Юлія Мусаковська. Є такі Люди

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частина цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей поетеси Юлії Мусаковської.

Є такі Люди

Ми вирішили зустріти той Новий рік разом.  

Дуже яскраві для мене є спільні новорічні спогади з Анею. В образі східної красуні, Аня стоїть біля вікна і закриває лице покривалом. Колись давно ми святкували разом у винайнятій львівській квартирі. Тоді були костюмована вечірка, дешеве шампанське, свиня, виліплена з картопляного пюре і начинена фаршем. І ми – такі юні, що здавалося: мусимо вчасно подзвонити батькам і повідомити, де ми і з ким. 

Минулоріч восени Аня втратила обох батьків з різницею в десять днів. Через коронавірус. Вони були їй опорою та розрадою; такими я уявляла собі досконалі стосунки з батьками – стільки підтримки, тепла і безумовного прийняття. 

Неможливо розрадити людину в такому горі, бо неможливо вилікувати розбите серце. Подруга може зробити для подруги лише кілька практичних речей. Ми довго не бачилися, бо живемо в різних містах, хоча й не дуже віддалених. Була пандемія, та й взагалі. За добрих часів ми зустрічалися частіше.

Є такі дружби, які тривають роками, попри відстань та життєві перипетії. Ми познайомилися на літературному порталі, спочатку заочно. І відразу знайшли спільні теми. Аня відрізнялася від інших природністю свого віршування. Є такі люди, які промовляють до тебе ще до особистого знайомства, ти ніби чуєш музику їхньої щирості між рядків. А потім очі при зустрічі все підтверджують. Одинадцять років тому Аня стала хрещеною моєму синові. За цей час підросла моя дитина, а Анині діти стали зовсім дорослими. Такими дорослими, що одного разу я не впізнала їх серед аудиторії на своїх чергових читаннях. Є такі друзі, які майже родина. Для цього не потрібно зустрічатися щовихідних і щосвят і ділитися всіма подробицями життя. Можна залишатися на зв’язку, бути поряд, коли це справді потрібно, насолоджуватися спільним часом, ловити світло – так, наче надовго заряджаєш свої батарейки.  

Ганна Осадко, Олександр Осадко. Мої близькі друзі, майже рідні.

«Я привезу печену качку», – попередила Аня. Почувши це, я запекла рибу – ми завжди вміли домовлятися. Аня приїхала з качкою і Сашком, з яким ми не бачилися ще довше, мабуть, кілька років. Він працював будівельником, зокрема й за кордоном, докладав багато зусиль, щоб гідно забезпечувати родину. Їхня квартира в Тернополі дихала працею його рук, кожну деталь він дбайливо втілив сам: родинні фото під склом, вкраплені поміж керамічною плиткою над обіднім столом; полиці для книжок – від підлоги до стелі, картини Ані та Юрка, їхнього сина, рядком на стінах.

Аня і Сашко – зразкове подружжя, разом від юних літ. Разом брали участь у молодіжних патріотичних організаціях, виховували дітей, будували дім. Довели до ладу стару хату в селі на Бережанщині, поміняли в ній вікна, поряд Сашко посадив великий сад, де також росли Анині троянди. Всередині, на другому поверсі, облаштував майстерню для Ані. Дерев’яні стелажі з безліччю баночок фарб, коробочок із приладдям для малювання, розпису скла та різних матеріалів для хендмейду.

Аня – багатовимірна: художниця і поетка, авторка рукотворів. У мене вдома чимало створених нею прикрас і дрібничок для затишку, зібрані нею трав’яні чаї та сушені гриби. По гриби вони теж любили ходити разом із Сашком, це була їхня особлива медитація.

Через багато років після одруження виявилося, що Сашко мав письменницький хист. Його веселі, життєствердні оповідання викликали фурор на порталі «Гоголівська Академія». Сміливий у повсякденному житті, він наважився їх опублікувати лише завдяки силі переконання дружини. Сашко легко ставився до популярності в мережі, зрештою, він ніколи не трактував поважно свої літературні спроби. А дарма.  

Осінь 2021-го була дуже тяжка. Я приїздила в Тернопіль із презентацією нової книжки, але ми з Анею не змогли зустрітися. Обоє її батьків захворіли на ковід, і вона, боячись, що теж хвора, вирішила не ризикувати моїм здоров’ям. Дивно було говорити з нею телефоном, перебуваючи в Тернополі. Тоді ми не знали, що попереду чекають нові страшні випробування. Темніші часи.

Ще до нового року медіа почали говорити про великий російський наступ. «А що робити? Йти воювати!» – говорив Сашко останнього нашого новорічного вечора. Він не мав сумніву, яка може бути відповідь. Ми довго теревенили при шампанському, Аня та Сашко згадували подорожі в Рим і на Бакоту, сплави по Дністру, робили кумедні фото під ялинкою, на якій були і зроблені Анею прикраси – яскраві звірі, кулі та зірки з тканини й фетру. Все навколо здавалося нереальним. Непоправні втрати, спричинені пандемією, ще не відболіли, але хотілося думати, що найгірше – позаду. Майбутнє виглядало непевним, а ми вдивлялися в нього, як розгублені діти. Але не Сашко. Бог іронії, він сипав похмурими жартами, тож у ньому годі було впізнати того Стаха з «Гоголівської Академії», який вів свої історії про велику Чупу з клану Кабра, діда Юзика та веселих шваґрів. Сашко виявився дорослішим за нас усіх.  

Він сидів за столом у нашій вітальні у своєму чорному светрі. Я назавжди запам’ятаю його таким. Досі бачу його перед собою, відчуваю його присутність у своєму домі.

Сашко зголосився добровольцем у сили ТрО на другий день повномасштабного вторгнення. Для нього не існувало інших опцій, аніж зі зброєю боронити нашу країну від російських окупантів. Глибинне знання історії, якою Сашко завжди цікавився, не залишало йому вибору. Він розумів: агресор не зупиниться, якщо йому не дати відсіч, – і піде далі. Перші місяці Сашко проходив навчання і служив на Тернопільщині. Аня до нудоти хвилювалася і вболівала, аби його бронежилет приїхав із Люксембургу вчасно, щоб устигнути до відправки в гарячі точки. Я була в цьому хвилюванні разом з нею. Сашко надсилав багато фотографій зі служби і завжди додавав: «Все буде Україна».  

Ця історія пишеться в минулому часі. Рівно в день мого народження, 9 липня, Аня, як завжди, подзвонила мені – привітати, а тоді стривожено додала, що Сашко не відповідає на дзвінки. Пригадую, я сказала, що треба вірити, і що віра творить дива. Під вечір відкрила фейсбук і прочитала пост Ані: «Сьогодні під Слов’янськом, на Донеччині загинув мій чоловік, Олександр Осадко. 25-та десантно-штурмова бригада». Кілька разів перечитувала повідомлення, кілька разів перевідкривала додаток, перезавантажувала телефон. Здається, я сподівалася, що ці дрібні дії змінять реальність. Але Сашко загинув. Пожертвував собою, рятуючи побратима у танковій атаці русні. Стрибнув разом з ним в окоп і закрив своїм тілом іншого воїна, який вижив завдяки йому. Страшну звістку Ані приніс кум, який служив із Сашком. Так, мабуть, виглядає тотальний блекаут серця.  

Пригадую, як Сашко і Аня вчилися танцювати танго.  Якось я дивилася відео, де вони в парі танцюють на сцені, і думала, що в них досконале відчуття ритму одне одного. Певна, що танго назавжди залишиться таїнством їхнього шлюбу. Коли Сашко пішов служити в ЗСУ, то взяв собі позивний «Танго».

Чекаючи його із фронту, Аня купила собі нову, сріблясту сукню для танго. Незабаром після загибелі Сашка ця сукня потрапила їй на очі – й опинилася в смітнику. Хіба може бути якесь танго, крім того, що вони танцювали разом?

Неможливо дібрати слова, звертаючись до подруги, яка менш ніж за рік утратила трьох найближчих людей. Я ніколи не плакала стільки, як у ті дні. Гострий біль і пекуче, хоча й ірраціональне, почуття провини. Закритий гріб, знайоме усміхнене обличчя на фото з чорною стрічкою, жовто-блакитні та білі квіти для полеглого. Повна церква людей, побратими в камуфляжі. Моя дорога Аня – чорна пташка з червоною пір’їною, така маленька, стійка і відважна у своїй скорботі, згорьовані діти, Юрко та Софія, з потемнілими обличчями. Під час відправи зірвалася повітряна сирена, сповіщення про чергову загрозу ракетної атаки на область. Вило, аж доки ми не приїхали на цвинтар із десятками свіжих військових поховань під прапорами.  

Одночасно з Сашком ховали двох побратимів, усі полягли на Донеччині. Три могили поряд, три розбиті безмірним горем родини. Немає оглушливішого звуку, ніж земля, яка падає на труну. Аня застигла посеред натовпу, як постать із чорного каменю, притискаючи до грудей складений прапор. Здригалася від ридань, але тримала спину рівно. 

Вона  – як тисячі інших наших жінок, які втратили своїх рідних у боротьбі проти російської навали. Втратили, але не здалися. Десь за місяць Аня знову почала шити ляльки-мотанки. «Сашко хотів би, щоб я творила», – повторювала вона. Творчість – це теж свобода. 

Серед нас є люди, які залишають по собі безцінний дар, за який неможливо віддячити. Це дар свободи, що виборена ціною власного життя. 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»