Видавництво 21

Ми помрем не в Парижі: емігрантські історії Ірини Жураковської

13.07.2021

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Ірина Жураковська. Твоя М. – Чернівці: Видавництво 21, 2021 – 476 с.

Маємо рівняння: дві дівчини з різних країн, одне листівкове місто, кілька хлопців різного рівня паршивості. А що тут Х? А Х – як зробити добрий роман, не зійшовши до банального рецепта «дівчина з України поїхала в Париж і знайшла там велике кохання, випадково він виявився мільйонером (збіднілим аристократом)». 

Та якщо шукати літературного антагоніста до роману «Твоя М.» Ірини Жураковської, знайдемо саме мелодраму про пристрасть у Парижі з обов’язковим гепіендом. Це ж текст не про любов – хай любовних історій йому не бракує. А про виростання і відокремлення, про виборсування з тенет буденності й вивільнення своїх бажань. 

 

Українка Марина їде у Париж з трьох причин. По-перше, щоб побачити щось більше за провінційні містечка із їхніми базарами та городами (побачить). По-друге, аби довести батькам, що вона таки чогось варта (не доведе). По-третє, щоб забути красеня-гітариста Віталіка, з яким не вдалося побудувати стосунки (не забуде). Марина працюватиме в недорогому ресторані, а у вільний час вештатиметься Парижем, вибудовуючи через це ходіння власну внутрішню топологію ідеального міста. 

 

Німкеня Марія прямує у Париж, аби вивчати фізику, грати на скрипці й нарешті зустріти хлопця, який побачить у ній не просто дитину. Втім, у Франції вона затримається ненадовго і решту часу марно намагатиметься забути, що з нею сталося на одній зі студентських вечірок. Марія Париж щиро ненавидить, Марина ж навпаки за французькі спогади хапається, аби пережити щоденну роботу у поліклініці Броварів – не переплутайте. Обидві в столицю Франції таки повернуться.

Постає термінова спокуса ототожнити цих жінок, визначити їх як складові однієї ідентичності, два інстинкти в одній людині, «твою М.», що розпадається на дві течії. Але не піддавайтеся, тут все трохи складніше: кожна героїня сконструйована не як частина єдиної ідентичності, а як варіант проживання схожої історії за геть різних обставин. «Всі люди – сестри!» – ось про що оповідає роман.

 

Читати також: Славенка Дракуліч та сувора дівчинка з України

 

Численні рими між сюжетними лініями невипадкові: Марина бачить на броварській вулиці дитину зі скрипкою, Марія у Гамбурзі набирає собі учнів, аби вчити їх музики за тисячі кілометрів від Броварів. Марина влаштовується у компанію, що виробляє суміш для немовлят, у Марії народжується дитина. Для жінок дорослішання безпосередньо пов’язане із їхніми тілами, вивченням та усвідомленням власних кордонів. Тілесність тут не табуйована, але й не наділена сакральним статусом. Вона просто є – і добре, що так.

 

Пам’ять у тексті грає ключову роль: від початку героїні не спираються на тяглість, не вибудовують ідентичність через досвід, натомість намагаючись стати самі собі опертям, почати відлік з того моменту, коли їм таки вдасться вибороти власну суб’єктність. Втім, обидві забувають, що минуле тяжіє над нами, тисне, навіть якщо його заховати у найтемнішу комірчину. Без усвідомлення, що ж з тобою сталося, без примирення і, головне, прощення себе самої, годі зробити наступний крок.

 

Те, до чого має прийти кожна із персонажок (і таки приходить), можна об’єднати у понятті «самоцінність». Поки Марина і Марія не припинять визначати себе через коханих, дітей й улюблену роботу, не знайдуть гармонії із собою та світом. І справа не так в здоровому егоїзмі, як у найглибшій людяності: лише побачивши людину у собі, побачиш і в іншому.

 

Як це часто буває в українській емігрантській жіночій прозі, згадати хоча б «Івана та Фебу» Луцишиної чи «Мабуть Естер» Петровської, велика історія стає імпульсом для сюжету і розгортається паралельно з біографією персонажів, відіграючи не другорядну роль, а другу головну. Крім Марини, період становлення переживає ціла Україна – а пошуки ідентичності зрідка бувають безболісними. Емансипація і виростання – ось що доводиться пережити нашій батьківщині, аби карта таки перетворилась на територію. 

 

Залишивши країну, в якій триває революція, Марина ніби спокутує провину через волонтерство, переказуючи останні гроші на броніки та шоломи. 

 

Читати також: Хтось чорненький, а хтось біленький у нових романах Саліпи та Лаюка

 

Їй постійно видається, що вона мала б зробити більше, що її внесок надто скромний, а голос затихий. У Парижі, найречевішому, найдотикальнішому місті з-поміж усіх, жінка принципово відмовляється визначати себе через речі. Вона знаходить заспокоєння у відмові, змалінні, запереченні власних поривань. Звичка швидко споживати тільки дратує героїню: як ці незалежні європейки можуть пити шампанське, поки в її країні горить Майдан? Те, що для Марини є макроісторією, для Європи лишається історійкою, провінційною подією десь на маргінесах.

Свою місію Марина (і, вочевидь, авторка роману) вбачає у вписуванні України у загальний контекст, підсвічуванні Майдану та війни на сході, введені їх у фокус типового європейського містянина. Так еміграція перетворюється на посольську місію. Та досить швидко стає очевидно: через заперечення власних бажань і потреб годі досягнути мети, навіть найшляхетнішої. Для Марини волонтерство стає її Голгофою, де немає місця спочинку. Для Марії ж такою Via Dolorosa буде материнство. В обох випадках відмова від себе веде до депресії та спустошення.

 

Один з можливих ключів до прочитання – згадане в гамбурзькому розділі оповідання «Маленький Принц» Сент-Екзюпері. «Я тебе приручаю, як Маленький Принц Лиса», – каже Марії її подруга Мелані. Цей твір вирине у романі ще раз: у паризькому розділі Марина сфотографує книжку в оригіналі як постійний атрибут французького шику, радше аксесуар, ніж текст. Кожна з героїнь мусить перетворитися з Троянди – зашорошеної, наляканої, безмовної крихкості, – на Лиса, тобто повноцінну, рішучу, дієву персонажку.

 

Якщо раніше Марія була об’єктом споглядання та маніпуляцій, тепер вона нарешті виборює собі право вирішувати, кому дозволити себе «приручити». Якщо спочатку Марина боялася розгнівати чоловіків, з якими зустрічалася, то з часом нарешті ставить себе на перше місце.

 

У тексті авторка працює із двома глобальними образами, які дозволяють роману не розпастися на низку оповідань про пригоди дівчат у Парижі, Гамбурзі, Києві, Броварах. По-перше, дзеркало: героїні відбивають дії й вчинки одна одної, час від часу ніби випадково перетинаючись у просторі переходу: бібліотеці університету, кав’ярні аеропорту. Щоразу така зустріч віщує зміни у житті кожної з них: Марина стає студенткою, Марія їде з країни, в обох виникають нові стосунки.

Образи персонажок також дзеркальні аж до фактичних відмінностей: висока, сильна Марина, яка одразу отримує купу компліментів від французів, і тиха, худенька, схожа на підлітку Марія, яку не назвеш душею компанії. Другий центральний образ – лабіринт, що ним у романі стає Париж. Знов-таки, ідеться про лабіринт дзеркальний: він приваблює чужинців блиском і сяйвом, але також заплутує, збиває на манівці. Пам’ятаєте Париж Генрі Міллер – прекрасну й водночас огидну повію Жермен? Це вона, але в епоху швидкого інтернету. 

 

«Твоя М.» – роман про емансипацію і відділення від своєї родини. Про обрізання пуповини, хай запізніле й болісне, і спробу вибудувати власну ідентичність. А ще – історія про місто і неусвідомлене сестринство двох жінок, що ніколи не знали одна одної.  

 

Купити книжку

 

Матеріал створений у співпраці