Як Українське пресове бюро у Лондоні розповідало Заходу про Голодомор

Яким чином у першій половні XX століття світ дізнавався про події в Україні, зокрема і про Голодомор? Враховуючи узалежненість від радянської влади, отримати окремий голос на міжнародній аремні було не просто. Але в той час чимало українців вже жили у різних країнах світу, не забуваючи про свою батьківщину, що виливалося в різні культурні ініціативи, рухи та інституції. Такою інституцією було і Українське пресове бюро, що виникло у березні 1931 року у Великій Британії й проіснувало до травня 1940-го. Його заснував промотор і меценат – колишній емігрант із Галичини, громадяни США Яків Макогін. Маючи філії у Женеві і Празі, воно виконувало роль своєрідного українського посольства, яке ознайомлювало західний світ із нерозв’язаним «українським питанням». А ще бюро видавало книжки, співпрацювало з іноземними журналістами, британськими парламентарями й створювало проєкти, спрямовані на захист українських спільнот у світі.

Доктор філологічних наук, професор і дослідник історії українського книговидання Микола Тимошик, який опрацював архів Українского пресового бюро, розповідає, чим саме ми завдячуємо цій організації.

Несподівана знахідка в Лондоні незнаного досі архіву

Українське пресове бюро в Лондоні періоду 30-х років минулого століття – досі не пізнаний сучасниками осередок українського духу у Великій Британії. 

Здавалося, час активно попрацював над тим, щоб ця цінна сторінка пресової та інформаційної діяльності наших земляків на чужині, спрямована на промоцію «українського питання» в Європі і світі, ніколи вже не могла бути написана.  

І ось – несподівана, схожа на сенсацію, наукова знахідка: авторові цих рядків у час недавнього наукового стажування у Великій Британії вдалося не лише натрапити на сліди архіву Українського пресового бюро в Лондоні, а й першому з-поміж українських і зарубіжних дослідників опрацювати його. Несподіваність такої знахідки в тому, що упродовж майже 80 літ кілька різних за обсягами тек із документами цього архіву пролежали без руху не у відомій бібліотеці чи архіві Великої Британії, а в… приватному польському інституті, що має назву «Polish Institute and Sikorski Museum in London»

Польський Інститут і музей ім. Сікорського у Лондоні

Обсяг і тематична структура архіву

Колекція українських документів в Архіві Сікорського в Лондоні зберігається під числом 433 і розміщена в більш ніж півтори сотні різних за кількістю сторінок теках (обсяг кожної теки – від 20 до 200 сторінок).

Рукописні та друковані на машинці документи, що мають відношення до історії створення й діяльності Бюро (довідки, звіти, огляди, відозви, звернення, офіційне листування, фотографії) охоплюють 127 сторінок. Ця тека має назву: Biura Ukrainskie: Zalozenia i Sprawozdania z Dziatalnosci. 1931-1939. Kolekcia 433/2. Strony 1-107+ str 108-127. 

Упродовж лише останнього півтора року на банківський рахунок Бюро надійшло від пана Макогона 7000 американських доларів. з цих коштів виплачувалися видатки на всі виробничі і господарські потреби. Сюди не входили витрати на заробітну плату, поїздки і подорожі управителя, на матеріальну допомогу громадським інституціям на еміграції та інші благодійні проєкти, а також  репрезентаційні видатки, пов’язані з діяльністю Бюро. Всі необхідні суми за цими статтями витрат пан Макогін сплачував окремо. 

Окремі теки складає офіційне листування Бюро з відомими українськими діячами. Цінність цієї частини архіву в тому, що до оригіналів листів-звернень прикріплені копії  відповідей бюро, на яких зазначені дати. Найповнішими в цих теках є листування з Євгеном Онацьким (60 сторінок) та Софією Русовою (56 сторінок). З-поміж інших відомих постатей української історії, чиї листи до Українського пресового бюро в Лондоні та відповіді на них збереглися, виділю такі: Михайло Грушевський, Євген Коновалець, Володимир Кубійович, Євген Онацький, Софія Русова, Ісак Мазепа, Роман Смаль-Стоцький, Олена Кисілевська, Василь Королів-Старий, Юрій Пеленський, Ігор Кедровський, Олександр Колесса, Млада Липовецька. Спеціально виділена тека документів має назву «Гетьман Скоропадський».  

Передумови постання Бюро та його засновник

Офіційною датою початку роботи Українського пресового бюро в Лондоні слід вважати 25 березня 1931 року. Маючи добрі особисті контакти з офіційним Лондоном, Якову Макогону вдалося швидко розв’язати питання з придбанням приміщення  в центральній частині лондонської столиці. Адреса офісу – 40 Grosvenor Place, London, s. w. 1, England.

У листопаді 1931 року Яків Макогін засновує філію Українського бюро в Женеві, а від 1 січня 1932 – таку ж філію в Празі.

З огляду на визначальну роль Якова Макогона в заснуванні й організації роботи маловідомого в українському інформаційному просторі осередку української еміграції зокрема і в проведенні за кордоном інших голосних акцій українців в цілому, варто коротко зупинитися на деяких його біографічних даних. Зробити це слід ще й тому, що опубліковані за кордоном і чужинцями, і українцями діаспори нечисленні згадки про нього рясніють не повними, й до того ж, суперечливими даними. 

Яків Макогін

Яків Макогін народився 27 вересня 1880 року в селі В’язова неподалік Жовкви. У 23-річному віці емігрує до Америки. Отримавши громадянство цієї країни, зголосився до морської піхоти, де прослужив 15 років. 

Після військової служби одружується з багатою американкою Сузанною Фаллон – донькою американського адмірала. Він зумів не лише зацікавити, а й захопити дружину українськими справами, що відіграло надалів подальшому позитивну роль у втіленні колишнім морським піхотинцем низки благодійних проєктів, спрямованих на підтримку громадських інституцій української діаспори. 

Під час відвідин Румунії, Чехословаччини, Австрії та Польщі вони знайомлятьсяиться з провідними українськими громадсько-політичними діячами,  прихильниками УНР та ЗУНР. 1930 року, у розпал конфлікту між поляками та українцями,  а також під час великого голоду в Україні  здійснюють кількатижневу поїздку в підпольську Україну, зокрема в Галичину та Львів. 

Мета? За гарячими слідами подій зібрати ґрунтовний матеріал, зробити знімки і незабаром видати в Америці двома брошурами збірки упорядкованих матеріалів про ситуацію в підпольській і підрадянській частинах України. 

Головним співробітником Бюро засновник обрав Володимира Кисілевського, родом із Коломиї, був на шістнадцять років молодшим від Макогона. Емігрував він до Канади 1925 року вже в зрілому віці. У роки УНР і ЗУНР воював у складі Української Галицької Армії на одеському напрямку. До виїзду на еміграцію  написав і захистив у Віденському технічному університеті докторат. Втім, у Канаді земляки на початку ідентифікували його як сина відомої на Галичині громадської діячки, письменниці й редакторки коломийського двотижневика «Жіноча Доля», довголітньої депутатки від українців у польському сенаті Олени Кисілевської. 

Осібність «Ukrainian Bureau Bulletin»

Головним друкованим органом, через який це своєрідне інформаційне агентство  прагнуло доносити західному світові актуальну інформацію із нерозвє’язаного Європою «українського питання» став англомовний бюлетень  «Ukrainian Bureau Bulletin». Перше його число побачило світ 11 квітня 1931 року. Останнє число – 1 вересня 1939 року. Всіх чисел – 116. 

За логотип правив бланк UKRAINIAN BUREAU. Текст машинописний, тиражувався літографічним способом. Обсяг чисел щоразу змінювався – від двох сторінок (11 квітня та 10 жовтня 1931 року) до 9 сторінок (19 січня 1932 року).   

На яке коло читачів був розрахований бюлетень?

Передусім для тих англійців, які особливо цікавляться українським питанням. Здебільшого це були редакції англомовних газет та журналів, прихильні до української справи  британські громадські, політичні, державні, наукові діячі, письменники, митці.  

Щодо накладу. Він не був стабільним і змінювався в міру розширення адресаря потенційно зацікавлених читачів. Редакція добре попрацювала, щоб скласти такий адресар. Зосібно і з допомогою надійних друзів з інших країн. З-поміж таких, скажімо, був професор Євген Онацький  із Рима. В листі до керуючого бюро Володимира Кисілевського від 6 червня 1931 року він надсилає розлогий список адрес в Італії, на які, на його думку, важливо надсилати друковані матеріали Бюро.  

Звідси й пояснення такого факту:  у перший рік існування наклад становив від 100 до 500 примірників. Останні числа наступного року  висилалися вже на 1200 адрес.  

Голодомор  як провідна тема бюлетеня

Чітко простежується висвітлення українського питання на всіх  українських етнографічних територіях, зосібно у Польщі, Румунії, Угорщині, Чехословаччині. Матеріали про сучасне життя українців поділені на дві рубрики: «Україна під радянщиною» і «Україна під Польщею».

Постійні теми:

• Голодомор 1932-33 рр. у підрадянській Україні;
• українське питання на засіданнях Ради Ліги Націй; 
• статус українців у Підкарпатській Русі в складі Чехословаччини.

Від 1932 року головною темою стає штучно створений москвою голодомор українського народу.  

Бюро ретельно фіксувало кожен факт цієї загальнонаціональної трагедії українців: перекази очевидців, що проникали через залізні стіни радянського кордону до вільного світу. Різномовні західні європейці уперше саме зі сторінок цього бюлетеню стали довідуватися про жахливі факти радянської дійсності: насильне забирання останніх решток зерна з комор українських селян, виселення непокірних куркулів до Сибіру, заборони селянам покидати села, сотні і тисячі  трупів селян та їхніх дітей. 

Як відомо, радянська влада замовчувала голод й не подавала українському населенню ніякої допомоги. Відомості про цей голод, про його справжні масштаби й трагічні наслідки стали доходити на Захід із певним запізненням. Тому саме редакція Українського бюлетенянетю в Лондоні чи не першою стали бити на сполох, закликаючи світову спільноту звернути на цю українську проблему пильну увагу. 

Виникає запитання: якими каналами редакція «Ukrainian Bureau Bulletin», знаходячись чи не найдальше від радянських кордонів, одержувала інформацію про стан справ в Україні, звідки черпала свідчення очевидців голодомору?   

Аналіз публікацій цієї тематики дає підстави виділити кілька каналів отримання інформації: 

а) повідомлення світових інформаційних агентств; 

б) огляди преси провідних західних видань; 

в) інформація уряду УНР в екзилі;

г) свідчення західних туристів, які побували з екскурсійною метою в радянській Україні;

д) власні, редакційні, джерела інформації.

Цінність таких матеріалів  полягала ще й у тому, що вони були опубліковані незабаром після розрекламованої поїздки по Радянському Союзу французького радикала Е. Еріо. Керівництво СРСР, відкинувши пропозиції західних країн щодо допомоги голодуючим в Україні, постійно твердило, що інформації про голод навмисне поширюють вороги Радянського Союзу. Тому Москва й запросила цього француза, який симпатизував радянській владі, і який згодом написав серію матеріалів про нібито неправомірність так званих чуток про голод в СРСР. 

Конфуз із публікаціями Е. Еріо підсилювався також і після численних інтерв’ю іноземних туристів, які побували в СРСР і які на власні очі побачили справжні масштаби трагедії. Розповіді про це іноземним кореспондентам вразили західного читача. 

Бюлетень  відгукнувся на це трагічне явище також і передруком із паризького журналу «Тризуб» вірша Олександра Олеся «Голод», який ніколи протягом усіх підрадянських років не друкувався у жодному виданні в СРСР. Ось фрагмент свідчення цього страшного факту, відтвореного талановитим майстром у поетичній формі:

Ввечері голову вчора одрізала

Галі… дитині своїй,

Вдосвіта, вранці сьогодні поснідала

Що це я, що це я? Боженьку мій!..

…

Людоньки!.. (що це я –  сплю?)

Вбила дитину свою!..

З холоду, з голоду я збожеволіла…

Людоньки!.. Що це я – сплю?

1933 року з вихідними даними Українського пресового бюро в Лондоні побачила світ англійською мовою брошура «Facts about Ukraine» («Факти про Україну»). В її основу були покладені найбільш актуальні витинки із зарубіжної преси, які стосувалися українського питання в цілому і голодомору зокрема. 

«Посилаю Вам мій, не знаю, чи Крик, чи Заклик на Запомогу Дітей…»

…може, знайдете можливість її надрукувати в англійській  пресі»

Це – уривок з листа до  творця лондонського бюлетеняю В. Кисілевського від Софії Русової – колишньої співробітниці Міністерства освіти уряду УНР, а на той час – професорки Українського Вільного Університету в Празі Софії Русової.  

Опинившись на еміграції  (після роботи в уряді УНР за уповноваженого Івана Огієнка в Кам’янці-Подільському), Софія Русова ще більше переймалася тим, що діялося в рідній для неї (через велике кохання до свого чоловіка Олександра Русова) Україні. Там  більшовицькі сатрапи за вказівками москви вже так змордували українське селянство, що від голоду та недоїдання від 1932 року гинули сотні тисяч дітей. Знаючи з преси про результативну діяльність Українського пресового Бюро в Лондоні, вона відправляє туди (з проханням будь- що опублікувати в англійській пресі) написаний воістину кров’ю серця «Заклик на запомогу українських дітей» до чесних людей світу хоч щось зробити, щоб зупинити масштаби цієї світової трагедії. 

В листі – рішуча вимога піднімати світову спільноту на порятунок майбутнього української нації – дітей. 

Варто процитувати бодай фрагмент із цього листа, аби відчути пульс  серця цієї дивовижної жінки, в якій текла французько-шведська кров, але яка своєю жертовною працею для України заслуговує на те, щоб називати її великою українкою: 

«Посилаю Вам мій, не знаю чи Крик, чи Заклик на Запомогу Дітей – може, знайдете можливість її надрукувати в англійській  пресі. Я таку саму послала деінде, але якось завше мушу до Вас звернутися, бо дуже Вас шаную й радію, як Ви багато осягнули серед англійської преси. Але це усе не нагодує ні одну дитинку, не врятує від винищення. Я в такому розпачу перед «успіхами» Літвінова (тодішнього міністра закордонних справ СРСР – М. Т.), що не знаю вже куди йти. З щирою пошаною С. Русова».  

Керівник Українського пресового бюро в Лондоні Володимир Кисілевський уважно віднісся до цього звернення: поширив серед англійських приятелів та офіційно передав на розгляд президії Міжнародного Товариства Охорони Дітей. Своєю чергою, Бюро як член утвореного нещодавно в Празі Комітету рятунку України, звернулося із запитом до британського парламенту, чи не можна започаткувати якусь рятункову акцію в цій справі. Звідти отримали відповідь, що зроблять, що тільки буде в їх силах, і про наслідки повідомлять.

Інформуючи про це в листі-відповіді до пані Софії, Кисілевський додав таке: «Невеселі часи перебуває наша ненька Україна. Здається, від татарських лихоліть не знали ми  такого гнету й такої біди. Бували важкі часи, але людоїдства ніхто не знав».  

В іншому листі Софії Русової  з Праги до Лондона ідеться про сотні й тисячі утікачів з України, хто завдяки давнім симпатіям тодішнього президента Чехословаччини Томаша Масарика до українського руху за незалежність знайшов тут тимчасовий прихисток. Її по-справжньому хвилювала  доля української інтелігенції – освіченої, патріотичної, справжньої еліти нації, хто в розквіті фізичних і духовних сил мусив нидіти на чужині, не реалізувавши сповна своїх богом даних талантів. 

У листі до Бюро від 18 вересня 1933 року вона носиться новою ідеєю: знайти багатих меценатів  чи організувати збірку серед самих емігрантів для придбання або зведення будинку для українських науково-культурних працівників у Празі. 

«Допоможіть двом юним українкам!»

У цьому листі Софія Русова простить співробітників Бюро в Лондоні пошукати серед шановних лондонських  «леді» таких, хто зголосився б узяти до свого помешкання на літо двох юних українок  – літ 15-16, доньку покійного Вакули і доньку Моралевича. Дівчата хворі, виснажені, потребують бодай нормального харчування. «Дуже-дуже прохаю відповісти мені на все це».

Останній лист Володимира Кисілевського до Софії Русової датується 7 березня 1939 року. У ньому повідомлялося, що панство Макогонів виявило інтерес до її проєктів і виявило бажання зустрітися при першій же нагоді їхньої поїздки до Праги. Незважаючи на те, що за вказівкою Якова Макогона Кисілевський почав згортати діяльність Бюро, цей його лист ще дихав надією. Ось остання фраза: 

«Нами, українцями, почав інтересуватися світ. Коли б тільки те заінтересування мало для нас ще якісь практичні користі, то було б краще». 

Англомовні книжки про Голодомор

Значний масив  малознаної інформації про голодомор в Україні, які зосереджено було в випусках  «Ukrainian Bureau Bulletin», з новою силою вибухнув на початку 50-х років, коли організована українська спільнрота  вирішила голосно заявити європейцям про не розв’язане «українське питання»  з нагоди 20-річчя замовчуваного Москвою Гголодомору в Україні 1933 року.

Так, восени 1953 року на вулиці низки міст, містечок і поселень Великої Британії організовано, з плакатами і транспарантами вийшли сотні активістів знищеної  в УРСР у 20-ті роки й відродженої на чужині  Спілки Української Молоді. Вони  роздавали перехожим надруковані англійською мовою листівки  про непокараний злочин Москви проти українського народу. У містечку Болтоні, скажімо,  до акції-маніфестації долучилися понад 1000 британців. За даними «Української Думки», під час акції було роздано понад 50 тисяч листівок.   

У такий спосіб молоді українські емігранти остерігали західний світ від підступних намірів Москви поширювати свою гегемонію вглиб Європи та на інші континенти. 

Карта поширення голоду в Україні

Цікаво розповідала про хід акції по цілій Британії «Українська Думка». Число цієї газети від 29 жовтня 1953 року було накрито великою шапкою-заголовком «Москва – кат України»: СУМ на чужині відзначає пам’ять жертв голоду 1933 року». Цій темі була присвячена вся перша шпальта і наступний розворот часопису. (Там само).

Акція на відзначення роковин голодомору цим не закінчилася. Того ж року Крайовий комітет СУМу ініціює всебританську збірку коштів на видання серії популярно написаних брошур про ініційований Сталіним та його клікою геноцид українського народу. На той час активісти  вже мали на руках підготовлені рукописи майбутніх видань місцевих авторів: «В дев’ятім крузі» Осипа Воропая, «Голод імени Сталіна: Україна в 1933 році» Ф. Пігідо-Правобережного та «Комунізм – ворог людства» О. Калинника. Книги вирішено було видати окремими накладами двома мовами – англійською і українською.

Збірка коштів пройшла успішно. І вже  того ж 1953 року заходами Крайового комітету СУМ побачили світ два перші видання проєкту. 

Першою надрукували англійською мовою «В дев’ятім крузі» (The ninth circle). Епіграфом до неї стала строфа Юрія Клена з поезії «Терцини»: 

«Вважай на магію страшних чисел:

Ось пекло, це землі  частина шоста,

А край зелених верб і пишних зел…

Останній в пеклі круг, дев’ятий круг…»

З-під пера маститого журналіста й письменника-публіциста, який певний час редагував газету  «Українська Думка», Осипа Воропая (Степового) вийшла переконлива й страшна своєю оголеною правдою розповідь про те, що він побачив на власні очі в 1932-1933 році на рідній Вінничині, коли працював дільничним агрономом Уланівської МТС. Тому й підзаголовком до цього спогаду стали слова «Те, що я бачив власними очима». 

Наведемо короткий уривок із того побаченого автором на власні очі та зафіксованого в цій книзі:

«У травні почалися дощі. Дощі падали майже щодня і зелень буйно розвивалася. На не оброблених городах, садах, понад дорогами – скрізь, де тільки можливо, росли величезні бур’яни… Люди, наївшись зелені, іноді навіть сирої, масово пухли і вмирали. В другій половині травня смертність була така велика, що колгоспна підвода, спеціально для цього призначена, щодня когось вивозила на цвинтар. 

Мертві тіла звалювали без трун по кілька в одну яму і присипали землею без будь-яких звичаєвих чи релігійних обрядів. Це був час, коли приниження людської гідности було доведене до карних меж». Воропай Осип.  В дев’ятім крузі. Лондон: СУМ, 1953. С. 10.   

Тираж англомовного варіанту книги склав 3000 примірників.

Цікаво, як видавці розпорядилися ним?

Завдяки газетній публікації можемо це встановити.

Для терену Великої Британії залишили половину накладу. Решту 1500 призначили для зарубіжжя: 750 надсилали як подарунок до бібліотек різних країн світу, здебільше англомовних, а інші оформили в кольпортаж для продажу – по два  шилінги  за примірник.  

На видання і розсилання накладів цієї книги буди використані пожертви, зібрані в таких містах Великої Британії:  Болтон, Драдфорд, Галіфакс, Бері, Рочдейл, Лондон, Ковентрі, Сток-он-Трент, Міддлтон і Гудерсфілд, про що вказано за звороті титульної сторінки. 

Уміщена в книзі Ф. Пігідо-Правобережного інформація – також із перших рук. Автор пережив голод на Харківщині і міг вирватися на Захід, несучи спогади про ті страшні часи свою неспростовну правду. Книга має кілька відмінностей від попередньої: вдвічі більша за обсягом (має 72 сторінки); спогади доповнюють 11 промовистих документальних фотознімків;  переднє слово до неї написала  англійка Мойра Робертс.

Третя книга із задуманої серії («Що несе з собою комунізм» Олекси Килинника) побачила світ пізніше: 1954 року – український варіант, 1955-го – англійський. Від вдвох попередніх відрізняється  тим, що в її основі – зібрані автором з різних джерел документи  про російсько-комуністичний терор в Україні.  Передусім це владні директиви, протоколи, судово-слідчі справи, таємні документи ГПУ про колективізацію, заготівлі хліба, розкуркулення. Структурно складається з 14 розділів. 

Про не проминальне значення чи не першого оприлюднення на Заході таких документів прозірливо сказано в передмові так: «Пройдуть роки та десятиліття. У пам’яті людській  зітреться жах комуністичного режиму, але ця книга з надрукованими в ній автентичними документами залишиться голосно-промовляючим свідком епохи, свідченням, писаним руками самого окупанта-злочинця або руками його жертви…». 

Безцінне з погляду історичного і виховного видання цього трикнижжя про голодомор у Україні 1921-1933 років – не єдиний епізод  активності СУМ на українознавчому видавничому полі. 

Замість висновків

Не буде перебільшенням ствердити, що інтенсивна (незважаючи на обмежене число працівників), широка (за основними напрямками діяльності), тривала в часі (майже десять літ) діяльність Українського пресового бюро в Лондоні винесла гостроту задавненого і нерозв’язаного  українського питання на загальноєвропейський обшир, не дала можливості ворогам України зробити його внутрішньою справою Росії чи Польщі. 

Відозви, заклики, звернення бюро ставали предметом розгляду і обговорень  в урядових і політичних чинниках Великої Британії. Брошури, бюлетені та інші інформаційні матеріали поширювалися в засобах масової інформації, політичних, наукових, культурологічних колах і серед чужинців, і серед своїх; низка публікацій передруковувалася або на них робилися посилання.

Цим самим цілій Європі була переконливо показана рішучість українців і далі боротися за втілення давньої мрії – здобути соборну і незалежну Українську державу, звільнити її від  радянських, польських та румунських загарбників.

Позитивні оцінки діяльності Українського пресового бюро під орудою справжнього патріота Якова Макогона, як і весь описаний вище фактологічний  матеріал, не потребують коментарів і ставлять остаточну крапку в надуманих опонентами й поширюваних через пресу та службову пошту  інсинуаціях, наклепах, здогадках і припущеннях щодо діяльності Українського пресового бюро в Лондоні.

Прикро лиш те, що часто вдавалися до цього не лише відкриті вороги українства, а й свої, українці. В затятій боротьбі за здобуття бодай маленьких булав, задоволення своїх власних амбіцій вони збурювали нерідко громадську думку, ослаблювали таку потрібну єдність українського руху. І це замість того, щоб спробувати зробити для загальної  справи, до того ж своїм коштом, бодай дещицю того, чого реально досягнув Яків Макогін і зібраний ним невеликий колектив однодумців у Лондонському пресовому бюро та його офіційних  представництвах у Женеві й Празі.

Українське бюро в Лондоні  упродовж майже десяти років виконувало роль своєрідного українського посольства, непохитно промоціювало  українське питання й підняло його на небувалу доти височінь.

Це рідкісний приклад того, як би могли допомагати загальнонаціональній справі маєтні бізнесмени сучасної України.

Читайте також: До Дня памʼяті жертв Голодомору: шість книг, щоб зрозуміти себе