журнали

Імітація чи справжні дослідження: що відбувається з науковими публікаціями в Україні

10.08.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Нещодавно ми дізналися, що Міністерство освіти і науки України так і не уклало договір з компанією Elsevier, яка надає доступ до міжнародних наукометричних баз даних Scopus. Таке рішення у відомстві ухвалили через те, що у каталогах цих баз було виявлене видання з окупованого Криму.

Подія стала приводом для жвавої дискусії в українських наукових колах. Одні вважають, що таким чином міністерство відрізало вітчизняну науку від важливої платформи, яка допомагає оцінювати та моніторити галузеві публікації, інші ж зауважують, що за великим рахунком це нічого не змінює, а сервіси, що пропонуються компанією Elsevier, можна замінити на значно досконаліші.

Читомо попросило кандидата біологічних наук Олексія Болдирєва розповісти нашим читачам про те, що дійсно відбувається з науковими публікаціями та наукою в Україні.

 

Була в Давній Греції така собі богиня Панакея, яка приходила до хворого з універсальними ліками, що допомагали від усіх хвороб. І була в неї сестра, Гігієя, богиня здоров’я, яка тримала в тонусі лікувальних змій їхнього батька Асклепія, щоб попереджати початок хвороб. Греки сподівалися на ліки Панакеї, але й не забували молитися превентивній Гігієї. Бо розуміли, що магічні препарати гарні на полиці, а хвороби краще не допускати взагалі.

 

В українській науці повно застарілих хвороб. Здається, врятувати її може лише «магічна куля», ліки проти всього одразу. Бо тільки візьмешся за один край – на протилежному зав’язуються ще гірші за попередні вузли. Тому різні групи розумних людей, які думають про майбутнє науки, шукають цю панацею. Її час від часу проголошують. «Дайте грошей, і все піде». І це правда, грошей дуже мало. «Запровадьте справжню академічну свободу». Істина: вчені завалені непотрібними паперами й перевірками, взаємодія з бізнесом – це пекло. «Нехай суспільство поставить стратегічну ціль перед наукою як інститутом!». Точно, українські наукові інституції гинуть, не знаючи власної мети. «Незалежна експертиза у формі наукометрії та закордонних експертів може очистити українську науку». Хто заперечить, що чимало наших науковців варяться у власному сокові, не володіють іноземними мовами, не в курсі, що відбувається у світовій науці, а від того деградують та імітують наукову діяльність, лише виконуючи формальні вимоги з боку керівництва та перевіряльних органів? 

 

Утім, на кожну заяву про панацею опоненти наводять цілком реальні приклади, як недоброчесні науковці обходять усі засоби проти них. Гроші розбазарюються через невміння працювати з науковим обладнанням, яке роками припадає пилом. Академічна свобода сильних обертається тиском на слабших та свободою імітувати наукові дослідження. Нагальна стратегічна ціль у військових науках під час війни та в медичних під час епідемії не гарантує проривів, якщо наукове середовище вже деградувало інституційно.

 

Наукометричні показники підроблюються в усьому світі, й навіть у найпрестижніших університетах працюють живі люди, до яких можна знайти підхід. 

 

Тому всі перелічені ліки подіють лише одночасно разом зі щоденною гігієнічною працею: згуртуванням наукових спільнот навколо наукових цінностей, витіснення імітаторів, підвищення якості наукових досліджень, інтеграції до світової науки. Без кожного з цих елементів щоденної гігієни жодна панацея не спрацює. А одночасність заходів можлива тільки з появою в суспільства довіри до української наукової спільноти як спроможної до якісної наукової діяльності. Тоді буде підтримка змін, якої наразі ми не маємо.

 

Далі ми говоритимемо про науку й наукову діяльність так, як це заведено в українській мові, на відміну від англійської та німецької традиції, а саме – цілісно: як про спосіб і традицію пізнання Всесвіту та людини в ньому, мета якого полягає у пізнання тієї чи іншої наукової істини. У цілях цієї статті – а також в інтересахвиживання української науки в цілому – ми не будемо розділяти природничі, соціальні й гуманітарні науки.

Представники усіх галузей фундаментальної науки, попри розмаїття методів дослідження, мають спільні завдання: встановити наукову істину та повідомити її науковій спільноті та суспільству через наукові публікації. Залишимо за дужками галузі прикладних наук, які мають свої специфічні переваги та вади у порівнянні з фундаментальними. У автора як у біолога набагато більше спільного з дослідниками-літературознавцями, які шукають надійну інформацію про сприйняття сучасниками творчості поета, ніж з колегами-біомедиками, для яких часто істинне положення молекул у клітині є не таким важливим, як одужання пацієнта. Врешті-решт стаття на сайті про літературу, а фундаментальна наука якраз і формує великий пласт наукової літератури, яка допомагає потім у розвитку прикладних науковоємних технологій.

 

Науковців знають за їхніми публікаціями. А з якістю публікацій у країні негаразди. Стоси неякісних паперів продукують політики, чиновники, ректори й директори наукових і освітніх установ, пересічні науковці. І навіть учителів женуть продукувати якісь наукові публікації разом з їхніми учнями. Причин такої ситуації багато. Але що з цим робити?

 

Якісні наукові публікації забезпечуються процедурою рецензування. Подану до наукового журналу статтю рецензує незалежний спеціаліст з цієї ж галузі. Зазвичай спеціалістів декілька (два-три). Вони шукають помилки й оцінюють науковий рівень рукопису, рекомендують виправлення й поліпшення тексту. Зазвичай рецензування сліпе: автори не знають, хто рецензент. На основі їхніх рецензій редакція погоджується опублікувати статтю, вимагає її перероблення чи відмовляє в публікації. Цей механізм дозволяє науковцям довіряти написаному в рецензованих наукових журналах. Подібні процедури діють і при публікації монографій – окремих наукових книжок на певну тему.

 

Читайте також: Науку в маси: як вижити українському наукпопу

 

На жаль, цей механізм в Україні не діє. Редакції часто-густо очолюються директорами наукових установ чи їх підрозділів, які публікують власні праці та статті своїх знайомих «по дружбі». Формально процедури рецензування існують, але подекуди авторів просять принести заздалегідь написану рецензію. Можливий адміністративний тиск на рецензентів, які дають несхвальну рецензію. Низька планка рецензування, толерантність до порушення наукових норм («у нас і не таке буває») призводять до падіння рівня журналів. Якісні дослідження автори воліють публікувати деінде, у престижніших журналах.

 

Престижність журналу визначається якістю рецензування, що відсікає низькоякісні публікації. Гарний журнал публікує переважно якісні статті (завжди є виключення, помилки, недогляди). Спеціаліст у галузі знає, які журнали гарні. Але як бути неспеціалістам? Щоб визначити рівень журналу в очах спеціалістів, у наукометрії – науці про кількісні наукові показники – вивчають цитування статей у конкретному журналі за певний період часу.

Для обчислення кількості цитувань беруть базу наукових журналів – адже процитувати наукову статтю можуть і в щоденній газеті. Створення таких баз – справа марудна й зараз, а уявіть, як це було в доінтернетну епоху. Тому такі бази створили приватні комерційні компанії, які за доступ до своїх досліджень беруть гроші. 

 

Донедавна таких комерційних баз було дві: Scopus та Web of Science. Нині до них долучилася компанія Google, яка створила свою вільну базу «Гугл Академія» (Google Scholar). Одразу стали очевидними вади «Академії»: вона погано відрізняє наукові та ненаукові джерела. А от перші дві бази стежать за виданнями, що включені до них, і можуть вилучати журнали, які ведуть нечесну гру. Знову-таки, наявність у базах Scopus та Web of Science певного журналу не означає, що це гарний журнал. Якийсь журнал (там їх понад 20 тисяч у кожній) цілком може почати публікувати якийсь мотлох або «накручувати» цитування власних статей через різноманітні схеми – і при цьому лишатися в базі. Але загалом там багато журналів, де є якісне рецензування та гарні наукові статті.

 

Отже, коли в науковій спільноті, інтелектуальному прошарку суспільства та серед урядовців є обґрунтовані сумніви в тому, що цілі наукові галузі страждають на перелічені на початку цієї статті хвороби, наявність публікацій у вітчизняних журналах з невідомим процесом рецензування ці сумніви не розвіює. Тому всі зацікавлені сторони – науковці, громадянське суспільство, чиновники, бізнесмени – поглядають убік іноземних видань з високою репутацією.

 

Якщо науковець зміг пробитися крізь бар’єр прискіпливого рецензування, значить він чи вона чогось варті. Згадані бази якраз і дозволяють зробити наскрізний аналіз: хто прагнув до високих стандартів, а хто ні.

 

Можна одразу оцінити весь обшир української науки, визначити загальні тенденції, подивитися зміни публікаційної активності в часі, виявити лідерів. 

 

Можливості й переваги наукометрії штовхають візіонерів та управлінців на радикальні заяви та пропозиції. «Дамо фінансування тільки тим, у кого індекс Гірша (визначається за кількістю цитованих статей і їхніх цитувань) не менше 20!» Але чому 20, а не 22 чи 18? І за якою базою? «У цієї пані 50 статей у Scopus, a в цього пана 27, тому вона краща дослідниця!» Цілком можливо, що в теоретичній галузі статті пані публікуються швидше, ніж в експериментальній галузі пана. «Статті зоологів цитуються менше, ніж статті медиків, значить у нас медицина краща за зоологію». Медичні науки взагалі більш популярні, там більше науковців, більше статей виходить, а значить і автоматично більше цитувань, ніж у інших галузях. 

 

Як бачимо, цей підхід має чимало недоліків. Вони витікають з тих самих переваг. Широкий зріз не виявляє причин, що стоять за показниками у певних галузях. Дійсно, журнали з окремих галузей слабко представлені в Scopus та в Web of Science, а значить і цитування буде меншим. Можна легко визначити лідерів з високими наукометричними показниками (й індивідуально перевірити, що ці показники не сфальшовані), а от оцінити співвідношення між «середняками» з різних галузей майже неможливо. Хоча аутсайдерів теж видно, принаймні певний час. 

 

Час є також палицею з двома кінцями. Можна зробити раптовий зріз, установити жорсткі умови, скажімо, вимоги до публікацій у якісних рейтингових журналах для отримання наукових ступенів, вчених звань (о боги, принаймні цих звань давно час позбутися, вони не мають стосунку до науки взагалі!), посад у ЗВО та наукових установах. Але цей крок має супроводжуватися паралельними діями з початку цієї статті: додаткове фінансування, звільнення від пресингу, стратегічні цілі, просвіта, очищення шляхом покарань. Бо негайно у відповідь на вимоги якості, про яку опосередковано свідчать наукометричні показники, розпочинається імітація й фальшування цих показників.

 

Адміністратори вимагають від талановитих підлеглих дописувати їх у публікації, імітаційні журнали маскуються для потрапляння до баз, кількість цитувань зростає астрономічно через принцип «ти мене, а я тебе».

 

З часом, якщо не доповнювати прості дії комплексом заходів, імітатори навчаються імітувати краще. 

 

Тому так, використання міжнародних наукометричних баз не є панацеєю. Але публікації якісних наукових досліджень у журналах з доброю репутацією є і метою, і засобом гігієни українського наукової спільноти. Критики люблять наводити приклади та казуси, що виявляють недоліки наукометричних оцінок. Згадують, зокрема, що більшість провідних журналів з єгиптології не представлені в Scopus та Web of Science. Зате у Scopus індексується сумнозвісний російсько-молдавський журнал «Русин», що поміж нормальними історичними дослідженнями публікує наративи російської імперської пропаганди. 

Дійсно, до єгиптології та подібних до неї галузей потрібен окремий підхід, але заснований на тих же принципах: якісного рецензування, незалежності рецензентів, міжнародної експертизи. Більш складний. Щодо сумнівних журналів, то в міжнародних базах вони на виду. Поки їх там небагато, можна фіксувати репутаційну історію кожного й робити поправку на неї при прийнятті рішень. Перевіряти всі статті та репутації 2700 з гаком українських журналів нема ані ресурсів, ані часу. Проблему незалежної експертизи гіпотетично можна вирішувати й без непрямих методів наукометрії, але прямий незалежний науковий аналіз великих пластів наукових досліджень поки в Україні ніхто не робив і навряд чи зробить у найближчому майбутньому.

 

Варто розуміти, що у власників комерційних баз є свої інтереси, й вони часто не збігаються з інтересами української наукової спільноти. Вони не цікавляться почуттями українців, коли додають до індексованих видання з окупованої Росією території України.

 

З цим потрібно боротися, як роблять українці з усіма іноземними приватними й державними організаціями, що йдуть на співпрацю з окупантом. Але концентруватися лише на недоліках наукометрії та пов’язаних бізнес-структур – підігравати тим силам в українському суспільстві, яких влаштовує статус-кво зі стагнацією українських наукових інституцій і які роздмухують конспірологічні побудови навколо простого факту власної дослідницької неспроможності. Даючи відсіч власникам баз за їхню комерційну нерозбірливість, потрібно використовувати їхні ресурси як найпростіші інструменти для просування наших власних інтересів. Головними серед яких, на думку автора, є підвищення якості наукових досліджень, наукових публікацій та зростання довіри до вітчизняної науки в усіх зацікавлених її долею суспільних груп.

 

Читайте також: Тамара Гундорова: Сьогодні наука випробовується комерцією і публічністю

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект