Ігор Мітров: Богемний поет на війні перетворюється у звичайного солдата

Поет, критик, літературознавець Ігор Мітров народився в Криму. Колись досліджував півострів, беручи участь в археологічних розкопках. Тепер же бачить рідні землі лише уві сні, але як боєць 95-ї окремої десантно-штурмової бригади всіма силами наближає момент їх деокупації. Ми поговорили з Ігорем про те, як виглядає життя «богемного поета» на війні, чим є писання в окопі, за що на нашому боці воюють росіяни і що українців має об’єднати після перемоги. Розмова відбулася у межах спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, що реалізовують Читомо та Український ПЕН.

– Рік тому, напередодні самого вторгнення ви з дружиною мандрували Закарпаттям. Що вам найбільше запам’яталося з тієї поїздки? Чи відчували ви тоді наближення великої війни?

– Ми тоді дуже класно з’їздили. Побачили всі ці замки, руїни. Це був мій перший тріп на Закарпаття. Я завжди люблю відкривати для себе якісь нові куточки України. Це була дуже яскрава подорож. Ужгород – надзвичайно затишне, красиве місто з цікавою архітектурою. Після двох років пандемії це був такий ковток свіжого повітря для мене.

Взагалі маю задум після перемоги об’їздити всю Україну, зокрема, східну частину. Дуже хочу подивитися на Донбас не як зброяк, який не вилазить з окопів і штурмів, а саме як турист і мандрівник. Подивитися на те, що по собі залишила русня на окупованому Донбасі, в окупованому Криму. Подивитися на місця бойових зіткнень. Подивитися на міста. Бо до війни я, наприклад, ніколи не був у Донецьку та Луганську. Дуже хотілося б туди потрапити. Сподіваюся, знайду однодумців і реалізуємо з ними цей задум. Можливо, зробимо якийсь літературний тур. А, може, просто покатаємося.

Чи відчував я наближення великої війни? Ні. Я не вірив у повномасштабний наступ до ранку 24 лютого. Сам не вірив і всім казав, що це херня, й русня не наважиться на це. Тому все сталося для мене несподівано. Дуже багато планів наламалося, багато задумів.

– Однак, ви дуже швидко зреагували і практично відразу подалися до військкомату. За чим найбільше сумуєте із мирного життя?

– Сумую в принципі за своїм цивільним життям, бо воно було в мене цікавим і насиченим. Сумую за літературною двіжухою, за нашими зустрічами з друзями, за поетами та поетками, за нашими тусовками та івентами. Сумую за родиною, за дружиною, яка дуже далеко і з якою у нас, на жаль, не виходить повноцінного спілкування через паскудний зв’язок. Зазвичай це просто переписка в месенджерах і кілька хвилин абсолютно неякісного відеозв’язку, який уривається і пропадає. Це більше вимотує нерви, ніж дає якогось задоволення і заспокоєння. 

Дуже сумую за Києвом. Коли був там у відпустці, то просто гуляв, роздивлявся, дихав. Дуже його мені тепер не вистачає: з його атмосферою, парком Шевченка, який ми називаємо «зеленим корпусом»… 

Попри війну, життя в Києві триває – і це мене дуже тішить. В тилу не повинні забувати про війну, але й зациклюватися лише на ній теж неправильно. Зрештою, для того й існує фронт, щоби в тилу тривало життя. Тому я радий, що люди так само ходять на роботу, вирішують якісь питання, поети так само збираються в Купідоні, читають одне одному вірші…

– Олег Коцарєв писав про вас як про поета, що має «богемний імідж». Як виглядає життя «богемного» поета на війні?

– Богемний поет на війні перетворюється у звичайного солдата. Тому про якийсь особливий імідж говорити взагалі не випадає. Тут ми всі однакові. Тому свій богемний імідж я поки що ховаю в якусь далеку шухляду й дістану його назад вже після перемоги.

– Ви зізнавалися, що, на відміну від деяких інших ваших побратимів, не відчуваєте особливого кайфу від того, що робите. Проте, ви продовжуєте службу, не втрачаючи бадьорості. Що вас наснажує?

– Я б не сказав, що не втрачаю бадьорості. Просто намагаюся створювати картинку, щоб мотивувати тих, хто поруч зі мною, і тих, хто «на гражданці» стежить за моїм життям і творчістю. Хоча насправді це дуже важко, це вимотує. Наснаги додає тільки те, що колись, коли настане перемога, я зможу повернутися до свого звичного життя і реалізовуватися саме там, де мені хочеться, а не там, де я повинен.

– Ви часто ділитеся найрізноманітнішим досвідом, який зараз проживаєте. Особливо зворушливий хештег #впершечерезвійну. Саме на фронті ви вперше побували на богослужінні, вперше потрапили на острів Хортиця. Що ще під час війни із вами сталося вперше?

– На це питання можна дуже довго відповідати. Я вперше стріляв у ворога, вперше бачив смерть настільки близько, вперше мене намагалися вбити, вперше у мене стріляли із найрізноманітніших видів озброєння, вперше пережив досвід втрати побратима, загибелі друга. Минулого серпня ми мали штурмувати один ліс на Донеччині, потрапили в засідку, під кулеметним вогнем загинули двоє моїх побратимів: Чорний і Мішаня, нехай спочивають з миром. 

– На фронт ви взяли з собою червоно-чорний прапор, який був із вами більшу частину вашого життя. Чим для вас є цей символ?

– Цей прапор для мене – символ боротьби за незалежність, боротьби за українську землю. Тут мені йдеться не так про політику чи якісь переконання, бо мене навряд чи можна назвати націоналістом, я надто ліберальний для цього… Але під цим прапором велася боротьба за Україну. І тепер я сам долучився до цієї боротьби. Також це символ нового етапу в моєму житті. Я купив цей прапор восени 2008 року, практично відразу, як переїхав до Києва.

– Розкажіть про цього хлопця, який у 10-му класі писав для газети «Керченский рабочий» колонку про міністра УНР Івана Липу та його сина, ідеолога українського націоналізму Юрія Липу. Як формувалася ваша національна свідомість?

– Десь у класі 9-10-му я почав їздити на всеукраїнські олімпіади з української мови та літератури, спілкувався там з людьми зі всієї України. Звісно, спочатку там транслював ідеї та наративи, які панували у Криму початку 2000-х. Неважко здогадатися, що це були за наративи. Але там мене дуже швидко «роздуплили». Дяка, що не набили, а саме розказали, підказали, порадили. Звідти я повертався вже іншою людиною. Власне, саме тоді я перейшов на українську. Спочатку частково, потім – повністю. Були, звісно, конфлікти, зокрема, в родині. Але саме тоді я почав замислюватися над усіма цими речами. 

– В університеті ви два роки провчилися на спеціальності «Літературна творчість, українська мова і література», потім покинули навчання і згодом пішли вивчати російську мову та літературу. Не жалкуєте тепер про це?

– Та ні, не шкодую. Це було цікаво, купа класних викладачів і одногрупників, немає про що шкодувати. Наша кафедра, як виявилося, була однією з найбільш патріотично налаштованих в університеті, ще починаючи з 2014 року. Зрештою, зараз я можу з усією відповідальністю сказати, що про русню знаю набагато більше, ніж пересічний українець (сміється – Ред.). І це мені, можливо, певним чином навіть допомагає.

– Які, на вашу думку, тексти російської літератури найкраще характеризують росіян?

– В такому собі умовному інтердисциплінарному курсі русистики я б залишив трьох авторів, які найкраще допомагають зрозуміти суть п…ца, який твориться в головах й душах росіян і їхньому квазі-державному утворенні під назвою «російська федерація». Це автори, по одному на століття: Салтіков-Щедрін, Андрєй Платонов і Владімір Сорокін. Певною мірою вони передбачили те, що коїться зараз. Їхні книжки – це такі собі умовні підручники з російського народознавства.

– Як ставитеся до кенселингу російської культури?

Усіма своїми кінцівками я за всебічний кенселинг російської культури, російської держави, російського народу і взагалі всього, що містить у собі прикметник «російський». Ми повинні повністю заткнути їм горлянку у всіх сферах і найперше – в культурній. Визнавати право існування російської культури – означає легалізувати самих росіян, а цього дозволити не можна.

Але варто розуміти, що Достоєвського треба кенселити не через те, що він поганий письменник, а Чайковського – що він поганий композитор. Їх треба кенселити через те, що вони російські. Тому що все російське має бути закенселене, бо це вимога нашого часу.

– У вашій бригаді, до речі, воює росіянин…

– І не один, їх тут кілька. Вони не оформлені офіційно, воюють як добровольці. Але вони постійно з нами. Ніяких непорозумінь з ними немає, бо ці хлопці дуже вмотивовані, рвуться в бій. Вони надійні, з ними нестрашно на позиціях. У них свої рахунки з російським режимом. У нас, можливо, певною мірою відрізняється наша кінцева мета, але конкретно в момент часу, в цьому місці вони прекрасно виконують свою роботу. Жодних претензій чи нарікань на них немає.

– Говорите з ними на «світоглядні» теми? Як вони пояснюють рішення воювати проти «своїх»? Яким вони бачать своє майбутнє після війни?

– Одразу зроблю зауваження, що вони воюють не проти «своїх», адже не вважають їх «своїми». Так само як і ми, називають їх під#рами. Насипають їм навіть жорсткіше, ніж багато хто з наших. У них може відрізнятися мотивація, але всі вони прагнуть знищити путінський режим. 

Яким вони бачать своє майбутнє? Це дуже сумно і смішно водночас, але вони самі не знають. Я намагався у них дізнатися, що вони думають далі. Але найчастіше це «рібята» якихось лівих чи крайніх правих поглядів. І вони хочуть збудувати в росії якусь утопію. Усі ми добре розуміємо, що ніяких ні лівих, ні правих утопій в росії вже не буде ніколи. Тому їхнє майбутнє насправді дуже туманне. Але, зрештою, проблеми треба розв’язувати в міру їх надходження. Тому поки що вони воюють з путінським режимом і з путінським військом. А потім уже будуть щось вирішувати. 

– Ваш YouTube-канал має назву «mitropolia-tv (воєнний стан)». Як його перейменуєте після війни? Чи хотітимете взагалі продовжувати вести відеоблог?

– Цей канал існував до того, як я потрапив на війну. Просто розповідав я там про інші речі: кіно, література. Тоді це був культурологічний канал, який називався «mitropolia-tv». Потім я просто додав до нього підназву «воєнний стан» і почав документувати своє перебування на фронті. 

Після війни я просто приберу «воєнний стан» і продовжу розповідати про різні культурологічні штуки. Сподіваюся, у мене вистачить ресурсу його вести хоча б з такою ж регулярністю, як я тепер розповідаю про війну.

– Окрім відеоблогу, вам вдається багато писати: вірші, прозові уривки. Чим для вас зараз є писання: розрадою, мукою, бажанням зафіксувати/відрефлексувати цей досвід?

– Я вважаю своїм певним обов’язком все це фіксувати й рефлексувати. Якщо вже назвався письменником, треба працювати в цьому напрямку. Звісно, це зазвичай важко, це вимотує. У першу чергу, морально. Адже, коли пишеш, заново проживаєш усе це. Фізично теж важко, адже найчастіше пишу одразу після наших виїздів. Тому, окрім того, що втомлений фізично й морально, ґвалтую ще себе цими текстами. Але, зрештою, потім, коли перечитую те, що вийшло – отримую задоволення, кайфую й таким чином якось урівноважую усе це.

– Чи пишете/нотуєте щось поза Facebook та Telegram? Чи бачите написане під час війни як окрему книжку?

– Так, поки що не викладаю у соцмережі все, що пишу. Не все можна викласти, є багато речей, про які в принципі поки що не можна говорити вголос. Хоча колись обов’язково напишу про те, як все було насправді. Але це буде, думаю, дуже нескоро. 

Що стосується окремої книжки, не знаю. Можливо, це буде якась колажна робота з усіх цих текстів. Думаю, поетична збірка з’явиться. Хоча мій видавець уже мені натякнув, що чекає від мене роману. І не тільки він. Тому, мабуть, від цього мені теж не відкараскатись (сміється – Ред.).

– Вам часто сняться сни про Крим. Як він змінився у вашій свідомості після повномасштабного вторгнення? Що б ви хотіли зробити після його деокупації?

– Після повномасштабного вторгнення, як би це парадоксально не звучало, Крим став ближчим. Одна із перших думок, які у мене тоді з’явилися: що тепер Крим набагато швидше повернеться до України. Адже тепер ми будемо за нього воювати, виходитимемо на наші кордони 1991 року. Це стало можливим саме через повномасштабне вторгнення. Інакше за Крим можна було б надовго забути. Розв’язати це питання дипломатичним шляхом, вважаю, було неможливо. Це трохи цинічна думка, але я радий, що цей вузол розв’язався. Тепер ми будемо рухатись туди й забиратимемо своє якнайшвидше.

Після закінчення цієї війни, після нашої перемоги там знадобляться люди, в тому числі й з культурної сфери. Не знаю, як ми будемо це реалізовувати, сподіваюся, у нашої влади є якийсь план щодо цього (він просто зобов’язаний бути, про це треба думати вже). Не виключаю варіанту, що поїду туди й працюватиму там. Але це все буде потім. А поки що нам треба наближати перемогу й повернення Криму усіма можливими засобами.

– Ви стверджуєте, що ненависть і зневага має стати частиною нашої національної ідеї. Що ще має нас об’єднувати по завершенню війни?

– Ненависть і зневага – дуже корисні і навіть необхідні речі, вони допомагають ефективніше знищувати ворога. Після перемоги ж нам треба буде об’єднуватися навколо чогось більш конструктивного, загальнолюдського. Зрештою, якщо ми повернули Європі віру в її європейські цінності, то не завадить і самим навколо цих цінностей об’єднатися.

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).