Євгенія Кононенко про місто, що генерує таємниці

Письменниця Євгенія Кононенко розповідає про те, чому Бучач це місто, яке постійно продукує таємниці, що постійно спонукають до пізнання та дослідження. Есе написане в межах літературної резиденції в Бучачі, що відбувається за ініціативи Літературного центру імені Аґнона та підтримки фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Місце, що генерує таємниці

Маленькі містечка – то особливий світ. За словами Юрія Шереха, все, що не стверджує себе як столиця світу, лишається безнадійною провінцією. І тому маленькі міста мають народжувати великих людей. Або давати прихисток великим людям. Інакше маленьке містечко лишиться провінційними. Таким, де не відбувається нічого, де все занепадає.

Маленьке містечко має неодмінно із чимось асоціюватися – з унікальними промислами чи зі своєрідними природними явищами. Чи з долями своїх синів чи дочок – рідних або прийомних.

Бучачу пощастило. Це маленьке місто асоціюється із двома видатними особами. Із загадковим скульптором ХVІІІ століття Йоганном-Георгом Пінзелем, який прийшов сюди нізвідки й невідомо куди пішов, одначе, прикрасив Бучач і світськими скульптурами на ратуші й сакральними в храмах. Та з не менш загадковим, хоча й знаємо про нього набагато більше, письменником Шмуелем Аґноном, який народився і жив у Бучачі на порубіжжі ХІХ й ХХ століть, який у 1966 році отримав Нобелівську премію з літератури й помер в 1970 році в Єрусалимі. І Бучач присутній у творах Аґнона так само переконливо, як і скульптури Пінзеля в архітектурі Бучача.

Я вперше приїхала до Бучача, пишучи роман «Жертва забутого майстра», де фігурує загадковий Пінзель. Була золота, а, вірніше, навіть не золота, а якась відполірована до блиску мідна осінь. А я не відчула в Бучачі присутності майстра Пінзеля, про якого щось знала, до якого щось відчувала. Хоча побачила і ратушу, і культові споруди з його скульптурами. Але, блукаючи вузенькими крутими вуличками серед пошарпаних будиночків, я відчула, що Бучач, як місто, є неймовірно химерним саме по собі. Не видатні мешканці освятили це місце, а радше воно сформувало їх.

Тоді я вже відвідала чимало історичних містечок Франції, Бельгії, Нідерландів, і вони всі були помітно краще доглянуті, ніж Бучач. Я мала можливість блукати тими далекими містечками й насолоджуватися їхньою красою. Згодом я бувала і в інших маленьких містечках Галичини, теж історичних, теж гарних. Але ці неймовірні відчуття дотику до химерних і захопливих викривлень буття навідувалися до мене лише в Бучачі.

Під час своїх подальших приїздів до Бучача я рефлексую, намагаючись раціоналізувати свої відчуття. Блукаю поміж тих самих пошарпаних сірих будинків, в які повставляли білі металопластикові євровікна. Зрештою, ходити світ за очі чужими містами – один з моїх найулюбленіших способів заглибитись в буття, в історію, в себе. Невже розгадка таємниці Бучача в його особливому розташуванні? Чи не спонукала майстра Пінзеля лишитися тут саме химерна географія цього містечка? І чи не вона ж сформувала химерний стиль Шмуеля Аґнона?

І от я дісталася до руїн Бучацького замку й дивлюся на місто з височини. Ідентифікую місця внизу або на інших горах. Ось велична будівля монастиря Василіян, за яким завмер цвинтар Федір. Ось міст через Стрипу, а поряд – дім, де народився Аґнон. Ось будинки вулиці Галицької, ось баня Покровської церкви, ось костел Успіння Пресвятої Богородиці, а ось ратуша. А ось стрімко йде вгору вулиця святого Миколая. Вона веде до найстарішої в Бучачі церкви святого Миколая 1610 року. Над входом до якої – Всевидяче око. Чи то є випадковим?

Читайте також: Василь Махно: Чому варто повертатися в Бучач

Фото: Алекс Нагорний, Юлія Микуляк