Як ми кохалися: «Острів любові» української літературної класики

Еротичні тексти української літератури не просто існують, але й вже давно отримали телевізійну візуалізацію. Серіал «Острів любові» – яскравий тому приклад. Десять серій, створених за мотивами класики, дбайливо перенесеній на домашні екрани «Укртелефільмом», у поєднанні з віяловими відключеннями світла можуть дуже швидко занурити вас в атмосферу 90-х, з якої ви ще довго не виплутаєтесь. Ми переглянули декілька епізодів й готові вам розповісти, чого чекати.

Якщо ви досі не підписались на Patreon Читомо, час зробити це саме зараз, адже перша десятка нових підписників отримає квитки на безплатний перегляд серіалу «Острів любові» на Takflix.

Не дуже люблю цю парадоксально-жорстоку й заїжджену останніми місяцями тезу про «давайте шукати у війні позитив». Втім, незаперечно: після 24 лютого цікавість до нас і нашого зросла й закордоном, і серед самих українців. Так, поза затишною бульбашкою людей із гуманітарною освітою багато хто аж донедавна думав (та й досі думає, чого гріха таїти), що в Україні не було й немає ані якісної літератури, ані кіно, ані музики, перелік можна продовжувати ще довго. І це момент, яким таки варто скористатися і людям, які лише відкривають для себе Україну й українське, і тим-таки представникам гуманітарної бульбашки — бо їм також не раз є що відкривати.

Побачивши новину «На Takflix виходить перший український еротичний серіал за мотивами творів української літератури» — що ви подумаєте? Найімовірніше, «о, щось нове, варто глянути». І тут на вас чекає перший сюрприз: серіал «Острів любові» (саме так називається ця «новинка») знято в 1995–1996 році режисером Олегом Біймою на студії «Укртелефільм» (Якщо зараз ви згадали «Царівну» з Вікторією Малекторович чи «Роксолану» з Ольгою Сумською — рух вашої думки правильний, це саме та кіноестетика. Якщо не згадали — маєте собі ще дечого цікавого переглянути, воно того варте).

Другий сюрприз полягає в доборі текстів, що лягли в основу серій (усього їх 10): тут і Марко Вовчок, і Ольга Кобилянська, і Олександр Олесь, і Євген Гуцало, і навіть Іван Франко! «Що, навіть він ТАКЕ писав?» — ну, припустімо, писав. Більшість українських письменників, що суворо дивляться на учнів із портретів у шкільних хрестоматіях, писали таке, про що в школі не розказують. А дарма!

Утім, дивлячись серіал, варто тримати в думці те, що це не так екранізації, як переосмислення класичних сюжетів засобами кіно. У серіалу є наскрізний сюжет — це такий собі український «Декамерон» (твори всіх 10 письменників та письменниць, що лягли в основу сценарію, свого часу вийшли в однойменній збірці, виданій еротичним журналом «Лель»). Семеро оповідачів, названих «лицарями любові», приїжджають у будинок на острові. Там у добірному чоловічому товаристві вони переповідають різноманітні «міські легенди» та пікантні історії зі свого життя (кожна з яких, як ми пам’ятаємо, заснована на творах класичної української літератури) — і заразом, як пишуть у старих рецензіях, «переосмислюють концепцію кохання, а також ролі коханої, матері й дружини». Звісно, тут буде вдосталь чоловічого погляду — але не бракуватиме й жіночої свободи. І, звісно, еротичні сцени теж будуть.

Прем’єра перших двох серій (власне, це повноцінні півторагодинні фільми) відбулася в Будинку кіно 1995 року. Зали на показах були переповнені, проте реакція глядачів виявилась стриманою. Наступні серії демонстрували лише на телебаченні у звичний для такого жанру пізній час — це також не сприяло популярності. Тож можемо стверджувати: серіал Олега Бійми, на жаль, і досі не оцінений так, як він того заслуговує. Що ж — коли, як не зараз?

А перед тим як дивитися серіал (прем’єра якого саме відбулась на Takflix), маємо нагоду поглянути на твори, за якими він був знятий, та оцінити, як команда сценаристів працювала з цими текстами. Адже ніщо не є вдалішим випробуванням «класичності» текстів, як їхня екранізація, надто через десятки, а то й сотні років (серіал «Спіймати Кайдаша» — тому яскравий приклад).

Читайте також: Звіт Frontier Economics: «Найкасовіші екранізації почалися з книжки»

«Сон»

«Український Декамерон» відкривається сюжетами Марко Вовчок (Марії Вілінської) — однієї з найскандальніших фігур в українській класичній літературі. Проте в її життєвій історії було таки суттєво більше пристрастей і еротизму, ніж у текстах «Народних оповідань», які лягли в основу другої серії «Острова любові». Так, одразу розчарую: в двох оповіданнях, із яких «зліплено» сюжет серії «Сон», немає еротичних сцен. Та й події розвиваються дещо інакше. Тим цікавіше поглянути на те, чому для Олега Бійми важливо було поєднати саме ці два тексти в кінотекст, мало схожий як на одне, так і на інше оповідання Марко Вовчок — і де цілком є місце еротичним сценам.

Для текстів Марко Вовчок важливий мотив долі, приреченості, наперед визначеності — з ним вдається так чи так боротися героїням її «шляхетських» повістей та романів, проте персонажки «Народних оповідань» з болем, але підкоряються їй. Це відкриває широке поле для розмірковувань про типово українське магічне мислення й побутовий містицизм — і серія «Сон» просякнута цією атмосферою. Дивний сон, що стає зав’язкою подій серії — про «два місяці вповні що один ясний, а другий ще ясніший; той же ясніший місяць та все другого попереджає, а далі так і скотивсь на руки, а другий за хмару зайшов» — сниться Домасі, героїні оповідання «Сон».

Наступна сцена знайомства дівчат із чумаками з Мазовищ також взята з цього оповідання. Але, на відміну від серіальної Наталки, Домаха покохала чумака на ім’я Данило, що вподобав її, й цілком щасливо вийшла за нього заміж. Наталка ж — це героїня оповідання «Данило Гурч», і в тексті Марко Вовчок якраз їй не щастить вийти заміж з любові. А от у серіалі з двох місяців — двох Данилів із двох оповідань — Наталка обирає таки старшого, багатого й понурого козака Данила Гурча. Подальші події серії вже цілком беруть за основу сюжет оповідання «Данило Гурч» — а там містицизму (як і еротизму) можна вже навіть не додавати. Проте важливі ще деякі акценти.

Марко Вовчок не раз дуже любовно виписує в «Народних оповіданнях» зв’язок матері з донькою. У серіалі ж він набирає справді магічних масштабів: мати буквально бачить сенс свого життя в доньці, мучиться поганими передчуттями щодо її долі, відчуває її стани й настрій на відстані й зрештою божеволіє (просто-таки як Горпина з однойменного оповідання). Клубок зловісних і містичних подій із оповідання «Данило Гурч» у серії розкручується навспак, напруга наростає поступово: Наталка лише згодом розуміє, за кого вийшла заміж. Підсилена мотивом фатального, пристрасного кохання, розв’язка оповідання в серіальній інтерпретації виглядає драматично й моторошно — заявлена тема «любові й смерті» спрацьовує на сто відсотків. І еротична сцена в першій половині серії на такому тлі аж ніяк не виглядає «паплюженням» класичних текстів Марко Вовчок. Тим приємніше, що команда сценаристів попрацювала з літературними першоджерелами так лагідно й уважно.

«Природа»

Текст, що свого часу скандалізував буковинські інтелігентські кола, не міг оминути увагу творців і творчинь першого українського еротичного серіалу. Новела «Природа» з розкутою, освіченою (хоч і безіменною) персонажкою, яка вільно виявляла свою сексуальність і трошечки (не трошечки) поламала по дорозі патріархальні стереотипи — це текст-мрія для українських 90-х. Але з цим текстом творці серіалу також попрацювали в своєрідний спосіб.

Головна героїня серії «Природа» Соломія є значно більше збірним образом із багатьох інших текстів Ольги Кобилянської. У її «віденському» періоді бачимо місцями й Олену Ляуфлер із повісті «Людина», і Наталку Верковичівну з «Царівни», і Софію Дорошенко з «Меланхолійного вальсу». Втім, додається й дрібка femme fatale: ясна річ, навколо Соломії багато чоловіків і, ясна річ, жоден із них не розуміє й не задовольняє її поривів вповні. Жвавий розум, життєлюбність і невсипущість безіменної героїні новели «Природа» втілюються для серіальної Соломії в цілком конкретному пориві — творчому, але водночас і руйнівному.

Соломія не бачить сенсу свого життя поза живописом, але власноруч зриває свої вернісажі та нищить свої картини. Цей внутрішній конфлікт увиразнюється типовим для багатьох героїнь Кобилянської болем: відчуттям тиску обмежень середовища, прагненням вирватися з задушливих салонів і світських розмов. Саме це робить і героїня «Природи», і вслід за нею — героїня серіалу, опиняючись посеред природи й опановуючи її.

У цій серії ще явніше бачимо, наскільки нерозривно ідея «природи», «природності» і для творців серіалу, і, зрештою, для літературних першоджерел, із якими вони працюють, пов’язана з ідеєю тілесної розкутості, опанування своєю сексуальністю. І так, оскільки в центрі знову жінка — тут знову з’являється ідея жіночого спадкування досвіду (бабуся серіальної Соломії, як і героїні новели «Природа» — проста гуцулка), який просто не може не бути магічним. Сцени взаємодії гуцула з героїнею на тлі карпатських гір і полонин просякнуті цим природним магнетизмом, що межує з магією. Жодної вульгарності — лише природність. І, звісно, драма, що виростає з несправджених очікувань і невтолених бажань, також цілком природна й по-природному принадна. Соломія-«руда відьма» з «Природи» лишається вільною, непогамованою й невсипущою — як у своїй творчості, так і в життєвому тексті, який вона пише.

«Киценька»

«Недаром кажуть, що закохання — слабість, манія. Коли я побачив її, почув її голос і усміх, на мене найшла така хороба, і то в такім сильнім ступені, що я навіть здумати не міг того, щоб їй опертися», — зізнається персонаж повісті «Батьківщина» і п’ятої серії «Острова любові» Опанас Маремуха. Навіть якби не існувало численних літературознавчих розвідок, що порівнюють творчість Івана Франка та німецького письменника Стефана Цвейґа — це порівняння напрошується саме собою. В серії «Киценька» межа між магічним і таємничим світом оповідок «лицарів любові» та їхньою власною реальністю стирається остаточно, напруга в обох світах наростає. І текст Франка з типовою для нього femme fatale в центрі (адже така й Реґіна з «Перехресних стежок», і Маня з «Сойчиного крила») покликаний наростити цю напругу до максимальної межі, остаточно дезорієнтувавши «лицарів любові» в їхніх міркуваннях про кохання та взаємини між чоловіком і жінкою. Тут їхні спроби бодай щось раціоналізувати зазнають поразки — і так, у наступних серіях усе буде ще цікавіше (аж до розпаду маскулінної ідентичності в принципі)!

«Десятки рук простяглися до неї, одні брали чарки з коньяком, інші тислися до її грудей, рук, плечий, стану, доторкалися її, щипали її. Я весь тремтів, стояв мов обсипаний приском. У мене в голові шуміло, немов мене оглушено довбнею. А вона йшла спокійно, байдужна на всі безсоромні рухи, дотики та окрики. На її лиці грала якась маєстатична усмішка, немов увесь отой п’яний гармидер не досягав до її п’ят, не міг доторкнутися до неї, ані тим менше опоганити її». Отак і українська класична література, й український кінематограф отримали свою «Малену» ще до знаменитої стрічки з Монікою Беллуччі в головній ролі.

На позір доступна, та водночас далека, ніби частина цивілізованого простору (адже вона просто кельнерка в корчмі) — але природна й незбагненна, Киценька логічно продовжує ряд персонажок серіалу Бійми. Ясна річ, Опанас не встоїть, ясна річ, він загубить і змарнує своє життя, кинувши під ноги фатальній жінці й фатальному коханню. А еротика в фільмі (якої, знову ж таки, прямо немає в тексті) стане логічним містком між сном і реальністю, між чуттєвим досвідом і маренням засліпленого пристрастю чоловіка. Начитаний у німецькій класиці Франко сплітає в образах своїх жінок цвейґівський амок із новалісівською «синьою квіткою», та сценаристи «Острова любові» підкреслюють і запевняють: ця жіноча свобода, ця драма, цей еротизм — цілком українські.

Виходить, що заявляючи один твір одного конкретного письменника чи письменниці в назві серії, творці серіалу «Острів любові» дають нам не ключ до їхнього розуміння, а радше підказку-запрошення до квесту. Кожна серія цінна тим, що це уважна робота якщо не з усім, то з великою частиною творчого доробку автора чи авторки, чиї твори лягають в основу сценарію. Причому вона не лише уважна, а й фахова з літературознавчої точки зору. Ідея складності концепції любові й кохання, ролі дружини, коханої й матері є буквально квінтесенцією класичних текстів української літератури. І картинка, що створюється завдяки цій роботі, виглядає напрочуд магнетичною, самобутньою й репрезентативною для того, щоби зрозуміти, хто ми такі. Бо щоби я дізнався, хто ти — покажи мені, як ти кохаєш. І як кохаєшся.

Читайте також: 20 літературних екранізацій, які варто подивитися