Як поєднуються документалістика й казки — розмова з Сашею Довжик

Не-давним-не-давно, в тридев’ятому царстві Івано-Франківська, у зáмку промприладівського «Сенсу» з високими вежами книжкових стелажів, три документалістки й письменниці, наче три сестри із якоїсь казки, і собі зібралися разом, аби порозповідати казкові оповідки. Точніше, вони зібралися не так оповідати, як говорити про казки, складені однією з них, і люди довкола згуртувалися на це дійство, аби слухати їхні історії. 

3 квітня, на четвертий день фестивалю-воркшопу для молодих авторів «Прописи», відбулася публічна розмова із Сашею Довжик — письменницею, культурною менеджеркою й головою Інституту документування і взаємодії INDEX. Цьогорічні «прописантки» та модераторки події Валерія Бойко та Аліса Москаленко розгорнули розмову довкола книжки Саші Довжик Apocalypse Baroque: Tales from Ukraine at War, яка побачить світ уже цього вересня у британському видавництві Extraordinary Books.

Як поєднуються документалістика й казки, які ключі до саморепрезентації можуть нам дати відомі сюжети, як життя (не) імітує мистецтво — ці та інші думки оглядаємо в нашому конспекті з казкової розмови про неказкові речі.

Як козаки казкою стали

Саша Довжик каже: оскільки вона походить із Запоріжжя, то від самого дитинства її супроводжували історії про козаків. Саме вони були найбільш міфологізованим образом у її середовищі, і оповідки саме про них були найбільш близькими до уявлень про казкові сюжети. Власне, засилля козаків у шкільних підручниках навіть дратувало, і це до певної міри й посприяло огортанню їхнього образу у флер вигадки для авторки — таким чином реальний, історичний факт поступався казковим конотаціям і враженням. 

Але вже з початком повномасштабного вторгнення, як зазначає Саша Довжик, образи козаків ожили для неї й втілилися в її однокласниках, усі з яких стали до зброї у 2022 році.

Один із них зрештою навіть є героєм її книги — маючи позивний «Мамай», козацькі вуса й оселедець, він учергове продемонстрував, як нинішні реалії сплітають матриці дійсності та квазіказкових сюжетів. Можливо, саме цей зсув образу козака із виміру життя у вимір казки або навпаки й став відправною точкою, з якої Саша Довжик почала вишукувати перегуки реальних історій із відомими сюжетами — і, можливо, саме з цього почалася подорож її книги.

Перекласти реальність на казку

Книга Apocalypse Baroque: Tales from Ukraine at War, як стає зрозуміло із події, — це збірка історій, що оповідають реальні досвіди повномасштабної війни через сюжетні формули казок, міфів і легенд. Ця книга, звісно, не може вважатися репортажною, оскільки, як наголошувала Марія Титаренко у своїй лекції напередодні, художній репортаж мусить бути абсолютно вільний від авторського домислу й вигадки, які, своєю чергою, є іманентними для жанру казки. Утім, для книги Саші Довжик важить сама репортажна інтенція як така — ці історії мають на меті свідчити реальний досвід, хай навіть у незвичній для цього формі. 

Авторка каже, що казкові образи за своєю природою універсальні, вони накопичують поколіннєві знання й конденсують досвіди, що є актуальними та впізнаваними для всіх без винятку. А отже, ці образи можуть промовляти за кордоном і доносити українські меседжі на зовнішню авдиторію. Казки як форма адресації надаються для того, аби перекласти унікальний у своїй жахливості український досвід на універсальну мову знайомих образів і сюжетів, котрі можуть робити осяжнішою українську реальність для тих, хто не контактує з нею напряму.

Коли казка перестає бути казкою

Натомість із внутрішньою авдиторією ці тексти працюють інакше. Саша Довжик зізнається, що не певна, чи дозволяють її казки дистанціюватися від травматичного досвіду — навпаки, ці тексти нівелюють дистанцію, пропускаючи болючу історію крізь тебе. Казки тут радше слугують інструментом віднаходження точки, де логіка і закони жанру ламаються, де не спрацьовує формула «жили довго і щасливо». Ці казки, дуже часто лише із відносним гепі-ендом, допомагають препарувати сюжет, а відтак — контекст, який і збиває знайомий сюжетний патерн із протореної колії його розвитку. Тобто сама жанрова дисфункція тих казок, які оповідає Саша Довжик, має змусити читача замислитися над причинами цієї дисфункції — а причини, звісно, тут аж ніяк не вдається назвати казковими.

Червона Шапочка 2022

Так, наприклад, казка про рукавичку втілила у книзі історію мешканців села Ягідне на Чернігівщині, яких російські окупанти близько місяця утримували в підвалі школи без свіжого повітря, води, їжі та елементарних санітарних норм. Утім, якщо в казці рукавичка набуває необмежених масштабів і стає рятунком для героїв, то підвал Ягідного навпаки акцентував на стисканні простору, якого критично бракує на всіх. Те, що в казці є рятунком, у житті стає загибеллю; те, що робить казку казкою, у житті обертається кошмаром. Це і є той поворот жанрового патерну, котрий, з використанням знайомих усім образів, показує: сама реальність тут настільки надламана, що навіть казки зазнають онтологічних змін.

Інша історія книги Саші Довжик реінтерпретує казку про Червону Шапочку й постає із розповіді, яку авторці оповіла її перукарка навесні 2022 року. Ця розповідь стосувалася нещодавнього особистого досвіду втечі з окупованої Бучі: перукарка, а також її мама й бабуся переховувалися у підвалі, поки в них над головами у їхньому ж будинку ходили росіяни; коли жінки вирішили, що ховатися там далі вже небезпечно, то здійснили спробу вийти з Бучі, і в цьому їм допомогли четверо «вовків», які весь час сиділи разом із ними у підвалі. Як виявилося, «вовками» перукарка називала муштрованих вівчарок, котрі в ніч утечі вивели жінок під обстрілами через ліс до українських позицій. 

Образна система цієї історії — ідентична до казкової: дівчина, її мама та бабуся, «вовки», а також «мисливці». Ось тільки останні зазнали конотаційної інверсії: російські «мисливці» становили загрозу, а «вовки» стали рятівниками. Традиційна форма відомої казки більше не працює в українському контексті — сама реальність диктує новий (не)казковий сетинг, і саме ця зміна підлягає тут переосмисленню через жанр казки.

Діснеївська принцеса долає дракона сама

Переосмислення казок — винахід не новий.

Як каже Саша Довжик, на неї значною мірою вплинула феміністська ревізія казок, що відбувалася в Західній культурі у XX столітті. Її здійснювали зокрема такі авторки, як Сильвія Плат, Енн Карсон, Алісія Острікер; в українській же культурі подібні процеси просувала у своїй творчості Леся Українка, чия «Кассандра» — як історія про зверхнє і байдуже ставлення до застережень — реактуалізувалася з початком повномасштабного вторгнення.

Ці та інші письменниці переписували казки й легенди зокрема з метою зламати закладений у них патріархальний чи патерналістський патерн, який втрачав актуальність в екстремумі історії.

З одного боку, це підкреслює важливість зміни акцентів казки, які, вочевидь, не є статичними; з іншого ж — це показує гнучкість тих історій, які супроводжують нас протягом століть і які динамічно реагують на соціальні зміни. А отже, казки не можуть оминути й реалії війни, не зазнавши при тому змін. І книга Саші Довжик яскраво це демонструє.

Страшні казки

Те, як форма казки працює зі свідченням жаху реальності, також становить її значну перевагу для комунікації із закордонною авдиторією. Саша Довжик наголошує: трансляція жахливих реалій «прямо в лоб» не завжди працює на Заході, оскільки тоді реципієнт вмикає захисний механізм відгороджування від трансльованого меседжа, вмикає режим скидання із себе тягаря відповідальності та свідчення. Натомість казка дозволяє таки повернути погляд до жаху, хоч і обхідним шляхом, завуальовано. Замість лякати непідготованого адресата нецензурованою, натуралістичною оголеністю дійсності, казка пропонує йому дійти до цього довшим і обережнішим шляхом — через знайомі культурні патерни.

Це перегукується із полем, де казки залучені найактивніше в сучасному світі, — їх розповідають дітям. І такій розповіді властива обережність і лагідність у ставленні до психіки дитини, максимальна чуйність до елементів, які можуть її травмувати. Вочевидь, закордонна авдиторія, з якою ми хочемо взаємодіяти й від якої прагнемо розуміння нашого контексту, багато в чому потребує подібного ставлення — акуратного і виваженого, — тож і жанр казки тут неабияк стає в пригоді.

Нерозказані оповідки

Водночас є й казки, для переказування яких ще не настав час. Однією з таких Саша Довжик називає казку про Синю Бороду. І йдеться не про те, що нашим реаліям бракує контексту, який дозволяв би накласти його на матрицю цього казкового сюжету, — на жаль, історія про владного чоловіка, який нищить жінок, має навіть забагато ітерацій у нашій дійсності, — а натомість ідеться, вочевидь, про те, що така казка була б зараз аж надто травматичною.

Якщо та казкова форма, яку Саша Довжик виводить у своїй книзі, має на меті зафіксувати історії небайдужих їй людей і продовжити їхнє існування на книжкових полицях паралельно з прототектстами, то апеляція до впізнаваного компонента боротьби добра і зла, що його інтегрує казка про Синю Бороду, наразі має зависоку емоційну ціну.

Бо ж казка проговорює не тільки тріумф добра, а й те, що цьому завжди передує торжество жаху. І подеколи цей жах настільки великий, що казка не може його охопити. Але казка може з ним працювати.

Насамкінець

Після всіх запитань і відповідей подія закінчується, публічна розмова потроху перетікає в подальші смолтоки, тож ми можемо сказати: «Ось і казочці кінець». Хоча насправді казка ніколи не закінчується. Не дарма героїнею однією з казок Саші Довжик є Шехерезада — нею у книзі постає Вікторія Амеліна. І меседж цієї історії такий: у постійному свідченні є певна сила, і поки ми розповідаємо свої історії, ми не закінчуємося. Тож ми з нетерпінням чекаємо на появу Apocalypse Baroque: Tales from Ukraine at War і, попри всі ревізії та жахи історій, таки хочемо дописати наприкінці про їхніх героїв, хай навіть авансом: «І жили вони довго та щасливо».

Читайте також: Деталі, герої та правдивість: спроба репортажу з лекції Марії Титаренко про репортаж

Організатор «Прописів» — Український ПЕН. Співорганізатором фестивалю-воркшопу виступає програма промоції читання «Текстура»