Ірина Жураковська і масліт здорової людини

Ірина Жураковська. По той бік війни. – Чернівці: Видавництво 21, 2017 – 496 с.

Ірина Жураковська. Твоя М. – Чернівці: Видавництво 21, 2021 – 476 с.

У році, що минув, сучасна українська література збагатилася чималою кількістю якісної прози, написаної жінками (хоч за результатами вручених на цей час книжкових відзнак цього й не скажеш: лише Вікторія Амеліна отримала премію імені Джозефа Конрада-Коженьовського, що вручається за сукупність творчих здобутків; власне нагороди 2021 року поки що дістаються чоловікам). Тим часом є підстави говорити про формування в сучукрліті кластеру «масліт здорової людини», де розраховані на широку читацьку аудиторію тексти нарешті позбуваються низькопробної шаблоновості, учнівського стилю, виховного пафосу та гіпертрофованої емоційності.

Місце «жіночої прози» у популярному сегменті закономірно є одним із центральних, тому саме її трансформації радують найбільше. Серед сучасних українських авторок, що заслуговують на особливу увагу в цьому контексті, можна назвати Ірину Жураковську – письменницю, яка нині мешкає у Швейцарії і має у своєму доробку два романи «По той бік війни» (2017) і «Твоя М.» (2021).

Такі різні «жіночі прози»

Звісно, поява нових імен жінок-авторок у сучукрліті зовсім не означає, що «школа Люко Дашвар» кудись зникне, ніби за помахом чарівної палички. Запит на «страшне, солодке й огидне» безумовно існує, і його завжди є кому задовольнити. Сама ґрандеса масліту цьогоріч видала продовження свого бестселера «Село не люди» про знищену небесним вогнем Шанівку, що повстала з попелу, але так і лишилася територією гріха й жорстокості. Персонажі нового роману Люко Дашвар традиційно порушують усі можливі моральні норми, зраджують, інтригують, ґвалтують, пиячать, крадуть, збивають незаконні мільйони, прикладають до вогнепальних ран подорожник і вірять у магію та чари. Жінка тут постає або сексуальним об’єктом і розплачується тілом за можливість вижити, або вічно романтичною «русалонькою», що вірить у велике кохання на все життя. 

Звісно, це все має право на існування, але тривалий час на прохання порадити з сучукрліту щось цікаве, нормальне і про любов я здебільшого розводила руками. 2021 рік приніс відчутне покращення. Упевненою альтернативою школі Люко Дашвар можна вважати романи Тамари Горіха Зерня «Принцип втручання» (тут головна героїня, переживши декілька психологічних травм, знаходить сили жити далі й розплутує загадковий злочин); «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнецової (небездоганний з погляду «ідеалізації» персонажок, цей твір показує сучасну жінку в ситуації вибору – і вибір робиться на користь активної життєвої позиції); «Летіла в небі чорна птаха» Анни Біленької (дія цього роману відбувається переважно в Нідерландах, а становлення характеру однієї з персонажок – художниці Лілі – відбувається зокрема й через стосунки з емігрантом-українцем), «Антеро» Тетяни Калитенко (цей текст вийшов друком наприкінці 2020 і міг би стати важливим для обговорення у 2021, адже в ньому йдеться про подолання головною героїнею національної травми), «Твоя М.» Ірини Жураковської (сюжетні лінії українки Марини та німкені Марії засвідчують, що знайти себе в сучасному суспільстві жінці складно незалежно від географії).

Усі ці романи виразно демонструють, що українські письменниці вже можуть писати емоційно, але без надриву, не культивуючи «жахливе» заради хайпу й гострих відчуттів, натомість уважно ставляться до проблем жінки, її переживань і прагнень, послідовно показуючи формування нових характерів.

Власне, після читання цих текстів лишається відчуття солідарності й упевненості завдяки пережиттю спільних досвідів, тоді як традиційна «жіноча проза» транслює хіба заклик знищити інших жінок як конкуренток у боротьбі «за нього, єдиного» або подавитися паспортом без штампа під акомпанемент годинника, що цокає.

Читайте також: «Антеро»: Черевички для східноєвропейської Попелюшки

Чому закордон?

Показово, що сюжети більшості згаданих романів так чи інак пов’язані з закордоном: для Олени з «Антеро» місцем сили стає Гельсінкі, куди вона їде на навчання; одна з персонажок Кузнецової одружена з іспанцем, який хоче емігрувати до Австралії, а друга – завагітніла від японця в Індії тощо. Для цих українок світ уже не обмежується Батьківщиною; їх не можна назвати емігрантками у звичному сенсі, адже змінювати місце проживання стало поширеною практикою. 

Особливо виразно ці нові тенденції помітні на прикладі Марини Коваленко з роману Ірини Жураковської «Твоя М.»: ця персонажка досягає професійного успіху самостійно, без будь-чиєї, зокрема чоловічої, допомоги, а тому може собі дозволити й мандри Францією, і відпочинок в Альпах… Періодична зміна місця праці та проживання означає свободу, подолання вічної заробітчанської парадигми (українці – не лише робоча сила нижчого ґатунку) та посилення позицій жінки. 

Крім того, така розімкнутість на зовнішній світ показує, що українська література долає традиційну зосередженість на своїй драматичній історії та постколоніальних комплексах, переборює страх утрати ідентичності через контакти з «іншим світом». Романи українських письменниць, частина з яких мешкає за межами України, уже ніби запрограмовані на переклад, адже пропонують не лише вузько національну проблематику, а й те, що турбує та цікавить читачів по всьому світу. Непоганий крок уперед для суспільства, у якому десятиліттями кнурили Ірену Карпу за те, що її героїні мандрують по всіх усюдах, не тримаючись рідних райцентрів, і – о жах! – мають стосунки з іноземцями?

Читайте також: Ірена Карпа та Гаська Шиян – коротше, автобіографізм

«Не своя/своя» історія

Про те, що українські письменниці достатньо впевнено почуваються на «чужій» території, свідчить, зокрема, і перший роман Ірини Жураковської «По той бік війни», написаний повністю на матеріалі «не своєї» історії. Це текст про Першу світову – доволі об’ємна мелодрама в історичних декораціях, у якій основою сюжету стає кохання француженки Констанс Шартьє, дочки багатого фабриканта, і не менш багатого красеня-німця Бастіана фон Деттена. 

Війна починається відразу по їхньому весіллі – і казкова ідилія перетворюється на пекло. Вагітна Констанс лишається в Руассоні сестрою милосердя, відступає з госпіталем, зрештою, опиняється в іншому місті, де знаходить фактично нову родину (ні, чоловікам, які закохуються, вона відмовляє і готова присвятити життя своєму синові…). Бастіан, хоч і не поділяє мілітарних устремлінь своєї нації, іде на фронт, дезертирує, а далі виїжджає до нейтральної Швейцарії, аби зрештою забрати туди дружину з сином. Хоч в епілозі авторка реалістично говорить, що цей хепі-енд є не те щоби стовідсотковим хепі-ендом, адже невдовзі Європою пронесеться ще страшніша війна, усе ж таки дебютний роман Жураковської не позбавлений певних «казкових» рис. 

Певна непродуманість помітна в мотивації вчинків: скажімо, персонажі дуже бояться зізнатися, що одружені з німцем/француженкою, ніби на тоді це був єдиний шлюб представників ворогуючих націй (саме через цю обставину Бастіан, власне, й тікає з госпіталю, боячись трибуналу). Своєю чергою Констанс кілька років по завершенню війни чомусь не шукає не тільки чоловіка-німця, але й своїх батьків, які горюють за нею мало не в сусідньому місті, переконані, що дочка загинула під час вибуху. Погодьмося, учинки дещо дивні, але в мелодрамах буває ще й не таке (персонажі Люко Дашвар, приміром, узагалі не керуються логікою й здоровим глуздом). 

Жураковська за допомогою цих сюжетних ходів не просто показує драму людей, на яких упали всі можливі випробування, але й демонструє, як міняються на краще їхні характери.

Залюблена донечка-білоручка Констанс перетворюється на жінку, здатну брати на себе відповідальність за інших, не цурається ніякої роботи, працює медсестрою, учителькою, та й польовими роботами її не злякаєш. Приблизно те саме відбувається з Бастіаном: освічений, але поверховий, він легко міняв жінок, навчаючись у Швейцарії та живучи в Парижі; травмований війною, довго не міг виборсатися з депресії; зрештою, тільки почуття до дружини змусило його вкотре змінити життя та повернути родину. 

По суті, мелодрама тут має відчутні риси роману виховання, однак авторка «не нависає» з прямолінійною мораллю, а легкий стиль (не без характерних для масліту красивих штампів, але жанр є жанр!) у поєднанні з переконливими побутовими сценами, пейзажами та інтер’єрами дозволяє зануритися в атмосферу до-, воєнної й повоєнної доби в Європі, почуваючи себе майже як удома. Проблема ж «людина і війна» для українського читача нині є дуже близькою, і часова дистанція з описаними в романі Ірини Жураковської подіями не заважає сприйняттю.

Від казки до реальності

У своєму другому романі «Твоя М.» Ірина Жураковська позбувається зайвої «казковості», хоч і не відмовляється від засадничої фабули любовного роману – через невдалі кохання до особистого щастя (одначе зміст поняття «особисте щастя» зазнає кардинальних змін!). Звісно, тут грає роль те, що авторка пише про сучасне життя, – події відбуваються протягом 2006 – 2016 років; не виключаю, що персонажі мали конкретних прототипів, тож вийшли живими й переконливими. Історії українки Марини та німкені Марії чергуються, а в певних моментах перетинаються (але без дивовижних і неправдоподібних збігів), хоча побачать одна одну персонажки тільки випадково в останньому епізоді роману. Сюжетні лінії добре тримають читацьку увагу – практично неможливо відкласти читання, доки не дізнаєшся, що було далі (автори, які не зраджують хронологічній послідовності, – задумайтесь!).

Обидві героїні постають перед нами ще зовсім молодими – 18-літніми, тож не дивно, що їхні переживання пов’язані з першими закоханостями. Так, Марина з Вінниці їде до Парижу працювати офіціанткою (удома лишився Віталік, який її не любить!). В анамнезі в неї – знецінення батьками (особливо «старим», який завжди вважав, що дочка нездатна на щось серйозне); зґвалтування, завбачливо витіснене підсвідомістю; у майбутньому – досвід кількох любовних стосунків, що не завершуються шлюбом. Подібно Марія їде з Мюнхену в Париж, травмована розлученням батьків і тим, що мати створила нову родину (щоправда, завдяки другому шлюбу матері героїня отримує зведеного брата Алекса – вірного друга, який згодом стане кимось більшим). Під час навчання в університеті Марія переживе нетривалу закоханість, яка закінчиться насильством; змінить місце навчання; відігріється морально в лесбійських стосунках, а далі знову закохається – на цей раз у професора фізики, відомого сексиста, який не вірить, що жінка може здобути успіх у науці (він зміниться, він точно зміниться через кохання до Марії!).

Ірина Жураковська психологічно точно передає почуття й емоції своїх героїнь: страх і огиду Марії щодо Алекса й інших чоловіків як наслідок зґвалтування; розчарування дівчат у кожних нових стосунках, що, за звичним мелодраматичним сценарієм, мають бути одними й на все життя; тиск суспільства, котре висуває певні вимоги до того, чим має займатися жінка в певному віці. Особливо дістається Марині, яка здобуває кваліфікацію лікарки й працює в поліклініці в Броварах – годинничок-то цокає, а їй уже 27!

Друга половина роману показує нам персонажок, які подорослішали, але їхній ситуації не надто хочеться заздрити. Марина знову в Парижі, у неї класна робота, квартира в центрі, автівка, друзі (ну ок, квартиру винайняла, але ж не у Вінниці!), однак жінка почувається самотньою і швидко вигорає, працюючи в крутій фірмі. Марія ж має чоловіка-професора й кохану донечку, але післяродова депресія явно перетворилася на просто депресію, а життя – на низку скандалів і істерик… 

Читайте також: Ми помрем не в Парижі: емігрантські історії Ірини Жураковської

Вихід є

«Хто цей чоловік поруч і чому я не в аспірантурі?» Не знаю, чи ставили ви собі ці чи подібні питання, але відповіді на них дуже часто знає психотерапевт. Так, Ірина Жураковська пише про реальність, у якій немає геть маргінальних осіб; це світ відносного добробуту й позірного успіху; водночас це світ, де можна дійти до межі відчаю (Марія подумки вираховує вік, у якому її смерть завдасть меншої шкоди дитині); і світ, де тобі допоможуть, зокрема медикаментозно (з легкої руки ще однієї авторки Ксенії Фукс після її книжки «По той бік сонця» про відвідування лікаря й прийом антидепресантів у сучукрліті пишуть усе частіше). 

Зміни у свідомості відбуваються поступово завдяки всім факторам – і ось наприкінці роману ми бачимо зовсім інших жінок, яким, попри всі комплекси й невпевненість, удалося знайти себе. Тут нарешті ламається традиційна мелодраматична схема, де сюжет мав закінчуватися або весіллям, або похороном. Увесь хід подій приводить до єдиного логічного висновку: особисте щастя – у самодостатності, а не в залежності від іншої людини. 

Цей висновок давно вже підтвердило життя, одначе сучукрліт із його схильністю до неоромантичних драм лишається чи не останнім бастіоном ідеї «кохання до скону» (жінку, яка змінила декількох сексуальних партнерів, тут досі можуть трактувати як повію – добровільну чи вимушену). Для героїнь Ірини Жураковської повнота буття настає не тоді, коли нарешті з’являється принц, а тоді, коли вони усвідомлюють, що принців не існує (метафорично, звісно), а будь-які стосунки можуть завершитися (токсичним варто в цьому допомогти). Це неприємно, але не трагічно. 

«…Вона, Марина, залишається вільною. Вона хоче спробувати бути з Яном. Хоче спробувати побудувати родину. Вона хоче бути з ним зараз, і завтра, і ще дуже довго. Але «довго» – це краще, ніж «назавжди». Бо «назавжди» лякає незворотністю. А так вона може любити його зараз, а потім… подивимося», – ось як міркує одна з персонажок у фіналі, і тепер ми віримо в її щастя значно більше, ніж тоді, коли світ сходився клином на Віталікові (Габорові, Ігореві…).

Суголосно лунають і думки Марії, яка зважилася на розлучення: «Колись вона любила Крістофера і через це зреклася всього іншого. Їй здавалося, що вона більше не має права любити іще когось, навіть себе». Тепер же «…вона просто любить, і любові стає на всіх. Ніби хтось у ній відкрив усі запобіжники, і любов тепер ллється, як травнева злива».

Зрештою, хіба не любові завжди прагнуть люди, навіть якщо маскують це бажання під менш романтичні? Ірині Жураковській, як і іншим українським авторкам, хай на сьогодні й небагатьом, удається знайти голос для того, щоби говорити про проблеми сучасної людини, головно – жінки (хоч аналіз чоловічих образів теж був би показовим), без фальшу й стереотипізації, достатньо проникливо й точно, аби ці тексти можна було спокійно радити тим, хто шукає доброї масової літератури, – цікавої, нормальної і про любов.

Купити книжку.