Каміння, яке тримає берег: як пройшов із літературний фестиваль PORT

5–6 вересня Одеса вдруге приймала літературний фестиваль PORT. Понад 40 подій на майданчиках Одеської національної наукової бібліотеки та Одеського академічного театру ляльок, книжковий ярмарок, читання, дискусії, подкасти й музика цього року об’єднала фокус-тема «Камені на узбережжі». Окремими напрямами програми стали Крим, Херсонщина та Бессарабія. Читомо побувало на фестивалі й розповідає, як Південь говорив про себе, що може тримати його берег — і як у ці розмови раз по раз втручалася війна.

PORT заснувала команда ГО «Вишиванковий фестиваль» у 2025 році як майданчик для розмови про український Південь у ширшому культурному контексті. Якщо перший фестиваль мав фокус-тему «Узбережжя свободи», то цього року організатори запропонували говорити про те, що лишається стійким після хвиль часу, історії, втрат і змін.

Офіційне відкриття фестивалю відбулося на сцені Одеського академічного театру ляльок за участі програмного директора PORT Андрія Хаєцького, операційної директорки Наталі Мажарової та директора програми «Соціальний капітал» Міжнародного фонду «Відродження» Григорія Барана.

«Фестиваль PORT — це не проєкт кількох організацій; його створює спільнота, і ця спільнота посилюється та зростає. Фонд «Відродження» вже вдруге підтримує фестиваль. Ми, як програма «Соціальний капітал», бачимо одним із завдань посилення і підтримку спільнот, які є основою відкритого суспільства, і якраз автори, письменники, видавці, активісти, волонтери, військові, ветерани — це все є важливою складовою цієї спільноти», – сказав Григорій Баран.

Камені на узбережжі

Одразу після відкриття почалася центральна панельна дискусія «Камені на узбережжі», яка задавала інтонацію всьому фестивалю. Перед розмовою Андрій Хаєцький продекламував свій ненаписаний есей, що складався з одного речення: «Я відчуваю, що перетворююся на камінь».

Ганна Улюра, яка модерувала дискусію, спрямувала розмову до теми пам’яті. Володимир Єрмоленко, Катерина Калитко, Євгенія Генова та Алім Алієв говорили про те, як живий, усний досвід переходить у довговічніші форми — тексти, свідчення, пам’ятні місця, тобто у своєрідне «каміння», здатне пережити окрему людину.

Упродовж двох фестивальних днів метафора каменю постійно змінювала значення. Камінням ставали люди, які тримають цей берег, узбережжя та країну. Кам’янінням — захисна реакція на війну, в якій велика кількість потрясінь і втрат змушує інколи відчувати менше, щоб зберегти себе. А ще камінь повертав розмову до монументів і надгробних плит — до того, як місця поховання рідних утримують людину біля певної землі.

Ця тема мала й буквальне втілення. У центральному колі бібліотеки розмістили інсталяцію «Недописані» на пам’ять про українських поетів і письменників, чиї життя обірвала російська агресія. Імена на мольбертах і червоні нитки нагадували про тексти, які вже ніколи не будуть завершені, — і про пам’ять як одну з головних форм спротиву зникненню.

Такий різний український Південь

Поки на сцені театру говорили про пам’ять, у залах і дворі Одеської національної наукової бібліотеки розкривалася ширша тема Півдня. На подвір’ї організатори розмістили дороговкази з назвами південних міст і містечок, а також велику мапу Півдня України, де кожен міг залишити свій слід. Вийшла строката експозиція — різна, місцями неочевидна, але цілісна.

За тим самим принципом була побудована й програма. Окремо в ній виділили Крим, Херсонщину та Бессарабію: говорили про Крим Лесі Українки, презентували мальописи про історію та культурну спадщину Херсонщини, проводили розмову про бессарабський роман Лори Кочо. Поруч відбувалися дискусії про Південь у фантастиці й українській класиці, пітчинг молодих авторів, поетичні читання, книжковий ярмарок і музичні події. У дворі можна було почути бессарабську музику, а в іншій залі — розмову про переклад чи сучасний одеський літературний образ.

Тут говорять про південне фентезі, а там — про історію та культуру спільнот. Тут зі сцени читають вірші молоді поети й поетки Одеси, а там співають болгарських пісень і їдять кримський інжир. У такому сусідстві регіон перестає виглядати як один суцільний «Південь» і розпадається на конкретні міста, пам’яті, мови та локальні досвіди.

У публічній розмові «Хто такий одеський літературний герой?» Богдана Лаюк і Богдан Логвиненко намагалися змалювати портрет сучасного героя міста. Вони говорили, зокрема, про те, що Одесі бракує нових текстів і героїв, а тому локальні ініціативи — слеми, письменницькі програми, пітчинги — стають важливими не лише як події, а й як інфраструктура для появи наступних історій.

Водночас Одеса дедалі частіше з’являється у творах авторів і авторок, які не є одеситами. Один із цьогорічних прикладів — книжка мовознавиці Орисі Демської «Одеса. Степом і Морем розказана історія», присвячена мовній і культурній історії міста та переосмисленню імперського міфу про його «традиційну російськомовність».

Але Одеса — не єдине місто, якого все ще бракує на книжкових сторінках. У сучасній літературі значно рідше, ніж хотілося б, з’являються Миколаїв і Херсон, а розмова про Південь часто впирається в доступність текстів різних спільнот регіону.

Окремий приклад — кримськотатарська література: значний пласт текстів про Крим і досі лишається неперекладеним українською. Тому, коли йдеться про те, як класики писали про Південь, український читач набагато рідше чує імена кримськотатарських авторів — Шаміля Алядіна, Юсуфа Болата, Ісмаїла Ґаспринського.

Як зазначила Ганна Улюра, кримськотатарська спільнота робить колосальну роботу зі збереження своєї пам’яті, зокрема через літературу. Алім Алієв розповів про фестиваль кримськотатарської літератури, який паралельно з PORT проходить в окупованому Криму:

«Це дуже важливо, що кримські татари говорять про свою літературу на своїй землі. Фестиваль, очевидно, дуже обмежений і тематично, і жанрово через окупацію та політичний тиск. Вони фокусуються на дитячій літературі, бо кримськотатарська національна ідентичність у Криму — це форма оборони, це те, що не дозволяє російській ерозії з’їсти і перетворити її на російську громадянську ідентичність».

Паралельно з’являються й нові тексти про українську Бессарабію. У межах фестивалю свій ще неопублікований роман «Самурасник» презентувала випускниця Litosvita Лора Кочо. Зустріч у програмі мала назву «Як історія одного роду стає романом. Розмова про “Самурасник” та Бессарабію». Прочитаний авторкою фрагмент несподівано запустив дискусію про кухню українських болгар, а вже вона переросла в ширшу розмову про пам’ять та ідентичність.

«У місті Одесі оголошена повітряна тривога»

Війна була присутня на фестивалі не лише як тема дискусій. PORT разом із платформою «Моє місто» проводив збір 500 тисяч гривень на реабілітацію військових і цивільних, які постраждали внаслідок війни й проходять відновлення у Superhumans Centre Odesa. Вхід на фестиваль був вільним, натомість долучитися до збору можна було, зокрема, через благодійні активності у дворі бібліотеки.

Іноді війна втручалася в програму буквально. Кілька разів фестиваль призупиняв роботу через повітряну небезпеку. За словами організаторів, російські удари по інфраструктурі напередодні вплинули і на логістику: частина книжок та інших товарів, які мали продаватися на ярмарку, не встигла доїхати до Одеси. Команда також не отримала частину мерчу й декорацій.

Учасники ярмарку заздалегідь отримали інструкції на випадок повітряної тривоги, а в команді були визначені люди, відповідальні за координацію. Частину тривог фестиваль пережив без повної евакуації, але одного разу учасникам і відвідувачам довелося спуститися в укриття. Оголошення про небезпеку, після якого люди повертаються до книжок, розмов і черг за автографами, стало ще одним — незапланованим — ритмом цих двох днів.

Двох днів — мало

Найчастіший відгук від відвідувачів звучав просто: «Двох днів мало». Андрій Хаєцький у коментарі для Читомо сказав, що для нього найцінніше — бачити зворотний зв’язок уже після фестивалю: які цитати люди винесли з подій і які нові дискусії вони запускають.

«Цей фестиваль став для людей певним святом. На кожній події були повні або майже повні зали. Тобто йдеться про підвищений інтерес до події, про правильний вибір спікерів та спікерок», – сказав Андрій Хаєцький.

Минулого року найбільше людей зібрали подія та автограф-сесія Макса Кідрука. Цього року серед найпомітніших авторських зустрічей були події Павла Дерев’янка та Євгена Ліра: за словами організаторів, їхні книжки активно купували не лише на самому ярмарку, а й у книгарнях Одеси.

Євген Лір у коментарі Читомо пояснив, чому PORT для нього важливий: «Для мене PORT — одна з найважливіших культурних подій року, бо у центрі уваги — моя рідна земля. Подобається, як обговорення на фестивалі фіксують розвиток суспільних уявлень про Південь: якщо починалося усе зі спроб відшукати ідентичність і традиції, притаманні всьому регіону, то зараз ми вже говоримо про сутність його складових: Бессарабії, Приазов’я, Одеси, Миколаєва, Херсона та окупованих міст на лівому березі Дніпра. Мені пощастило виконувати бойові завдання на Херсонщині, відтак комбатантський досвід резонує із літературним, культурологічним. І вкрай цінно мати можливість ділитися цим із читачами».

Він додає, що за нинішніх умов складно говорити про майбутнє, проте PORT має всі шанси стати чимось більшим за фестиваль — платформою для дослідження Півдня.

Каменем, що триматиме.

Читайте також: На хвилі змін: як три фестивалі Одеси руйнують культурні стереотипи

Фото: Фестиваль PORT, Oleksandra Khudyntsev