Юлія Козловець: Сьогодні наша ефективна присутність – це теж наш опір

У відповідь на ініціативу Мар’яни Савки Читомо започатковує серію колонок про моральні, професійні та стратегічні межі, які сьогодні постають перед українськими культурними діячами у взаємодії з міжнародною спільнотою. У фокусі — питання про те, де саме пролягатимуть «червоні лінії» в співпраці з іноземними видавництвами, фестивалями, авторами та платформами — і як ці лінії визначати, озвучувати, дотримуватися.

В умовах війни кожна спільна антологія, кожен переклад, участь у події чи відмова від неї стають етичним вибором, що має довготривалі наслідки. У серії публікацій — голоси українських й іноземних видавців, письменників, менеджерів культури, військових, які шукають відповіді на болісні питання: чи варто «кенселити» тих, хто друкується в Росії? як не втратити доступ до світової літератури, зберігаючи принциповість? і що означає — діяти стратегічно в часи, коли присутність українського голосу на міжнародній арені знову опиняється під загрозою?

Сьогодні ми всі живемо в реальності, де жодне наше рішення або публічна дія не можуть бути відірваними від війни. Ми втрачаємо людей, міста, можливості. І водночас боремося за голос. За право бути почутими, бути видимими та суб’єктними. Тут кожне слово, термінологія, якою ми послуговуємося, її доречність, формулювання, які ми застосовуємо для нашої адвокації назовні та для комунікації з власними аудиторіями, — це завжди питання зваженого підходу, питання відповідальності, прорахунку впливу та наслідків.

Відповідаючи на запрошення на фестиваль, реагуючи на пропозицію співпраці, шукаючи партнерів чи плануючи підписання договору на спільний проєкт, останнє, чого українці хочуть, — це перетнутись із росіянами, натрапити на російський слід в організації чи на людей, які мають зв’язки з державою-агресором або компліментарні до неї. Що там казати, хотілося б взагалі жити в ідеальному світі без русні.

Але світ мікронюансований та багатоконтекстний. Добре було б, можливо, і повністю відмовитись, наприклад, від авторів, яких перекладають у Росії. Але в реальності частина великих сучасних авторів не мають жодного контролю над тим, куди продають права їхні агенти, зокрема в Росію. А є автори, які мають цей контроль, але їм байдуже на політичну чи етичну складову, джаст бізнес. Є й відверті адепти «великой русской культуры». Або є автори та видавці, які щиро вважають, що їхні твори несуть добро навіть на темну сторону, що право на читання та доступ до книг мають мати люди і в тоталітарних суспільствах тощо. А ще з часом люди можуть змінюватись, корегувати свою думку чи позицію, і ці зміни буває складно передбачити наперед. Наскільки виправданий жорсткий «кенселінг» усіх, кого друкує РФ, хто згадує у своїх творах росіян або був помічений у прихильності до окремих росіян у соцмережах? І як саме цей «кенселінг» має працювати? Чи маємо ми перестраховуватися та бути обережними, зокрема щодо якихось майбутніх русофільських проявів з боку авторів, відстежувати це? Часом я думаю, чи не ризикуємо ми тоді замкнутись у вибірковому колі та втратити контакт із важливими течіями світової літератури? Нам не завжди стовідсотково подобаються колеги по офісу чи постачальники послуг, і не завжди ми категорично обираємо не користуватись цими послугами або міняти роботу? Де загалом закінчується відповідальність самого автора та починається відповідальність українського видавця? А читача?

Але є й червоні лінії.

Не працюємо з російськими видавництвами. Не купуємо права напряму в російських агентів. Не легітимізуємо «русскій мір». Це має бути безапеляційно. Так само — не підтримуємо авторів, які публічно підтримали агресію.

Алгоритм дій для нових проєктів тепер має починатись із перевірки: хто агент, хто видавець, де ще куплено права. У договорах ми фіксуємо право на відмову від співпраці, якщо виявиться, що текст поширюється через РФ. Це — захист, а не цензура. Ми маємо оберігати свою культуру та себе самих від токсичних впливів.

Стосовно спільних подій із росіянами формула проста: ми не поруч. Ми не на одній сцені. Ми не в одній антології. Якщо хтось із організаторів не бачить у цьому проблеми, ми не беремо участь. І завжди прямо про це говоримо. Бо мовчання — це теж позиція, і вона, на жаль, часто не на нашу користь.

Взагалі, говорити, чітко артикулювати свою позицію, пояснювати, аргументувати рішення – це сьогодні ледь не так само важливо, як ці рішення приймати. Насправді багато речей можна змінити в ході персонального спілкування. Особливо між партнерами, які вже мають успішний досвід співпраці. Тоді є певна довіра з обох сторін, і відповідно можна розраховувати, що тебе почують або бодай вислухають. Тож треба доносити свою позицію у випадках, коли стикаєшся з нерозумінням або легковажністю у співпраці з росіянами в тих чи інших проявах.

Але загалом так, світ втомлюється від війни та таких незручних українців. Дедалі більше «хороших» росіян із «антивоєнною» риторикою з’являються на міжнародних платформах та публічних заходах і почуваються там доволі впевнено, в той час меншою або не такою видимою є українська присутність.

Але саме тому сьогодні наша сила не тільки у спротиві. Наша сила — у стратегії. У партнерствах. У спільних міжнародних проєктах, які просувають українські голоси. У якісному культурному продукті, що не потребує виправдань. Власне, сьогодні дуже помітно, як гра в довгу в попередні роки проростає збільшенням перекладів з української, появою цілих книжкових серій різними мовами, більшою впізнаваністю за кордоном наших авторів, підвищеним попитом на перекладачів з української.

Роботи в нас усіх дуже й дуже багато. І ми ж ще маємо її поєднувати з нашим опором, із внеском кожного в оборону країни, а це означає нестачу ресурсів, зокрема людських. Але варіантів нема — ми маємо бути не прохачами, а рівноправними гравцями, суперпрофесійними, самобутніми, цікавими світові. Тільки так ми збережемо суб’єктність і вплив.

Радикалізм часто шкодить на міжнародній арені. Хоча наші емоційні реакції виправдані та можуть бути зрозумілими, вони можуть відлякувати союзників. Тож маємо шукати правильний, доречний у кожному конкретному випадку tone of voice. Сьогодні наша ефективна присутність – це теж наш опір. Хто мовчить, того не видно. Присутній має право впливати.

І ще одне. Ми маємо підтримувати своїх. За замовчуванням, «свої» один одному — не вороги. Тому «топити» за першої ж помилки або катати своїх на «шакалячому експресі» срачів у соцмережах — це не про боротьбу за спільну перемогу. Тож, тримаючи у фокусі спільну мету, стоїмо за своїх та робимо свою роботу.

Читайте також: Чому кенселінг російської культури не працює. Інтерв’ю з Францискою Девіс