще до того, як дочка в цій родині насправді померла. І було дивно, коли це все сталося потім в реальному житті. Її рідні запитували, як тобі вдалося написати про те, що станеться? І це дало мені переконання: якщо ти хочеш бути відвертою в тексті й намагаєшся по-справжньому осягнути якісь речі, то отримуєш допомогу зсередини – зі свого серця і від життя загалом.

 

Смерть дитини – це найскладніша тема, яку я можу собі уявити. Уже потім я попросила прочитати книжку людей, які доглядають за такими дітьми, фахівців. І одна літня пані запитала, чи згадую я в тексті смерть. Я сказала, так, я навіть вживаю це слово. І вона відповіла, що це дуже важливо. Тоді все стає чесним і чітким. Тож я намагаюся показувати смерть такою, як вона є. Це може здаватися дуже сумним, але тут багато різних емоцій, любові, вдячності, спогадів. Гра тіней і світла навіть у момент смерті.

— Я повністю згідна з вами, і хочу додати, що ми всі поділяємо почуття втрати, смутку, гірко-солодкої пам’яті… Американська письменниця Жаклін Вудсон, нагороджена премією Астрід Ліндґрен і масою всіляких інших нагород саме за свою правдивість в дитячих книжках, повторює, що професійний письменник може пережити масу досвіду інших людей і поділитися ним з іншими, і вони побачать, що не самі зі своїми почуттями. Я погоджуюся, що не потрібно забагато експертів, щоб написати хорошу книжку, якщо ви можете проживати й переживати те, що описуєте.

— Я гадаю, найголовніше тут – бути чесною, не намагатися прикрасити щось. Я не доктор філософії, але я доктор права, тому маю інший досвід і гадаю, найголовніше – це поєднання мозку й серця. За допомогою мозку можна шукати факти, слухати фахівців і так далі, але серцем можна слухати саме життя.

 

Читайте також: Мумі-тролям вхід заборонений: 6 творів фінської літератури

— А я ще хотіла звернути увагу на ілюстрації. Вони яскраві, прості, але аж ніяк не примітивні. Як ви добирали цей стиль?

— Кеті Флорес – мій довірений ілюстратор, вона має виразний стиль. Напевно, хтось скаже, що малюнки могли би бути ніжнішими чи більш деталізованими. Але ми свідомо обрали цей стиль, щоб ілюстрації були досить «відкритими». Якщо ви промальовуєте все докладно, розум відволікається від тексту на ці деталі. Також Кеті спершу запропонувала не таку яскраву палітру. Але я наполягла на яскравих кольорах, щоб підкреслити: це сімейне життя з дітьми, а не суцільна депресія, попри ці всі важкі речі.

— Мені вони подобаються, і, гадаю, будь-яка дитина може намалювати подібні образи, і це робить книжку їй ближчою, допомагає бути відкритою, готовою до обговорення чогось, що насправді є гірким… І дуже не хочеться часом чути, що ілюстрації просто відтворюють слова.

— Часом одна-єдина маленька деталь дає дитині осягнути більше, розвинути думку. Чудово мати нагоду обговорити з дітьми, як вони сприймають ці речі.

 

Читайте також: Заходь, бери, читай: як працюють фінські бібліотеки

— Я веду клуб читання англійською для українських дітей, де ми зосереджені переважно на книжках-картинках. І, за моїми спостереженнями, діти на диво готові до глибокого прочитання візуального контенту. Часто це дорослі не готові, бо більше орієнтовані на вербальну складову. А діти дуже добре деконструюють зображення. Я також зараз подумала не лише про наше бачення дитячої ілюстрації, але й про соціальні конструкти дитячої літератури. У що саме ми віримо в суспільстві щодо дитячої літератури? Наприклад, в США є маса дитячих книжок про серйозні життєві проблеми, водночас в Україні ми досі вчимося, як створювати, доносити та обговорювати такі книжки. А як із цим у Фінляндії?

— У нас безліч різноманітних книжок для дітей. Є більш глибокі, є суто комерційні. У нас зацікавлені навчати дітей, тому ми використовуємо все. Часом комерційного буває забагато, звісно. Я – малий незалежний видавець, який намагається робити те, що особисто вважає важливим, тож часом я обираю непрості теми, наприклад, про війну і мир. І пишучи про ці речі, я не намагаюся диктувати, що добре, а що погано, хто хороший, а хто злий.

 

Просто хочу показати ситуацію і спонукати читача зреагувати на неї, а вже далі він вже сам для себе вирішує. 

 

— А чи є теми, які вважаються «незручними»? Пригадую, коли розпочалася війна на Сході, ми були не готові писати про це для дітей в Україні, обговорювали з колегами, як це можна зробити. Ми з вами говорили про чесність. Для прикладу, канадські книжки для дітей дуже чесні. Якщо в США намагаються дати щасливий чи обнадійливий фінал, то в Канаді не буде щасливого фіналу в безнадійній ситуації. Хіба у внутрішньому сприйнятті.

— У Фінляндії можна знайти приклад будь-чого. Авжеж, це не буде мейнстрим. Книжки про насилля, міграцію, бідність, інвалідів… Це звучить похмуро, якщо перелічувати отак. Але самі ці книжки не є такими. Нещодавно я писала книжку про синю ворону. Вона єдина така у зграї, тому має проблеми з пошуком друзів і пристосуванням. І вона намагається знайти щастя у синьому небі, синіх квітах, різних синіх речах, і зрештою я даю читачеві маленьку обіцянку, що ця проблема вирішиться. Є так багато способів подати тему!

— Мені пригадалася важлива думка дитячої письменниці Мадлен Л’Енгл, авторки «Складки часу». Вона казала: якщо ви не знаєте, як викласти складну тему, викладіть її для дітей. Не примітивно, а доступно на словесному рівні. Дорослі зобов’язані розповідати складні історії, і не важливо, якою буде тема, тому що це можуть бути дуже різні теми, але нам потрібно навчитися їх подавати. Я маю ще одне запитання. Ви – незалежна видавчиня і вірите у важливість тих чи тих книжок. А чи може у Фінляндії книжка з непростою темою стати бестселером? 

— Якщо чесно, я хотіла б вірити в це, але більше не вірю. Я 10 років марно намагаюся переконати ринок. Але тут я маю сказати дещо позитивне. Я походжу з маленького села, і тому з дитинства переймалася «великим» світом. І тепер я працюю на міжнародному рівні. І ще до «корони», у Франкфурті, я продала права на переклад своїх найскладніших книжок про війну міжнародній арабській організації, яка займається питаннями розбудови миру. Їх переклали арабською мовою й почали поширювати у світі. І так у мене раптово виникло відчуття, що якщо тема важлива й потрапить у правильні руки, то не має значення, малий ти видавець чи великий і з якої ти країни. Тож навіть найскладніші книжки можуть стати бестселерами в правильних руках. 

— В США книжки на важливі теми рекомендуються бібліотекарями до шкільної системи. Якщо бібліотекарі прочитали вашу книжку й вирішили, що вона важлива, видання стане не бестселером, але буде поширене в школах, залучене в навчальний процес і обговорення, діти отримають до нього доступ і зможуть «намацати» метафоричні дзеркала, вікна й двері у своїх тих чи тих ситуаціях. 

— Мої найкращі клієнти у Фінляндії – це бібліотеки. У нас дуже добра бібліотечна система. Я її люблю з дитинства, коли майже жила серед полиць бібліотеки, і без неї я не стала б тим, ким я є. Ці книжки відкрили для мене світ, змусили рухатися вперед. І зараз уже мої книжки впливають завдяки бібліотекам на життя дітей. Видання поширюються через бібліотечну систему, і я дуже пишаюся цим.

 

Читайте також: Софі Оксанен: мій роман – про Україну, яка досі не зрозуміла фінам

Матеріал створений у співпраці Book Forum