Як працювати з локальною культурою: поради від культурних менеджерів

27-30 жовтня в Полтаві відбулась «Завʼязь», воркшоп для культурних менеджерів Полтавщини й Харківщини від культурної агенції «Терени». Одна з цілей воркшопу – сприяти децентралізації культури й допомогти менеджерам зі своїх громад розбудувати сильні локальні проєкти. Серед спікерів воркшопу були  Тетяна Пилипчук, Тетяна Пушнова, Євгенія Нестерович, Юлія Аленіна, Марʼяна Максимʼяк, Катерина Семенюк, Інна Підлуська, Альона Гончаренко, Артур Ароян, Вікторія Гончар. Захід відбувся за підтримки МФ «Відродження» та у співпраці з Goethe-Institut в Україні.

Читомо побувало на воркшопі й поговорило зі спікерами про особливості роботи з локальними культурними проєктами, про виклики та особливості децентралізації в культурі. 

Радянський спадок: звідки взявся розподіл на культуру центру й регіонів

Розмовляючи про культуру України, ми досі перебуваємо в радянській системі мислення, міряючи успішні культурні проєкти масштабними залами й говорячи про культуру центру і регіонів.

«Розділення на культуру центру і регіонів є штучним, воно сформоване пострадянською надмірною урбанізацією України й уявленням, що щось варте уваги може відбутися лише у великому місті. Якщо хочеш досягти успіху – треба їхати в Київ, у крайньому разі в Харків. Я не думаю, що цей поділ є адекватним», – говорить культурна менеджерка й керівниця Post Bellum Україна Євгенія Нестерович.

«Коли ми говоримо про “провінційність”, її джерело – не в географії. Це радше стан, досі пов’язаний із радянською оптикою: відчуттям другорядності, обмеженості, залежності від центру. І саме від цього нам і потрібно відмовлятися», – говорить директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук. Концентруючись на питанні, як працювати з культурою в регіонах, ми намагаємося втекти від реального питання: як позбутися радянського дизайну культурної системи.

Яким може бути якісний культурний проєкт у містечку/селищі

Імперська схема творення культури в центрі призводить до того, що часто культурні проєкти мисляться їхніми масштабами. Складається ілюзія, що великий фестиваль, який відвідають тисячі людей, вагоміший за невеликий культурний проєкт у селі. Проте це питання до нашої дефініції культури.

«Якщо культура – це спосіб життя, то вона стосується всіх: чи мають люди поруч із домом простір зібратися, почитати разом, обговорити прочитане, чи мають доступ до кінотеатру, культурних послуг для дітей тощо», – говорить Євгенія Нестерович.

Він також зазначає, що пострадянський спадок полягає у применшенні ролі маленьких містечок. Нам довго доводили, що реалізуватися можна лише у великому місті. Чому? Бо там легше русифікувати людину, легше контролювати її, відірвавши від громади. Це сприяло відчуттю меншовартості: утворилася ілюзія, що культура можлива лише там, де є 300 тисяч мешканців, оперний театр і масштабні заходи:

Але якщо вимірювати культуру ефектом впливу на середовище, коефіцієнтом її присутності в житті конкретних людей – маленькі локальні ініціативи можуть бути набагато ефективнішими за великі міські фестивалі.

Говорячи про Харківський літературний музей, Тетяна Пилипчук наголошує, що за своєю суттю це регіональний музей, який займається локальною культурою.

Проте його проєкти – виставка «Антитекст», музичний проєкт «SKOVORODANCE» та інші – заторкують аудиторію, а сам музей є прикладом новаторського музею. «Ми працюємо так, щоб локальна культура мала ширшу цінність, ніж тільки для локальних форматів. Вона має цінність для ширшого українського контексту й, можливо, навіть для світу», – говорить Пилипчук.

Читайте також: Література в дії: як сформувати бюджет культурного проєкту

Чи може «гостьовий» проєкт спрацювати для громади?

Подекуди ми спостерігаємо, що в місті поки немає активних дієвців, які рухають культуру регіону. Чи можуть зайняти цю нішу дієвці з інших регіонів? Євгенія Нестерович переконана, що такі дієвці не можуть бути повністю чужими місту і його мешканцям: «Якщо людина справді цікавиться місцем, її запросили або вона сама зацікавилася, вона має провести там час, познайомитися з людьми, заприятелювати настільки, щоб те, що вона робить, було їм цікаво й важливо. І тоді вона вже не чужа. В іншому разі це залишається антрепризою: гастролі, фестиваль, який приїде й поїде – без тривалого ефекту. Можна привезти якусь зірку – головне заплатити. Ми бачимо, як депутати таке регулярно роблять на День міста. Але це не культура».

Мистецтво й сенсовні речі не можна робити у відриві від місцевого контексту. Важливо зануритися в нього.

Розповідаючи про приклад такої роботи, Нестерович згадує про британський проєкт Walk the Plank: «Вони займаються партисипативними міськими подіями. Їх запрошують: “Зробіть нам День міста”. Вони приїжджають за два місяці, селяться в містечку, перші тижні просто знайомляться з людьми, спостерігають, де вони проводять час. І лише потім думають над форматом. Не про видовищність, а про відповідність настроям і бажанням спільноти».

Як працювати з культурою під час війни

Повномасштабна війна змінила роль культурних інституцій: частину з них вона позбавила можливості повноцінно експонувати колекції, водночас підштовхнувши до пошуку нових, актуальних і більш чутливих форматів взаємодії з аудиторіями та породивши запит на проєкти меморіалізації.

Переосмислюючи роль музею, Тетяна Пилипчук транслює парадоксальну для традиційної музейної справи думку: «Музей — це про майбутнє, а не минуле». В умовах неможливості повноцінного експонування музейних фондів Тетяна повертає нас до основи — до людей, які творять культуру:

Краще зберігається не те, що просто охороняють, а те, чим користуються постійно.

Саме тому збереження творчого середовища в Харкові — теж частина музейної місії. Партнерства і фінансова підтримка йдуть не на її стіни, а на майбутні твори, які ці стіни наповнюватимуть сенсом. На думку Пилипчук, одна з основних місій музею — дати громаді відчуття причетності та відповідальності, створити відчуття суб’єктності. Тут важливою стає партисипація — участь громади у творенні музею і міста.

Окремий пласт культурного менеджменту країни у війні — це робота з меморіальними проєктами, які навпаки мають більші шанси бути реалізованими на локальному рівні: «Меморіальні проєкти — це завжди про діалог. Важливо, що на місцях швидше налагоджується взаємодія з владою, бо всі знаходяться  буквально ближче — і фізично, і ментально. Реалізовані проєкти у громадах Київщини — саме результат цього близького контакту й можливості ефективніше взаємодіяти Менший масштаб громади створює передумови для швидшого узгодження і реалізації», — говорить Катерина Семенюк, культурна менеджерка, кураторка й співзасновниця платформи культури памʼяті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво».

Чимало людей мислить меморіалізацію розміщенням  меморіальних дощок і перейменуванням вулиць. А коли справа доходить до створення інших проєктів, дієвці продовжують перебувати в пострадянській парадигмі, чекаючи універсальних рішень і методичок від, скажімо, Українського інституту національної пам’яті.

«Але ситуації в Ірпені, Києві, Харкові чи Львові кардинально різні. Чим більш локально ми будемо дивитися на кожен кейс, тим кращими будуть рішення», — каже Семенюк. Творцями цих альтернативних рішень мають бути журналісти й дієвці культури. Зрештою, створення літературної премії, відкриття книгарні чи видання книги теж може бути таким актом меморіалізації.

Читайте також: Мультидисциплінарність і відкритість: які компетенції культурних менеджерів