Як працює «Книгоукриття». Видавець Савчук про захист від ворожої ідентичності

Наприкінці листопада Читомо вручило свою премію за видатні досягнення у книговидавничій справі. Ми щиро віримо, що всі, хто ввійшли до довгих і коротких списків — по-справжньому видатні люди й організації, що варті визнання, тож дотримуємося обіцянки: цим інтерв’ю розпочинаємо серію матеріалів про лавреатів, фіналістів і номінантів премії Читомо.

Говоримо у нещодавно відчиненому харківському «Книгоукритті» видавця Олександра Савчука про те, як шукати свого читача, видаючи академічну й науково-популярну літературу, оприявнення локальної ідентичності Слобожанщини через імена її діячів й питомо українське обличчя Харкова.

Книжка як важлива, але не єдина спроба реконструкції цілісної мозаїки Сходу

— Ви заснували видавництво понад 10 років тому, на Покрову. Які зміни ви помітили в українській книговидавничій галузі за 13 років роботи? 

—  13 років — це не так багато, але зміни колосальні. Загалом зараз відчувається стрибок в українській культурі книги й у книговиданні. Це і дизайн, і верстка, що були неможливими з погляду поліграфії в нульових-двохтисячних роках. 

На розвиток українського книговидання вплинули й події останніх кількох років — зокрема, заборона російських книжок через початок війни. 

Але кілька разів я планував закриватися через кризи. 

Перша виникла тому, що наші книжки мали більш регіональний характер. Виявилося, що працювати навіть як маленьке видавництво, орієнтуючись на харківського покупця, неможливо. Слобожанщина не читає в таких обсягах, як читає, скажімо, Київ чи Львів. Серія «Слобожанський світ» продовжилася, але я зрозумів, що цей напрям не має бути основним. Коли ми розширили тематику видань до загальноукраїнського характеру, тоді ми почали виживати.

Друга криза пов’язана з тим, що ми дуже довго готуємо наші книжки. Вони наповнені великою кількістю архівних матеріалів, передмовами, післямовами, покажчиками. Ресурс, який у нас є, не дає змогу швидко підготувати ці книжки. Власне, і великі видавництва швидко їх не підготують. Через це у нас було дуже мало нових видань, і ми не могли вийти на широку публіку або хоча б встигнути повідомити всім нашим потенційним читачам, що є ось така книжка. 

Наші книжки дуже цікаво працюють — їх не можна вмовити людину купити. Людина сама вирішує купувати чи ні. Коли дитина тягне маму: «Купи мені цю книжку, купи», — то так можна вмовити якесь видання купити. А щоб придбати наше видання, людина, переважно вже має щось знати, скажімо, про Хоткевича, Курбаса, Яворницького, Багалія чи Кричевського… Чи про Гуцульщину Володимира Шухевича. Це пов’язано з загальним рівнем знань, бо в школі чи інших освітніх проєктах про цих людей мало розповідають, тому ми робимо їм ще й просвітницьку промоцію.

Цю кризу нам допомогла подолати співпраця з УКФ, коли ми видавали книжку про українське монументальне мистецтво «Знищені шедеври української дерев’яної сакральної архітектури» Стефана Таранушенка. Це був великий масштабний проєкт, бо книжка — з доповненою реальністю. Вони роблять великий наголос на промоцію: половина фінансування — це безпосередньо проєкт, а половина — це розповідь спільноті про цей проєкт. 

А третя криза — це війна. У перші місяці повномасштабної у нас нічого не купували. Але зрештою вийшло так, що для багатьох людей ці книжки нарешті стали цікавими Читання саме українознавчої літератури стало інформаційним і психологічним захистом. Коли люди сумнівалися, чи правильно вони розуміють, чому росія напала на Україну, то могли звернутись до третини наших книжок: «Триптих про призначення України» Юрія Шевельова, біографія Василя Кричевського або «Спомини» Йосипа Гірника, де розповідається про театр «Березіль» і ситуацію першої третини XX століття. Ми ніколи на цьому не робили наголос, але ця тема там теж підсвічується. 

У нас було завдання не критикувати росію, а розповідати більше про нас. Мені здається, що цей шлях більш результативний. Це не негатив, а розповідь про те, що у нас є або про те, що ми втратили. От тому у нас є цілий блок видань про втрачену спадщину й архітектуру, втрачений Київ (є путівник по Києву), про Дніпрогес — втрату величезної зони ландшафту між Дніпром і Запоріжжям. По суті, це спроба реконструкції якщо не цілісної мозаїки України, то принаймні Сходу.

І хоча багато активних харків’ян виїхали, у нас кожного робочого дня в крамниці є читач, якого я завжди чекаю. Зараз ми відчуваємо, що як видавництво нарешті виконуємо виразну науково-просвітницьку функцію. 

— Ви побіжно згадали про те, що спочатку засновувалась, щоб озвучувати саме локальний голос Харківщини й Слобідської України загалом. Наскільки ця локальна ідентичність для вас важлива? Як у вас виникло бажання розповідати про невідомі українські голоси Слобожанщини та Харкова зокрема?

Ідея з’явилася через мою наукову і педагогічну роботу й бажання перевидавати класичні праці з етнографії, яких мені бракувало під час захисту кандидатської дисертації. Я хотів зробити їх більш доступними спочатку для себе, а потім і для інших. Скажімо, так з’явилася праця «Студії з української етнографії та антропології» Федора Вовка. Ми стараємося дотримуватися наукового підходу: щоб були передмови, післямови, примітки, покажчики, пояснення, мапи. Це все для того, щоб книжка читалася на різних рівнях: хтось подивиться ілюстрації, хтось почитає передмову, хтось повністю прочитає, хтось загляне і в примітки. 

Це така своєрідне нахабство з мого боку — я сподіваюся, що те, що цікаве мені, може бути ще комусь цікаве. Для мене було дуже несподівано, що справді є сотні й вже навіть тисячі читачів, які розділяють мої уподобання і розуміння, що важливе, а що менш важливе. 

Звичайно, у кожного видавництва є пріоритети — мені важливо показувати слобожан і харківців, яких репресували або забули, а їхні праці поклали в архів. Власне, це стало ядром видавництва і серії «Слобожанський світ» зокрема. Харків дуже страждав у XX столітті й мав неоднозначну історію. Мене завжди цікавило подолання провінційності. Скажімо, біографія і творчість Юрія Шевельова, які є дзеркалом історії України XX століття, зараз стають цікавими всьому світу. 

Але видати книжку про Галичину й там продати — це не рівнозначно тому, щоб видати книжку в Харкові про Слобожанщину. Попит на свою історію, навіть локальну, тут дуже невеликий, хоч зміни й відбуваються. Харків більш космополітичний. Чомусь у нас виникає таке протиріччя, що треба бути або таким, або таким. Захід України дуже гармонійно це поєднує, знаючи свою історію і водночас знаючи англійську мову й активно мандруючи. 

Усі мої зусилля — і «Музичні інструменти українського народу» Гната Хоткевича, і «Знищені шедеври української дерев’яної сакральної архітектури» Стефана Таранушенка — це спроби повернути Слобожанщині свої імена, які могли б асоціюватись із Харковом. Чомусь Хоткевича насамперед пов’язують із Львівщиною, де є і Будинок культури імені Хоткевича, вулиця Хоткевича, хор Хоткевича тощо. Але пан Гнат переважно жив і працював у Харкові, творив тут не менше, ніж у львівський або гуцульський періоди. 

Мої книжки — це спроба зробити так, щоб ці імена ідентифікувалися із Харківщиною й Харковом. Коли перейменували вулицю Фрунзе на Багалія, це була якась катастрофа. Люди казали: «Як ми запам’ятаємо це прізвище, хто це взагалі?». Начебто всі знали, хто такий Фрунзе. Звісно, це й питання звички, але ж річ не у складності прізвища, а в обізнаності. 

Так стається, що харків’яни, які цікавляться Україною, переважно раніше любили їздити до Києва і Львова, щоб цю країну побачити. Зараз все потрохи змінюється. Україна з Харкова нікуди не дівалася, і мої книжки — маленька спроба поширити обізнаність про питомо українське обличчя Харкова.

— Своїми книжками та культурною діяльністю ви розповідаєте історії важливих, але з різних причин недостатньо визнаних постатей — Юрія Шевельова, Василя Кричевського, Дмитра Яворницького… Водночас в інтерв’ю The Ukrainians ви казали, що одних лише книжок для актуалізування імен і формування ідентичності не вистачить. Як повертати ці імена в контекст усієї України й Харкова, щоб про них говорили й дізнавалися?

— Хороше запитання, бо книжок справді недостатньо. Я роблю те, що можу робити. Книжка — це активний, але непопулярний спосіб пізнання світу. Треба залучати й більш пасивні способи, що можуть стати масовими: робити відеоролики чи передачі. Я не здивуюся, якщо розповіді про діячів будуть в тиктоці, як зараз є в інстаграмі. Звичайно, це і якісь науково-популярні й художні фільми. Художні фільми інколи краще працюють, ніж науково-популярне подання. У нас такі детективні історії з постатями XX століття, що можна зняти надзвичайно цікаві стрічки. 

Звісно, це і зміна топоніміки, яка зараз відбувається. Потрібно, щоб людина в побуті десь використовувала ці прізвища. Була цікава історія, коли вулицю Щербакова у Києві перейменували на вулицю Данила Щербаківського. Кілька читачів купували у нас книжку, щоб дізнатися, хто такі Вадим і Данило Щербаківські. 

Оця подібність прізвищ у перейменуванні добре працює, як і премії чийогось імені. Скажімо, кілька років існує премія імені Юрія Шевельова за найкращу українську книжку есеїстики від Українського ПЕН. Стати її лавреатом — досить поважно. 

Для розголосу й пам’яті інколи премії працюють краще, ніж меморіальні дошки, бо вони локальні, на відміну від премій. 

Питання актуалізації для мене досі є відкритим. Ще можна проводити якісь конференції й фестивалі. Зараз у Харкові гримить фестиваль «П’ятий Харків». Його підтримують фонд «Відродження» і Український культурний фонд, тому що це достатньо масштабний проєкт не про локальність, а про глобальне. 

Актуалізація пов’язана із темами, що суголосні сучасним питанням. Якщо ми говоримо загалом про Україну, то всі наші харківські постаті щось для неї робили й мали своє бачення її майбутнього. До того ж є багато архівів фотографій, тобто це може бути й візуально цікаво. Скажімо, в проєкті з дерев’яними церквами ми робили 3D-моделі церков для того, щоб кожен власник смартфона міг побачити цю модельку в об’ємі. Такі методи працюють, хоч вони тільки допоміжні, бо дають загальне розуміння. Історична пам’ять все одно найкраще засвоюється через книжки. 

Я думаю, важливо те, що видаючи такі книжки, ми створюємо контекст. Коли людина чує про нове прізвище і починає ним цікавитися, в неї має бути можливість ознайомитися детальніше. Вона може прочитати статтю у Вікіпедії, а може купити у видавництві чи взяти в бібліотеці книжку, у якій буде набагато більше цікавіших матеріалів. 

Коли я був студентом, дуже не вистачало організацій чи товариств людей, з якими ти можеш поговорити на цікаву тобі тему, в моєму випадку — про українознавство. Я згадую книжковий ринок у Харкові 2000-х — це переважно художня література з Бєлгорода. Харківський великий книжковий ринок, так звана «Балка», мав одну маленьку ятку з українською літературою. У це зараз важко повірити, але вона проіснувала кілька років і закрилася. До речі, коли я починав, то поїхав на «Петрівку», думаючи, що там всі ряди з українськими книжками, а побачив всього 3 ятки з історичною літературою. Чесно кажучи, я був розчарований. Я зрозумів, що тоді диктував можливості ринок, а не ідеї. Було багато літератури російською у вільному доступі — її і продавали. 

— На вашу думку, чи змінилося сприйняття Харкова після 24 лютого 2022 року жителями інших частин України? Я можу помилятися, але мені здається, побутував міф про проросійськість Харкова. 

— Знаєте, зневажливе ставлення щодо проросійськості, можливо, і було, але для людей, які цікавились історією України, Харків існував в іншому міфі — міфі Хвильового, Шевельова, будинка «Слово», Розстріляного відродження… Вони думали, що приїдуть — і тут кожен знатиме, що таке Розстріляне відродження і хто такий Микола Хвильовий. Але асоціації, які були у людей, поверхнево зацікавлених в історії України, достатньо заміфологізовані. 

Я думаю, що сприйняття змінилося в іншу сторону: історія показала, що тут, незалежно від мови, люди боронять Україну, часто асоціюючи з нею різні шматки історії, постаті й територію, означену кордонами. Харків показав, що є критична маса людей, які, попри всі ці дискусії про мову чи історію, все одно розуміють, що вони інакші від росіян і готові захищатися й боротися за те, щоб Харків залишився в межах України. 

Цей спротив несподіваний в тому плані, що він не рефлексивний. Це був хороший чистий зріз того, хто харків’яни — за культурою, менталітетом, певними стереотипами поведінки — однозначно українці. У харків’ян нема амбіцій поїхати щось загарбати. Я запитую про це багатьох людей, навіть тих, які проросійськи налаштовані — і для них ці наміри дикі. Водночас у росіян живе ідея, що росія має бути від Сахаліну аж до Лісабона. 

Харків’яни й українці загалом орієнтовані всередину себе. Харків’яни люблять Харків, намагаються розбудувати, сперечаються про бачення, але це дрібниці. Усім загально зрозуміло, що все це Україна — різна, але одна. 

Мені здається, що зараз дуже важливий момент, коли ми можемо принаймні розставити крапки над «і» в історії й показати, що ми такі, не тому, що хотіли такими стати, а тому, що нам ставили такі умови. Цілим поколінням. Ті, хто були не згодні, — були репресовані або виїжджали, а залишились ті люди, які були готові приймати ці умови життя. Мені здається, ніде люди не гірші й не кращі, просто з цим треба працювати.

Молодше покоління, яке я бачу серед наших читачів, зовсім інше. Я радий, що наші книжки, можливо, дають їм краще розуміння себе. Принаймні люди, які народилися вже в незалежній Україні, не мають запитань, яка країна для них є батьківщиною. А серед мого покоління, на жаль, є багато «співчутливих», які зітхають за СРСР, але пам’ятають хіба з 5 років життя в ньому і радянське морозиво.

Обережно, спойлери! Як Олександр Савчук обирає і видає книжки

— Як ви формуєте видавничий портфель? 

— Дещо неорганізовано й хаотично. Але ми щасливі з того, що ніколи не видаємо те, що нам скажуть. Ми — абсолютно авторське приватне видавництво, яке не є грантовим чи підпорядкованим комусь. Звичайно ж, інколи колеги й читачі радять чи пропонують щось, але зазвичай ми на свій розсуд вибираємо і реалізовуємо або не реалізовуємо тему. У нас досі майже немає художньої літератури, бо поки у пріоритеті науково-популярна.

Іноді я натрапляю під час роботи з проєктом на інші імена. . А є теми, про які я мрію дуже давно.  Так колись я боявся підійти до теми «Гуцульщини» Володимира Шухевича, бо це здавалося величезною працею. А зараз це дуже популярне видання. Інколи розумію, що деякі книжки просто мають бути, і якщо я їх не зроблю, то ніхто цього не зробить. Вибачте за пафос, але для мене честь їх зробити й мені приємна ця довіра.

Зараз буде спойлер: є архіважлива етнографічна праця Павла Чубинського, на якій зараз базується більшість теоретичних досліджень. У 1872–1878 роках він об’їздив Центр України і записав п’ять томів, розділених за тематикою. Минуло вже 150 років, а їх досі притомно не перевидавали. Це багатющі й важливі тексти: прислів’я, 20 обрядів українського весілля, народний календар, традиційні вірування… Це щось таке дуже монументальне, що мало би бути доступним для читача у кожній бібліотеці. 

Інша проблема, що все це записано так званою «ярижкою» — українськими словами російськими літерами через заборону української абетки. Інститут, який перевидавав цю працю, дарував її бібліотекам, але вони повертали з аргументом: «Не треба нам російської».  

Це все потребує певної актуалізації й пояснення, чому і як узагалі Чубинський це зробив і чому це українські тексти. 

Коли ми зараз бачимо сучасне весілля, то можемо порівняти й сказати: «Ага, так у нас навіть в міському весіллі є всілякі елементи, які були ще тоді зафіксовані». Наприклад, обряд перенесення молодої молодим через поріг. Так робили, бо вважалося, що поріг — це непевна зона між своїм хатнім світом і чужим світом поза хатою. Коли чоловік переносив жінку через поріг, він таким чином робив її частиною свого світу. 

Звичайно, це довідкові видання, їх неможливо читати щодня або щовечора, але це певний канон. І це надзвичайно захопливо, коли починаєш зчитувати оці сенси. 

Дещо робиться як певний марафон. Наприклад, двотомник Кричевського ми робили сім років, з 2013 по 2020 рік, бо це дуже великий обсяг роботи. Але потім досить швидко зробили нашу новинку про орнаменти, бо всі матеріали вже мали. Так само робиться частина книжок: коли вже є зібрані матеріали з попередніми даними. А ще з книжки орнаментів Кричевського виросла ідея з торбинками, декоративними панно й листівочками на дереві. Це 5 орнаментів у 13 варіантах, в різних колірних гамах. 

Зараз ми намагаємося всі книжки робити двомовними, додаючи англійську, щоб принаймні скрізь була анотація чи підписи до ілюстрацій англійською. У нас багато візуальної книжки, яка також підходить для іноземних читачів. І вже є англомовна версія сайту зі своїми читачами.

Є трошки книжок на замовлення, які автори замовляють. Якщо вони нам підходять за тематикою, ми їх також пропонуємо читачу. От недавно вийшла дуже харківська книжка — збірка поезій Наталки Маринчак «Відчаєспинне» з ілюстраціями Костянтина Зоркіна. Це такий собі щоденник війни у віршах. 

—  2020 року в інтерв’ю Читомо ви розповідали, що переважно працюєте над виданнями сам, наймаючи лише коректора і дизайнера обкладинки. Чи змінився процес роботи над книжкою відтоді? 

— Зміни відбулися. Ми не розширилися, але я залучаю дедалі більше фахівців, щоб книжка була більш візуально привабливою і правильно зробленою. Над важливими візуальними книжками я працюю з верстальниками, яким дуже довіряю. Наприклад, «Василь Кричевський: орнаментні композиції» зверстав Сергій Макаренко. Він один з десятка людей в Україні, що займаються українськими шрифтами. Сергій поєднує знання шрифтів із макетуванням. Також ми продовжуємо працювати з дизайнером Олексієм Чекалем, завдяки роботам якого візуальний стиль видавництва вже впізнаваний. 

Навіщо Харкову «Книгоукриття» і як малому видавництву розбудовувати спільноту

— Як виник задум створити шоурум «Книгоукриття»? Чому ви обрали саме такий формат? Як виникла назва?

Нововведення в тому, що ми існуємо тепер як книгарня і точка самовивозу. Тобто тепер можна прийти в фізичне місце, поспілкуватися, придбати книжку, а заодно дізнатися про якусь іншу чи й взяти участь у наших заходах. Крім того, люди цікавляться друкарською машинкою і вініловими програвачами, які в нас є. 

У Харкові всього кілька активних книгарень — вони мережеві. Можливо, є ще якісь, але в інфопросторі їх нема. Так сталося, що жодна з них наших книжок не продає. Тому я вирішив, що це хороша нагода не ображатися, а просто пропонувати читачу приходити до мене. 

Щоб дістатись сюди, треба йти історичною частиною Харкова — вулицями Полтавський шлях і Конторська. А після прогулянки історичним районом ти спускаєшся в напівпідвальне «Книгоукриття». У назві багато різних сенсів, бо це ж не тільки фізичне укриття, а й книжкове, книжки зараз виконують форму інформаційної безпеки, захисту від ворожої ідентичності. 

Спочатку була ідея зробити кав’ярню. З’ясувалося, що це окремий тип бізнесу. Але нам треба, щоб люди приходили не за кавою, а за книжками. А через те, що у Харкові мало читають, люди будуть сприймати простір радше як кав’ярню. 

Я згадую цю атмосферу на Балці — нашому книжковому ринку. Там продавали вживані книги, а за продавців завжди були якісь майже професори — люди настільки обізнані в усьому. Кожну суботу я міг ходити туди після пар і проводити 2–3 години за цікавезними розмовами з ними. Щось подібне я намагаюся відтворити тут. Мені здається, це найпотужніша форма для видавництва, коли ми можемо якось супроводжувати читача. Я викладач, і я розумію, що багато що треба пояснювати, люди навряд чи здогадаються про все за назвою книжки.

— Повернімося до теми книгарень. Ваші видання нішеві, тому зрозуміло, що вони не можуть бути представлені у книгарнях у таких же обсягах, як бестселери, але все ж. Як ви гадаєте, чому книгарні побоюються вузькопрофільних книжок і чи є шанс це змінити?

— Я думаю, що книгарні трохи переоцінюють свою роль в ланцюжку від книжки до читача. Я завжди наголошую на тому, що видавництво є головним в цій взаємодії. Звичайно, що без читача і без книгарні шлях від тексту до читача не працюватиме, але видавництво є виготівником книжки, починаючи від роботи з ідеєю автора й закінчуючи фізичним носієм. Кожен у цій системі має знайти свою функцію: читач має мати можливість купити книжку, видавництво — спрогнозувати, що книжка буде цікавою й видати її. 

Виникає питання, що має робити книгарня. Поставити книжку на поличку і чекати, поки читач її купить — це не те, що уявляєш у думках про сучасну українську книгарню. Коли книгарня пропонує тільки реалізацію, мені це не цікаво. Якщо книгарня позиціонує себе як авторську, з власним баченням, вона має й промотувати книжки, заохочувати читача побути в книгарні якнайдовше, забезпечити комфорт. Мені здається, що тому деякі книгарні й не беруть наші книжки, бо вони не працюють з книжкою як такою. 

— Ви зазначали, що до появи «Книгоукриття» промотували свої видання переважно в онлайн-просторі та на книжкових ярмарках Львова і Києва. Наскільки проблемною є дистрибуція книжок нішевих видавництв?

— Я б не сказав, що є якась проблема. Дистрибуція вже напрацьована. Інша справа, що нас понад 20 мільйонів і є велика кількість книгарень і бібліотек. Тисяча примірників у них просто розчиниться, а в нас є наклади й по 300-500 примірників. Виникає питання, чи вдасться знайти стільки зацікавлених у наших книжках читачів, щоб видавництво повноцінно функціонувало. Нині з цим легше, на початках справді це був ризик. До речі, ми плануємо робити електронні версії тих книжок, паперові наклади яких закінчилися, наприклад, «Українські записи» Порфирія Мартиновича. Книжкова палата вже надала електронні ISBN для електронних видань.

Читайте також: Як ідентифікують електронні видання у системі ISBN

— Якої підтримки вам, як видавцю вузькопрофільних галузевих видань, бракує? З боку українських державних інституцій, місцевої влади, грантодавців тощо.

— Наших книжок мало у бібліотеках. Існує прекрасна програма від Українського інституту книги з поповнення фондів бібліотек, але, на жаль, переважна частина наших книжок не може бути закуплена. Проблема в авторських правах, ми не можемо надати права на Курбаса чи Сковороду. З іншого боку, частина наших видань — фундаментальні праці, що мали б бути у бібліотеках. Справді, якби держава закупила сотню примірників для розповсюдження по книгозбірнях — це була б відчутна підтримка. Ми намагаємося в кожну обласну бібліотеку подарувати нашу книжку, бо хочемо, щоб люди хоча б в обласних центрах мали можливість вільного доступу до книжки, який пропонує бібліотека.

Також потрібне розв’язання архівного питання, створення загального кодексу правил роботи і доступу до всіх архівів України. Приходячи в архів як видавець, я хотів би розуміти, що ми з працівниками архівів говоримо однієї мовою. Це дуже допомогло б. Буває, працівники архівів ображає, що я використовую дані для створення книжки, отже, на їхню думку, насамперед з комерційною метою. 

Найбільше від держави хотілося б промоції. Якби профільні заклади займалися б створенням каталогів книжок і розповсюджували їх, це була б суттєва допомога. Не все у книговидавничій галузі вирішують гроші. Якщо гроші конче потрібні, їх можна знайти. А промоція потребує великих ресурсів, якими володіють й державні установи зокрема. Це всеукраїнська мережа бібліотек, навчальних закладів, музеїв. Вони могли б промотувати книжки, навіть не купувати їх для себе, а просто розповідати про них. Це вже було б чудово.

Щодо грантодавців, то, на жаль, зараз прямих грантів на книжки їх майже немає. Зазвичай це якісь ширші проєкти, в які входить і видання книжки. Але жалітися тут не випадає, є програми від Українського інституту книги з підтримки і вони дієві. Я так кажу, бо бився за те, що книжка була не грантовою історією. Це правильно. Це означає, що є здоровий запит суспільства на це видання. 

Є думка про те, що треба вкладати гроші не в підтримку книговидання, а в підтримку читання. Якщо ми пояснимо мільйонам потенційних читачів, що читати книжки, зокрема українських видавництв, — це добре й важливо, тоді розв’яжемо відразу всі питання книговидання. Грантодавці будуть не потрібні. Але за цією тезою ховається величезна системна робота на десятиліття. 

— Завдяки премії Читомо ви матимете окремий стенд на Франкфуртському книжковому ярмарку 2024 року. Чи маєте вже плани щодо того, як організовуватимете його?

— Знаєте, це дуже правильний і креативний підхід премії: коли це не лише відзнака, а й робота з представленням переможця. Це те, чого я ніколи сам не зробив. Це дуже хороша перспектива для того, щоб показати себе іншим видавництвам світу. Ми плануємо підготувати 2 англо- й українськомовні видання, щоб представити їх у Франкфурті. Найбільше ми хочемо запропонувати деякі наші книжки для перекладу іншими мовами в іноземних видавництвах. Можливо, вдасться зацікавити потенційних партнерів із різних країн світу.

Зараз промоція України через війну надзвичайно важлива. Ситуація, коли, скажімо, в італійських книгарнях, є стелаж з російськими книжками, а української літератури немає ні в перекладі, ні в оригіналі — це жахливо, але й типово. Зараз ми боремося, щоб це змінити. 

Цю відзнаку я розглядаю як найкращу можливість розказати світу про Україну через наші видання. Більшість наших видань — візуальні й про видатних українців. Це дуже великий плюс для іноземних читачів, яким, можливо, не так цікаво довго вчитуватися в контексти, але принаймні хочеться запам’ятати візуальний образ України.

Читайте також: Видавець Олександр Савчук: За освітою я танкобудівник

Ця публікація є частиною проєкту “Chytomo spotlights:Ukrainian culture on and after frontline”. Фінансування здійснюється зі Стабілізаційного фонду культури та освіти 2023 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut. goethe.de