Деталі, герої та правдивість: спроба репортажу з лекції Марії Титаренко про репортаж

У залі франківського «Сенсу», яка нагадує невеликий амфітеатр, сидить кількадесят людей. На семиярусних лавах з-поміж авдиторії де-не-де можна помітити знаних документалістів і репортажистів, котрі, здавалося б, уже давно і добре засвоїли все, про що в цій залі зараз буде йтися. Утім, подібно до глядачів давньогрецького театру, котрі знають кінцівку п’єси та все одно ідуть дивитися її знову і знову, ці репортажисти так само уважно вслухаються в слова, які лунають зі сцени. Поруч з ними ці слова не менш уважно вловлюють і ті, хто лише почав свій шлях у репортажистиці й хто задля цього кілька днів тому приїхав до Франківська. Блокноти розгорнуті, ручки напоготові — вистава починається.

Триває третій день фестивалю-воркшопу для молодих авторів «Прописи», який цьогоріч обрав фокус на репортажну літературу та наративний нонфікшн. Десять учасників протягом п’яти фестивальних днів беруть участь у лекціях і воркшопах, присвячених репортажу, працюють разом із менторами над своїми текстами й модерують публічні заходи програми із запрошеними гостями. Так, 2 квітня у книгарні «Сенс» на «Промприладі» доцентка Школи журналістики та комунікацій УКУ, менеджерка програм у літературних школах і на курсах креативного письма, а також менторка частини цьогорічних «прописантів» Марія Титаренко розпочинає і свою лекцію з інтригуючою назвою «Чотири кити і черепаха художньої репортажистики».

Пропонуємо вашій увазі кілька побіжних поглядів на морських ссавців, плазуна та інших різноманітних істот зі сфери репортажу, які проступають на сцені «прописантського» амфітеатру.

Бути між

Перше й основне, що треба розуміти про художній репортаж, — це жанр парадоксальний. А парадокс його полягає в тому, що цей жанр перебуває на помежів’ї двох сфер: з одного боку, художній репортаж послуговується тропами та іншими компонентами художньої літератури (гіпербола, сенсибельність тощо), з іншого ж — репортаж завжди базується на документальності, що кочує сюди вже з поля журналістики. Це визначає специфічну позицію й концепцію жанру — репортаж мусить бути художнім, як фікшн, але має обходитися, власне, без фікції, без вигадки, базуючись суто на правді. Цитуючи репортажистку Олесю Яремчук, художній репортаж — «це жанр у шпагаті»: він простягається від літератури до журналістики й навпаки, але повноцінно не належить ні тому, ні іншому. І, якщо продовжити цю метафору, сісти на шпагат не так-то й просто, цьому потрібно наполегливо вчитись і практикуватись. Інакше шпагат порветься — і текст завалиться в один із боків.

Інший наслідок такої жанрової невизначеності — майже відсутнє академічне опрацювання. Справді, як зазначає Марія Титаренко, дуже часто літературознавчі словники навіть не мають дефініції терміну «художній репортаж», а в Україні станом на зараз було захищено всього дві (!) дисертації з теми репортажу — навіть попри те, що наразі цей жанр є одним із чільних і трендових у нашій (і не тільки) літературі. В американській же традиції невизначена навіть сама термінологія: є narrative journalism, є literary journalism, які, де-факто, позначають те саме явище, а втім, використовуються порізно; а ще є new journalism (термін на позначення явища 60–70-х років), creative non-fiction (ширший, «парасольковий» термін, що об’єднує під собою одразу кілька явищ) — одне слово, термінів до кольору до вибору. Додайте сюди польську «літературу сирого факту», українські «художній/літературний репортаж», «документальну літературу» тощо — і вже геть заплутатися можна. А втім, усі ці явища так чи інак постають з одного фундаменту.

Конституція факту

Фундаментом (чи то пак анонсованою в назві лекції «черепахою») репортажної світобудови Марія Титаренко називає факт — саме він мусить лежати в основі будь-якого художнього репортажу. Лекторка зі сцени цитує заповідь журналіста й лауреата Пулітцерівської премії Томаса Френча до всіх репортажистів: «Нічого не вигадуй», — інакше це вже буде не репортаж. Натомість репортажист мусить полювати — на факт, на інформацію, на деталь, — а зі впольованого вже конструювати свій текст. Ніякої брехні, ніякої омани, ніякого замовчування (хіба в безпекових цілях). 

Звісно, історія жанру знає і професійних «брехунів» — зокрема культового Ришарда Капусцінського, за чиїм іменем нині названо одну з найпрестижніших польських премій за репортаж. «Брехуном» він є тому, що цілком дозволяв собі інтегрувати у власні тексти домисли, інколи — цілі вигадані інтерв’ю.

Це, звісно, не применшує художньої цінності його книг, а втім, як наголошує Марія Титаренко, саме через це американська школа репортажистики вже не змогла б розцінювати тексти Капусцінського як конвенційні репортажі — бо ж за їхніми критеріями репортаж мусить бути цілком «очищений» від вигадки.

Читайте також: Художня репортажистика: від Майдану і до сьогодні

Ab ovo, ab Sinatra

Чи не першим репортером в історії (на якого, зокрема, взорується і Капусцінський) можна вважати Геродота, котрий, за словами Ігоря Померанцева, «мандрує світом, приглядається, розмовляє, прислухається, щоби згодом усе записати й дещо закарбувати собі в пам’яті». В Україні ж предтечами репортажистики (хоча більше все ж есеїстики), на думку Марії Титаренко, можна вважати кобзарів, котрі так само подорожували й переказували в художній формі різні події від села до села. 

Іншим вагомим пунктумом історії репортажистики є XIX століття, коли зароджуються принципи натуралізму й критичного реалізму — літературних напрямів, які постулюють всотування і відтворення деталей побуту й епохи в літературних творах (зокрема так робив Бальзак). Саме цей принцип уже згодом переймуть представники американського new journalism 1960–1970-х років.

І тут на сцену — сцену репортажистики, а не сцену «Сенсівського» амфітеатру — виходить Френк Сінатра. Точніше, він якраз-таки на сцену не виходить, оскільки, по-перше, застудився, а по-друге, відмовився давати інтерв’ю журналісту Гею Талезе. Талезе ж виявився людиною впертою (вочевидь, ще одна важлива риса для репортажиста), тож замість інтерв’ю написав матеріал про Сінатру, в якому — з власних спостережень і спілкування з людьми з оточення співака — фактично реконструював його портрет, точно відтворивши його звички, характер і темперамент. Цей текст отримав назву «Френк Сінатра застудився» і, надрукований ще в 1966 році, став культовим та основоположним для жанру художнього репортажу.

Нема кіна — нема й репортажу

Одна з прикметних рис репортажу Гея Талезе — це його кінематографічність: вибудовування сцен кадр за кадром, перемикання оптик між ними, нарочита візуальність деталей. І саме кінематографізм є першим із чотирьох «китів» художньої репортажистики, яких Марія Титаренко винесла в назву своєї лекції. Власне, сам «китовий» принцип основоположних критеріїв репортажу задає журналіст Том Вулф у передмові до культової антології The New Journalism (1973). У цьому тексті Вулф і згадує про чотири обов’язкові для репортажу параметри, першим із яких є конструювання репортажного тексту scene by scene. Звідси й мультиперспективізм, монтажний метод, принцип фокусування, вибудовування конкретного сетинґу — усі ті інструменти, які однаково цінні і для кінематографа, і для репортажу.

Два слова

Нотатка на полях, вихоплена з плину лекції 

Існує два слова, вживання яких увиразнює важливість балансування художнього репортажу між літературою та журналістикою. Ці слова — «здавалося» і «наче».

Перше слово — скарб для репортажиста. Воно слугує своєрідним паском безпеки, що дозволяє інтегрувати в текст суб’єктивне бачення або припущення, не переступаючи при тому межі домислу. Так, наприклад, Гай Талезе пише, що Френк Сінатра, як здавалося з вигляду його пальців, мав артрит — цінна й виразна деталь, хоч і достеменно не підтверджена (Інша беззаперечна перевага слова «здавалося» — воно дарує індульгенцію на авторизацію: репортажисту не потрібно узгоджувати сцену із тим, кого він описує, якщо репортажисту це тільки «здалося», — це вже сфера художньої літератури, а не журналістики).

Натомість слово «наче» не працює в репортажистиці, оскільки воно надто розмиває межі припущення. Дуже часто, коли людина виглядає так, наче в неї щось сталося, у неї справді щось сталося — і задача репортажиста полягає не в тому, аби лишити цей момент у полі власного домислу, а в тому, щоби точно це з’ясувати. Автор репортажу мусить вполювати факт, який розвіє невизначеність «наче».

Хор у театрі репортажу

Другим «китом» репортажистики є голоси, а ширше — звук як такий. Справді, звук та акустика постають вкрай важливим виміром репортажу. Як зазначає Марія Титаренко, репортаж — не німе кіно, він мусить бути наповнений звуком. Передусім, звісно, ідеться про звуки людські: автор репортажу мусить зробити так, аби з його тексту необроблено і чітко звучав голос його героя. Саме тому і понині одним із найбільш запитаних інструментів художнього репортажу лишається інтерв’ю.

Але, зрештою, репортаж цитує не тільки людей, а й узагалі все: техніку, природу, ба навіть тишу. Звукопис і поліфонія є для репортажистики певною сугестійною домінантною, на яку автори й досі орієнтуються, а тому репортажисти часто аудіально ескізують довколишню реальність, аби потім передати її в тексті. Саме через звуковий рівень (зокрема й через сирі діалоги) в репортажі передаються динаміка ситуації й відчуття присутності.

Дедалі детальніше

Третій «кит» — деталь. (Хай навіть поєднання «кита» й «деталі» і звучить як оксюморон.) Деталі можуть бути різними: речовими, портретними, пейзажними, інтер’єрними, мовними — але їхня незмінна сила для репортажу полягає в тому, що вони лаконічно і вичерпно репрезентують об’єкт опису. Ідеться не тільки про те, що деталь стає метонімією чи синекдохою, а й про те, що сама по собі деталь здатна розповідати певну історію (найбанальніший приклад — шрам, який не лише атрибутує людину, а й редукує в собі історію, як цей шрам було здобуто).

У цьому контексті Марія Титаренко згадує ще одну заповідь Томаса Френча: «дізнайся ім’я собаки». Мається на увазі, що для репортажу важить навіть така, здавалося б, незначна деталь, як прізвисько улюбленця героя — а тому автор, який працює з жанром репортажу, мусить цікавитися всім довкола нього.

Ба більше, цей інтерес має бути не механічним, а цілком щирим; інакше дізнавання імені собаки набуде форми набридливого бюрократичного інтерв’ю замість емпатичного репортажного дослідження. Але також важливо пам’ятати, що репортаж не просто оперує безміром деталей, а й дізнається, що ж за цими деталями стоїть.

Хамелеон

Останній «кит» — то і не кит навіть, а хамелеон, бо ж саме так називали класика художнього репортажу Тома Вулфа. Марія Титаренко ж іменує цим словом притаманний Вулфу (і корисний для репортажу загалом) принцип перемикання точок зору, переходу нарації від одного фокального героя до іншого. Це складний прийом, але він дозволяє, з одного боку, скоротити дистанцію між текстом і читачем, а з іншого — показати ситуацію якомога панорамніше. 

Вочевидь, цей «кит» працює спільно із першим та другим, адже вимагає і кадровості опису, і поліфонії голосів. Але водночас сам метод «уживання» в позицію свого героя і письма від його особи або з його перспективи справді становить специфічну й питому рису художнього репортажу.

Не ми це почали

Як каже Марія Титаренко, в академічному середовищі США, яке вивчає явища narrative/literary journalism та new journalism, говорячи про жанр і його історію у вимірі Східної Європи, згадують хіба Ришарда Капусцінського і Світлану Алексієвич, оминаючи при тому український контекст. Зокрема й із цієї причини важливо наголошувати на тому, що український художній репортаж не з’явився зараз, а радше переживає свій ренесанс. Спроби письма у формі, наближеній до цього жанру, вже можна помітити в деяких книгах Майка Йогансена (наприклад, у «Подорожі філософа під кепом») або в тревелогах Софії Яблонської. Традиція репортажу в Україні має свою тяглість, від «наших 20-х» через премію «Самовидець» у 2010-х і до наших днів.

Фінал

Вистава закінчується, лунають оплески. Сцена порожніє, а лаштунки не спадають, а навпаки — відхиляються, оголюючи за амфітеатром полиці книгарні, між якими весь цей час ходили відвідувачі, розглядаючи корінці книжок. Знані репортажисти й ті, хто лише починає свій шлях у цій сфері, спускаються з лав і виходять між книжкових полиць у дощовий Франківськ — переживши чи не переживши катарсис — й рушають у місто полювати на черепаху, на китів і навіть на одного хамелеона. Зичимо їм вдалого улову.

Читайте також: Бентежні та наполегливі: як пишуть молоді автори альманаху «Прописи»

Організатор «Прописів» — Український ПЕН. Співорганізатором фестивалю-воркшопу виступає програма промоції читання «Текстура»