Ігор Балинський: книжки з ідеологічним контекстом шкідливі для читача, що не здатен відчитати фальш

У його домашній бібліотеці близько трьох-чотирьох тисяч книжок, і щороку кілька сотень відправляються у сільські книгозбірні як подарунки. Свою бібліотеку Ігор Балинський, засновник і редактор видавництва «Човен», кандидат наук із соціальних комунікацій, а раніше багаторічний головний редактор інформаційних агенцій, почав формувати з 90-х. Спершу він купував раніше заборонені видання, як-от двотомник радянського історика Дмітрія Волкогонова про Лєніна і Сталіна, чи перша поетична збірка Грицька Чубая, але у його книгозбірні багато культових тепер речей – «Енциклопедія нашого українознавства» Олександра Кривенка і Володимира Павліва.

Ми говорили про впертість, яка потрібна для прочитання «Улліса», про дефіцит на книжки у Радянському союзі, що спричинив маніпулятивні месиджі «о самой читающей стране», про відкладену інформацію, яка потім виринає, якщо ти навіть був переконаний, що вже давно забув те, що прочитав.

Розмова з паном Ігорем вийшла у межах проєкту «Портрет читача замолоду», що є спробою поглянути на відомих успішних людей саме як на досвідчених читачів, дослідити їхню читацьку біографію та вплив книжок на певні життєві рішення, позицію, світогляд.

Від «Вершника без голови» до «Улліса»

– Скажіть, будь ласка, із чого почалося ваше становлення як читача і як воно змінювалося? 

– Я виріс у вчительській родині, і від бабці-прабабці успадкував гуманітарний профіль. Читання вважалося дуже важливою справою, і це навіть не обговорювалося, а книжка не була рідкістю. Моє становлення як читача можна умовно поділити на два етапи. Перший – шкільний, чисто типовий хлопчачо-підлітковий. У цей час достатньо багато читав фантастики, пригодницької літератури. Один з улюблених моїх романів – цикл про індіанця Майна Ріда «Вершник без голови». Це був Радянський Союз, і книжка та її різноманіття були дефіцитом, і переважала російська мова.  

На другому етапі, власне, у студентські роки, я став тим читачем, яким є зараз. Мені пощастило на факультеті журналістики Львівського університету ім. Івана Франка, де я навчався, з викладачами зарубіжної літератури. Уже у першому семестрі античну літературу нам починала читати молода викладачка, яку зараз усі знають в Україні зовсім в іншому статусі, – Марія Титаренко. Кожен наступний період читали інші викладачі, що поглиблювало наше захоплення читанням, зокрема Марта Коваль та Наталя Колесніченко-Братунь. І власне, завдяки їй ми відкрили для себе різноманіття західної літератури ХХ століття. Але тут з’явилася проблема: де цю літературу брати? Я був достатньо відповідальний студент, не халявив, хотілося не лише здати предмет, а й здати його усвідомлено. Я почав шукати книжки, купувати, оскільки їх не було в бібліотеках.

– І де в той час можна було купити ці видання у Львові?

– Наприклад, у магазині «Букініст», і це були перші зародки приватних книжкових човників. Ці книжки почали виходити переважно в Росії — у Москві, адже звідти почали їх сюди привозити.

– Що означає «приватні книжкові човники»?

– Це означає, що хлопці з кравчучками їхали в Мінськ або Москву. Якщо не помиляюся, тоді на одному із футбольних стадіонів, де вночі була книжкова підпільна виставка чи магазин, вони купували деяку літературу, перевозили її вручну і перепродували у Львові. По місту було кілька таких точок. Правда, були ще радянські старі крамниці, де можна було також купити потрібну літературу. І як зараз пам’ятаю, фактично мене десь так пересмикнуло, коли вона (викладачка Наталя Колесніченко-Братунь – ред.) нам розповідала про «Улісс» Джеймса Джойса, і буквально через тиждень-два я знайшов це видання 1993 року, яке вийшло у видавництві «Республіка» у Москві. Тобто це був єдиний варіант прочитати цю книжку, якщо ти не англомовний. 

– Стосовно Джойса – ви ж помітили алюзію до назви нашого відеоциклу?

– Так, «Портрет художника замолоду». А щодо «Улісса», то книжка давалася дуже важко (тоді я був студентом третього курсу), без достатньої освіти це було складно зрозуміти. Але я був дуже впертим і одним із небагатьох на курсі, хто все прочитав, хоча не можу певно сказати, що я все зрозумів.

Та про потік свідомості Пенелопи в одному із розділів та специфіку цієї мови я пам’ятаю до сьогодні. Так само я пам’ятаю і про мандри Дубліном. Тобто, це був певний експеримент, певна спроба надолужити через читання великий культурний пласт, до якого ми не були залучені.

– Що означає для людини читання таких книжок як «Улісс», які дуже складно збагнути?

– Зараз людині легше на це питання відповісти, бо якби ви мене про це спитали тоді, я б, напевне, говорив абстрактні речі. Сьогодні я через такі книжки відчуваю, як формувався літературний процес ХХ століття; я відчуваю, чому цей автор і ця книжка якісні, культові, літературні вершини й канон. Зрештою уже з часом навчився не лише читати художні тексти чи літературу, а й достатньо багато знайомитися з критикою, есеїстикою, пов’язаною зокрема із Джойсом. Зараз «Улісс» та й інші твори Джойса перекладений українською мовою, що дуже зручно для теперішніх студентів. 

Читайте також: Bloomsday: як читати «Улісса»

– Чи ми можемо говорити, що в читацькому світі мають бути провідники, які спрямовуватимуть у певний час?

– У моєму випадку — так. Як я вперше дізнався, що існує письменниця Оксана Забужко? У нас викладала літературознавиця, культурологиня Марія Зубрицька, яка дуже не вписувалася своєю стилістикою в атмосферу пострадянському вишу 90-х років. Ми дуже часто ходили до неї в гості на літературно-культурологічні посиденьки-розмови. І, от, одного разу, прийшовши до неї, помітили, що вона дуже зла. «Можливо, ми невчасно прийшли?» — «Та ні, то не з вами пов’язано. Мене попросила Оксана, щоби я подивилася, поредагувала рукопис її першого роману». Тоді я ще не знав, що мова йде про «Польові дослідження українського сексу».

Зубрицька пояснила: «Я говорила Оксані декілька разів, що не може одна героїня розстроюватися в тексті». Що таке «розстроювання в тексті», я тоді ще не знав, але викладачка пояснила: «От дивіться, на одній сторінці вона про себе пише «я, вона, дурне бабисько»». Отоді я й дізнався про Оксану Забужко та її роман, а його перше видання я зберігаю як реліквію. 

Серед моїх провідних авторів були й Тарас Возняк, Славко Грицак, через знайомство із якими я почав відкривати для себе інші країни, інших авторів, інші типи літератури й жанри. 

Маю звичку залишати собі книжки, які пов’язані із певними згадками чи подіями в житті. Наприклад, книжка Мирослава Мариновича «Україна на полях святого письма» (1995 рік, Дрогобич). Коли Мирослав недавно повернувся з радянського заслання, то видав цю збірку, що раптово потрапила до моїх рук. Один есей зі збірки «Євангеліє від Юродивого», де він описує, ким він був для радянської системи й ким він був у табірній системі, — і це один із прикладів доброї української сенсовної есеїстики.

Про 90-ті

– У 90-ті ми були позбавлені дуже багатьох текстів, які пізніше почали виходити й, можливо, запізно. Чи це якось позначилося на нас як на нації, суспільстві або громаді, що до нас запізно прийшли Михайло Грушевський, автори Розстріляного Відродження тощо?

– Вважаю це однією з найбільших проблем, коли ми говоримо про історичну культурну тяглість нації. Ці прізвища і ці тексти мали би бути цеглинками, фундаментом. На жаль, ми маємо цілі покоління, які випали: той самий Василь Стус, про якого ми дізналися вже на межі 80-90-х років. 

І є ще інше питання — питання недолугого введення цього великого пласту в освітній процес уже за часів незалежної України. Я маю великі сумніви, чи ми його органічно вживили цей спадок, хоча з точки зору повернення, реабілітації книжок цих авторів, то загалом все добре. Цього достатньо і на рівні текстів, і на рівні досліджень, і на рівні різних представлень. Але це одна з найбільших, напевно, культурних травм українців у сучасності.

– У вашій студентські роки були літературні події – фестивалі, читання? 

– Так. «Бу-Ба-Бу», концерти Віктора Неборака «Неборак-рок-бенд», що відбувався в оперному театрі у 1992 році, якщо я не помиляюся, бо ми з друзями тоді сиділи в ложі. Зі мною на курсі вчився молодший брат Віктора Сашко Неборак — він був основою музикування Віктора Неборака.

Можна згадати й фестиваль «Вивих» і, як зараз пам’ятаю, поезоопера «Крайслер Імперіал». Відбувалося багато літературних подій, пов’язаних із «Червоною рутою». У Львові тоді функціонував легендарний клуб «Лялька», там дуже часто були літературні вечори, і саме там я був на зустрічі з Юрком Покальчуком, там також часто були представники Станіславського феномену. Подій було досить багато, проте, це не зовсім в теперішньому розумінні події, фестивалі, івенти, як тепер говорять. Це було дещо інше, але його було багато — я би навіть сказав, що життя там вирувало.

Читайте також: «Вибухові слова»: як творилася українська література 1990-х

– Мені здається, що Львів як місто взагалі унікальний в Україні, оскільки тут була і збереглася ця традиція вільного літературного життя, на відміну від інших міст. 

– Коли ви учасник тих процесів у студентські роки, усе сприймається по-іншому: швидше це яскравий, цікавий, інтелектуально насичений спосіб проведення часу. Ми на той час уже знали, що існують такі автори, як Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак, і то було щось абсолютно нове в українській художній літературі. Також у Львові був феномен часопису «Post-Поступ», де Юрко Винничук публікував свої «Діви ночі» та літературні спогади. Було й середовище Тараса Возняка і журнал «Ї», яке друкувало літературні переклади.

Мені здається, що на той час у Львові сформувалася мережа інтелектуальних середовищ, які потім змінювали й формували саме місто.

– То невипадково, що Форум видавців з’явився саме у Львові, а інші міста тільки підтягуються?

– Загалом так. Ось нещодавно мав розмову з Тарасом Возняком і запитував його, чи є в нього відчуття, що він і його середовище були одними з основних, хто змінювали це місто. За його словами, тут вдалося зробили те, що, по суті, не зробили в інших містах — в культурному сенсі змінили радянську стилістику Львова.

Про домашні бібліотеки

– Навіщо у наш час збирати домашні бібліотеки?

– Це вже навіть не питання звички, а способу життя. Мені здається, що кожна бібліотека має свої логіку і концепцію. У моїй голові є концепції бібліотеки, що відображає мої професійні та особисті інтереси. З часом зрозумів, що вона має дуже багато тематичних, міжтематичних, жанрових секторів, є репортаж, інтелектуальні історії; біографії, й художня література — від української до класики. Є екзотика, як-от японська чи балканська літератури в широкому розумінні.

Щороку я віддаю по кілька сотень книжок у різні довколишні бібліотеки.

– А як на формування бібліотеки впливає дружина й діти?

– Це сімейна бібліотека, завдяки їй дружина написала вдома кандидатську й докторську дисертації. Наші вподобання не в усьому збігаються, але принаймні щодо художньої літератури є схожими. У цю бібліотеку до останнього періоду не був інкорпорований син через його ставлення до читання книжок. Він — дитина відео. Декілька місяців тому я аж розреготався, коли він попросив мене купити йому книжку режисера Костянтина Станіславського.

Ми раніше формували дитячу бібліотеку, що дітям потрібно у віці від п’яти до восьми років, від восьми до дванадцяти, після п’ятнадцяти. Читали також Стефані Майєр, «Гаррі Поттера» Джоан Роулінг.

– Читання такої літератури — це більше розвага чи це теж розвиває інші якісь навички?

– Звичайно, розвиває. Це вікова і жанрова літератури, і я не бачу у ній ніяких проблем. Знаю батьків, які забороняли читати дітям Стефані Майєр, але це було не з інтелектуальних мотивів, а переважно з релігійних. Вони казали, що така література затуплює, проте це все неправда. Особисто я вважаю це нормальним, що для кожного віку є певний тип літератури.

Але якщо не виходиш із віку й постійно читаєш, наприклад, жіночі сентиментальні романи, то це як «Мадам Боварі» Гюстава Флобера, можна залишитися жити у своєму ілюзорному світі, який насправді виявився не релевантним до справжнього. Я не розумію, на чому будується захоплення одноманітними сюжетами у фантастиці з одноманітним завершенням і з одноманітними героями. І людей це викликає вау-емоції упродовж багатьох десятиліть.

– У вас дуже багато художньої літератури. Ви її постійно купуєте чи вам дарують?

– На день народження мені переважно дарують книжки. Мене деколи питають, чого в мене ще немає, щоб можна було подарувати. Це такий уже, знаєте, цілий конвеєр, механізм.

Щоразу з’являються інші якісь інтереси, більш розширені, і я розумію, що не зможу мати в бібліотеці все, що хочу. Хтось із польських культурологів казав, що ідеальна домашня бібліотека має коригуватися плюс-мінус у 3000 екземплярів. У мене зараз від 3000 до 4000. Але культуролог справді правий: не можна захопити більше, у цьому немає потреби, оскільки в тебе немає стільки зацікавлень, ти не встигнеш то все прочитати, і це об’єктивно.

– У вашій бібліотеці є книжки, яких ви не читали?

– Думаю, 30-40 % книжок не читаних, не менше. Одна частина книжок купувалася в період певного захоплення якимось автором чи жанром, друга – купувалася для роботи, і я ними не скористався. Така ілюзія є завжди, що, можливо, це дослідження мені ще колись знадобиться для якоїсь експертизи чи лекції для студентів.

– Чому так мало людей зараз збирають книжки?

– У нас завжди була історія про те, що Радянський союз — країна, яка найбільше читає, і це визначали за накладами. Але це така психологічна пастка, маніпуляція, адже коли ти робиш щось дефіцитом, завжди хочеш це мати. Цікава книжка була дефіцитом, автори були обмежені цензуруванням.

Коли Союз упав, відкрилися кордони, люди почали надолужувати те, чого не було, купували цілі серії, створювали бібліотеки. Але складний економічний період 90-х перервав ту радянську жагу до книжки й до культури читання загалом.

Та книжка все одно не стала і не є атрибутом чогось важливого, не є атрибутом репутації чи успішності, навіть якщо ти фінансово успішна людина.

Про небезпечні книжки й книжки, що змінюють суспільства

– Читання може бути небезпечним? До прикладу, «Тріщина» Френсиса Скота Фіцджеральда, коли перебуваєш на межі нервового зриву, «Майн Кампф» Адольфа Гітлера, Анастасія Нових і кедрові дзвони від видавництва «Аллатра»? Чи потрібно такі книжки читати, щоб бути озброєними?

– Приклади, які ви наводите, це не лише небезпечні книжки, а й небезпечні думки й автори. Можна навіть далеко не ходити, а взяти сучасний період — цикл російських імперських книжок, скажімо, Алєксандра Дугіна чи Алєксандра Проханова або російську белетристику про спецназ і окупацію України. Будь-яка книжка такого спрямування і цих авторів може бути небезпечною. Питання в тому, у чиї руки вона потрапляє і який досвід роботи читача з текстом. Тобто, йдеться про питання критичного сприйняття: наскільки ти сприймаєш текст на віру. Інша справа, коли ми говоримо про щось сентиментальне, романтичне, ілюзорне — це так само є шкідливим у тому сенсі, якщо це питання інфантилізму.

Книжки, які мають політичний, ідеологічний контекст, є шкідливими залежно від того, наскільки читач здатен відчитати, зрозуміти, відчути фальш, маніпуляцію та брехню. Але так ми трохи залазимо в простір критичного мислення чи медіаграмотності.

Читайте також: Вижити серед фейків: 12 книжок про інформаційну добу

– Гаразд. З іншого боку, книжка може змінювати хід історії? Наприклад, роман «Хатинка дядечка Тома» Гаррієт Бічер-Стоу показує жахливі умови життя чорношкірих, і власне після цього люди задумалися, що ситуацію потрібно змінювати, почалися протести.

– «Хатинка дядечка Тома» була написана ще до медійної епохи, в іншому культурному контексті. Книжка тоді була одним з основних каналів комунікації, пізнання світу. Книжка була культурними феноменом, і тому вона наробила такого великого галасу.

– А «Справа Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані?

–  Я маю цю книжку вдома, однак, прочитавши передмову Вахтанга та окремі фрагменти справи, все не прочитав. Ці документи мені не потрібні, але весь ажіотаж навколо книжки був, радше, формою політичного, ідеологічного протесту.

Але я знаю сучасну українську книжку, яка за певних умов могла би збурити цілу країну. Це книжка Стаса Асєєва про концтабір «Світлий шлях», яка вийшла у Видавництві Старого Лева. Як на мене, це є український Прімо Леві. Те, що описав Станіслав, перекриває всі пропагандистські жахи, які існують в Росії стосовно жахів Другої світової війни і на чому базується сучасна путінська ідеологія; це поза межею добра і зла, це відбувається тут і зараз на українській території. Асєєв – людина, яка це пройшла і яка це дуже талановито описала. Це біль, шок, рана однієї людини чи групи людей, які опинилися в тих ситуаціях.

Сьогодні є автори й книжки, які можуть об’єднати певні покоління — Сергій Жадан, наприклад, який перетворився на людину-оркестр і репрезентує країну вже для різних поколінь: не лише для студентського середовища, а й для тридцятирічних, сорокарічних.

– А в Радянському Союзі були книжки, які збурювали суспільство?

– Розпад Радянського Союзу був і періодом відкриття сталінських жахів і репресій, починаючи від «Дітей Арбата» Анатолія Рибакова, щоденників українських дисидентів та «Архіпелагу ГУЛАГ» Алєксандра Солженіцин. Чи навчила книжка Солженіцина чомусь російське суспільство? Зняті серіали, фільми — і це є питання дуже багатьох супутніх, додаткових обставин, які мали би до такої книжки скластися. Але думаю, що готовності суспільства визнати цю травму не сталося.

Про маніпуляції й перенасичення читанням

– Чи можна перенасититися читанням?

– Ніколи. Думаю, читання — не токсична інформація. Ти можеш розчаруватися в якомусь авторі, тобі може не зайти жанр, але це інше.

– Чи можливе перенасичення читанням новин, статей, соцмережами?

– Звичайно. Ми говоримо про те, що ти можеш сам вибирати жанр, літературу або автора, якщо в тебе є певна культура, певна звичка, традиція читання, це важливий елемент чи ритуал у твоєму житті. Є така добра метафора: у людини, яка палить цигарки, нікотин стає частиною кровообігу. Через те так важко кидати курити, хоча хтось каже, що це більше психологічна залежність. І читання так само є частиною й потребою способу життя, який ти облаштував, і ця потреба в певному сенсі має приносити тобі задоволення. Тому для мене читання книжки — достатньо органічна потреба, яка не викликає інтоксикації. А щодо новин, то у цьому сенсі вони, звичайно, є токсичними.

– Але ж так само можна вибирати, із яких ресурсів черпати інформацію?

– Звичайно, є фільтри, але є й поняття інформаційного перенасичення. За законом Мальтуса, кількість людей на землі зростає в геометричній прогресії, натомість кількість продуктів життєзабезпечення формується в арифметичній. Тому у нас постійно є проблема з харчами. Цей закон переклали американські культурологи на медійну ситуацію: мова йде про те, що кількість інформації, яку продукує людство, одна конкретна людина психологічного й фізіологічного засвоїти не може. Це проблема інформаційного простору.

– Читання літератури — будь-якої: художньої, нон-фікшн — забезпечує розвиток критичного мислення?

– Так, адже воно формує альтернативи способу думання, розвиває мову, мислення, збагачує образність. В Умберто Еко є про насолоду від читання: коли ти читаєш книжку або текст, він тобі дуже подобається, у тебе з’являється внутрішня усмішка. Це найвище задоволення читача від тексту, який він читає. І це добре відбивається на способі формування думок та аргументації. 

Читайте також: «Путівник Усесвітом для скептиків»: 10 порад для критичного мислення

– Але чи можна за досвідом книжок набути теж якогось досвіду критичного мислення?

– Для мене важливе питання глибини, бо інструментами критичного мислення, як відрізняти фейки, можна опанувати. Є журналісти-ремісники, є аналітики, а є творці. Для того, щоби писати репортаж, ти не можеш не читати. Є самородки, наприклад, як актори, які не вчаться, але інтуїтивно розуміють і відчувають, як грати на сцені. Але у випадку з гуманітарною сферою – читання є обов’язковою передумовою для особистого й професійного розвитку, якщо в людини, звісно, є запит на це.

– Щодо професійний розвитку – за останнім опитуванням «Читання в контексті медіаспоживання та життєконструювання​» від Українського інституту книги, майже всі українці кажуть, що читання — це добре, але кореляції між успішною людиною, яка заробляє кошти, і людиною, яка читає, немає. Люди не вірять, що читаючи, можуть досягти успіху в кар’єрі, мати пристойну оплату.

– У сучасному світі це є питання промоції. Ви бачили багато історій успіху, де б їхньою частиною були інтелектуальний розвиток, читання книжок, хороші фільми, цікаві мандри, а не олінклюзив у Єгипті? Такі історії повинні були б доходити до глибинного читача – Сумській Івано-Франківській областях, у гірських селах, щоби люди просто на прикладах бачили, що це взаємопов’язані речі, що це шанс на успіх – для них і для їхніх дітей.

Якось же зацікавила українців мотиваційна бізнес-література, правда? Принести цей тренд сюди вдалося дуже швидко. Отже, інструменти промоції працюють.

Якщо ми говоримо про втрачену культуру читання, то існує нехіть до читання у школі. Це питання і переформатування освіти задля пояснення простому учневі чи студентові, для чого читати. Ідеальний варіант — багато читати й потім писати про це свої враження у бложику, есеї, який ти здаєш викладачеві. Тобто це — культура читання і рефлексії.

— Також дослідження свідчить про те, що інтерес до читання втрачається після школи, коли закінчується шкільна програма, а також після студентства. Тобто, мабуть, якось удається нашим освітянам відбити бажання читати? Чи люди читають лише з примусу?

 – Якщо ми говоримо, що читання – це зобов’язання, яке дозволяє отримати оцінку чи скласти іспит, тоді й зникає відчуття потреби. Ми взагалі-то в цьому плані трошки парадоксальна країна, маємо бум дитячої літератури, купуємо нашим малим дітям масу книжок. Чому ми вважаємо, що до 6 років діти мають читати, а коли починається школа, то батьки знімають з себе відповідальність за культуру читання у своїх дітей, бо вони вважають, що це має робити школа? Дехто з них потім бачить, що школа цього не робить, і намагається надолужити, але не виходить: через це втрачається чотири-п’ять-вісім років.

Узагалі мені здається, що культура читання дуже залежить від середовища, у якому формується дитина: домашнє, шкільне, університетське. Оце щеплення читанням буде зроблене після завершення навчального закладу.

Ми маємо великі проблеми викладацьким складом і його розумінням, що потрібно і що не потрібно читати. От ми, коли мали в Школі журналістики УКУ викладацьке середовище, яке було в доброму сенсі зациклене на репортажах (я, Отар Довженко, Марія Татаренко, Марічка Паплаускайте), то в повітрі відчувалося, що в тому середовищі репортаж є за замовчуванням, є обов’язковою для читання літературою. Це призвело до того, що з середовища вийшло дуже багато репортажистів, які до цього часу працюють у жанрі, пишуть власні книжки, промотують репортаж як жанр. Якби такі середовища на філфаці чи ще десь на історичному факультеті були по-своєму зациклені на літературі, то це б вплинуло на студентів. Я розумію, що ми говоримо про певний «ручний», штучний спосіб, але якщо інший не працює, а цей працює, і є приклади його успішного запровадження, то це тільки питання масштабування й пошуку ефективніших інструментів.

– Як ефективно читати книжку?

– Це все дуже індивідуально. Я не ефективний читач: якщо мене засмоктує книжка, то можу відкинути все, навіть роботу, і відкрити декілька книжок одночасно. Щось більше заходить, щось менше, десь треба повертатися. Але якщо заходить, то ти дочитуєш, якщо не заходить, то через роботу, через якісь потреби ти все одно повертаєшся до неї.

Щоб розуміти, зайшла чи не зайшла, твоя чи не твоя – треба почати читати. Я так само деколи ведуся на загальну рекламу критиків, медіа тощо, а потім розумію, що це просто не моє.

– Навіщо читати книжку, якщо ти пізніше забудеш її сюжет, героїв, дати, навіть емоції?

– Прочитана книжка – це частина твоєї особистої історії. Ми ж не викидаємо навчання в університеті, одруження, народження дітей чи якісь трагічні дати. Книжка – це частина твого життя, якихось колізій, переживань. Усе в пам‘яті ми не збережемо, я з вами згоден, але для мене це таке питання, яке не ставиться під сумнів. Ти читаєш, тому що ти хочеш відчути нові емоції, здобути нову інформацію, побачити інший погляд на певні речі, зрозуміти, чому це є трендом, зрозуміти світ. Я вірю в поняття відкладеної інформації. Те, що ніби зараз забулося, у певних ситуаціях і моментах тобі згодиться. Воно нізвідки вискакує, і ти з того користаєш. А не прочитавши, ти нічого з того не скористаєш.

– Зараз традиційно у нас є бліц – коротко відповісти на запитання. Яка ваша улюблена книжка?

– Якщо брати автора, то Борхес. Якщо брати два оповідання Борхеса, то – «Німецький реквієм» і «Євангеліє від Марка». Це речі, які мене колись глибоко вразили, і досі є зі мною.

– Яку книжку ви найбільше і найчастіше перечитували?

– З українських – це Тарас Прохасько з романом «Непрості», із перекладної закордонної літератури – це «Чума» Альбера Камю.

– Автор, з яким би ви хотіли зустрітися і щось у нього запитати?

– Я би говорив про Ернеста Гемінґвея, оскільки мене вражає його життя і палітра його текстів, плюс дуже багато є від репортерства, таке собі поєднання. І Тоні Джадт – це вже наслідок того, що ми зараз багато перекладаємо його книжок. Дуже сумно, що він пішов достатньо молодим із життя. До кожного з них у мене є професійні питання.

Читайте також: Глібовицький: Спільні дискурси у нації з’являються від спільно прочитаних у дитинстві книжок

Розшифровка й редагування: Оксана Семенюк

Проєкт підготовлений за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».

Проєкт відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».