Катажина Кобилярчик: як громадянська війна назавжди змінила Іспанію

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» вийшла друком українською мовою книжка польської репортерки Катажини Кобилярчик «Струп. Іспанія роз’ятрює рани», яка 2020 року стала переможницею Премії імені Ришарда Капусцінського «За найкращий літературний репортаж».

За останні декілька років Катажина Кобилярчик стала однією із найпомітніших репортерок польської школи літератури факту. Її книжки привертають увагу читачів і критиків та отримують найпрестижніші репортажні нагороди Польщі.

Українські читачі розпочнуть своє знайомство з репортеркою Катажиною Кобилярчик з її найрезонанснішої книжки – «Струп. Іспанія роз’ятрює рани». Ця книжка, сподіваємось, стане для них близькою й важливою, бо вона чесна, відверта, людяна, зворушлива.

«Струп» – це не історія громадянської війни в Іспанії, це історія про те, якою залишилася в пам’яті іспанців ця війна і як вони з такими спогадами живуть. Це книжка-застереження про те, наскільки складними, тривалими й кривавими можуть бути рани, спричинені мовою ненависті.

Про польську школу репортажу, Іспанію та рани її минулого, про долю «маленької» людини в жорстоких лещатах історії з Катажиною Кобилярчик розмовляла Юлія Семенюк, перекладачка книжки «Струп. Іспанія роз’ятрює рани».

–  Готуючись до розмови про «Струп», спершу мені було цікаво, що український читач знає (чи міг би дізнатися) з різних українськомовних джерел про Катажину Кобилярчик. Якщо ввести кирилицею в ґуґл-пошуковик Твоє ім’я та прізвище, дістанемо вісім результатів. Частина з них про те, що Катажина Кобилярчик отримала премію імені Ришарда Капусцінського за найкращий художній репортаж 2019 року «Струп. Іспанія роз’ятрює рани», решта — що цю книжку наприкінці травня українською мовою опублікує видавництво «Човен». Тож моє перше запитання таке: Що ще мали би знати українські читачі про Катажину Кобилярчик?

– Може, насамперед те, що я журналістка, репортерка. Тому що багато осіб, особливо після премії, пишучи мою біографію чи ще щось, вживають слово «письменниця». Я не вважаю себе письменницею, я – репортерка. Ймовірно, українські читачі набагато краще знають Ганну Краль. Тож я є репортеркою її школи, хоча ми ніколи не бачилися. Я навчилася писати репортажі, читаючи книги, читаючи Ганну Краль, Світлану Алексієвич… І якщо я чимось професійно займаюсь, то розвиваю саме цю течію журналістики, що зосереджує увагу на процесі слухання, слухання інших. Я зустрічаюся з людьми, не завжди з газетних шпальт, майже не спілкуюсь із тими, хто – на перших сторінках видань. Я слухаю інших, тих, які мають власну історію, мають, про що розповісти, і дуже часто їхня історія важка. Так я розумію журналістику. Тож для мене найважливіше те, що я — репортерка.

Проживаю у Кракові, точніше, у Новій Гуті. Не в столиці. А якщо у Кракові, то на його околиці. Певно, мені звідси ближче до звичайних людей.

– Так, історії звичайних людей Ти описала у «Струпі».

– Ця книжка ніколи не мала бути книжкою, написаною з розмов із політиками чи з якимись очільниками. Здається, у моїй книжці немає жодного політика, тільки пересічні люди.

– Є один. Мертвий.

– О, так, так (сміється).

– Ми перебуваємо у Новій Гуті, розкажи щось про цю місцевість. Ти присвятила їй свою нову книжку.

– Так. Книга називається «Жінки Нової Гути. Цегли, перли та петарди» — історія Нової Гути з жіночої перспективи. Вважаю себе новогутянкою у третьому поколінні. Колись це було містечко, зведене на околицях Кракова в 1950-х роках, його спроєктувала група архітекторів на зовсім порожній території. Тут мали проживати робітники комбінатів найбільшого тоді польського металургійного заводу, що виробляв сталь. Тобто це було містечко виключно для робітників — перлина польського соціалізму. Тепер усе здається трохи дивним, бо це дільниця Кракова (до якої місто не дуже добре ставиться), але вона досі зберігає ту свою ідентичність: такий відтінок комуністичного містечка, пасмо соцреалізму. Моя книга – про жінок, тому що в соціалістичній пропаганді це було завжди місто чоловіків — різноробів, мулярів, металургів. У моїй праці історію околиці розповідають жінки, які її розбудовували (перші мулярки, архітекторки), а також учасниці страйків «Солідарності» (хоч містечко звели комуністи, проте тут відбувалися наймасовіші антикомуністичні протести в Польщі).

– Продовжмо розмову про Твої книги. Я почала ознайомлюватись із Твоєю творчістю зі «Струпа». Українські читачі, які не читають польською, підуть тим самим шляхом. Чи це добрий початок?

– Думаю, так. Якщо починати, то варто справді з чогось такого, що відзначено нагородою. Хоча «Струпом» я теж не цілком задоволена. Це мала вийти трохи інша книжка, і якби не те, що її треба було врешті дописати, закінчити, я б її ще довго «відточувала», доопрацьовувала. Мені завжди важко остаточно закінчити роботу. І, на щастя, трапилося так, що видавець просто «вихопив» її з моїх рук і сказав досить, уже кінець, нічого не дописуй. Тож, можливо, це добра книжка на початок. Хоча вона складна. Багато людей кажуть, що читали її частинами. Не можна прочитати цього тексту за один вечір. Варто дозувати. Бо того… болю… усе-таки забагато на раз.

Мені здається, що справді цікавим досвідом могло би бути прочитання після «Струпа» інших моїх книжок, які не є настільки болісними. Наприклад, «Ландринковий пил». Це радісна книжка. Про той інший бік іспанської душі: святкувальний, лудичний, ігровий. Хоча в ній теж є трохи такої темряви, забави зі смертю, а на дні лежить щось моторошне.

– Прочитавши «Ландринковий пил», я була здивована, що його написала авторка «Струпа». А ще важче вірилось у те, що над обома книгами Ти працювала одночасно. Як так трапилось?

– Так, ті книжки я справді писала одночасно. Бо не хотіла писати «Струпа» (усміхається), ця книжка з’явилася всупереч мені. Я тоді жила в Іспанії. Опинилася там випадково. Я не є знавчинею іспанської мови чи історії. Єдине, що могла сказати іспанською, перед тим, як туди потрапила, це gracias. Ландринки насправді з’явилися із моїх подорожей Іспанією, яка була для мене якоюсь мірою закритою. Тобто я могла тільки бачити/дивитися, не могла розмовляти. Ландринки теж довго писала. Моя іспанська мова «еволюціонувала», і врешті я змогла порозумітися з іспанцями. Але ця книга — побачена, її написано очима.

Вирушаючи до Іспанії, я вже працювала репортеркою. Хотіла писати репортажі й там. Тому шукала собі різних цікавих тем. І дізналася, цілком випадково, що в Мілаґросі, неподалік Бурґоса, проводять ексгумацію. Я була переконана, що поїду туди, напишу репортаж про те, як видобувають із землі випадково знайдені кістки останніх жертв громадянської війни.

Приїхала – і все було геть не так, як я собі уявляла. По-перше, скелети були не останніми, а тільки якоюсь верхівкою айсберга. По-друге, особи були не військовими, а цивільними.

По-третє, вони були жертвами не війни, а дуже жорстоких політичних репресій. Врешті не було і так, що ці останки знайшли випадково, їх довго шукали. І найцікавіше в цій історії те, що всі селяни знали, де вони лежать. Їх поховали на краю ріллі й усе село знало, що вони там лежать уже кілька десятків років, тобто від 1939 до 2009. Усі знали, що це останки вбитих людей, і ніхто нічого не робив. Для мене це було таким незрозумілим, що я повернулася звідти, сіла за роботу й не могла написати більше одного абзацу. Цей абзац є у книзі. Мені знадобилося багато розмов, багато часу й дуже багато зусиль, щоби відчути, що я хоча б щось починаю розуміти. Чому так трапилося? Як узагалі таке було можливим?

І так, я тоді жила там нормальним веселим життям – у чудовій країні із прекрасним кліматом, смачною їжею, надзвичайними людьми – й одночасно розкопувала ту їхню історію, якої вони соромляться, про яку не хочуть говорити. Адже громадянська війна не є чимось таким, чим можна хвалитись.

Так і з’явилася плутанина порядків, з одного боку — ландринки, з іншого — струп, такий дуже важкий.

– Есперанса Перес, героїня книжки, яка однією із перших почала шукати останки своїх вбитих / зниклих безвісти родичів, писала, що під час пошуків «якоїсь миті вона відчула себе мертвою». Коли я працювала над перекладом, головні герої та їхні «могили» мені часто снились. Чи відбувалося щось подібне з Тобою?

– О, так, теж снились. Однієї миті Іспанія втратила для мене всю чарівність місця, де можна відпочивати. Я знала, що курорти, які з’явилися на узбережжях у 1970–1980-х роках, були зведені на пустирях, де поховано осіб, що загинули через репресії. Снилися мені кістки, снився генерал Франко. Я з чоловіком часто подорожувала Іспанією — просто їздили автомобілем від села до села, відвідували цікаві місця. Пишучи «Струпа», я вже до такої міри була переконана, що ті могили всюди — непозначені, неексгумовані, що одного разу ми просто почали їздити до Португалії, щоби мати трохи інші асоціації.

Коли читаєш Гемінґвея, коли вивчаєш історію громадянської війни в Іспанії з підручників, то там дуже мало йдеться про те, наскільки жахливою була ця війна. Здебільшого в наукових дослідженнях історики наголошують на тому, як проходила лінія фронту, де відбувалися битви, яку територію займали війська Франко, де Республіка провела контратаку, як оборонявся Мадрид – ось що є у книжках. Однак невідомо, що діялось у тилу, чи на територіях, де фронт уже пройшов (або його зовсім не було), як вишукували людей лише заради того, щоби їх забрати з дому, вивезти та вбити. І яким величезним був масштаб цього всього. Люди, які не займаються цією темою, взагалі цього не усвідомлюють.

– «Головні герої цієї книжки мертві» — так починається Твоя розповідь. І справді, їхні кістки — це чи не єдине, що їх об’єднує, решта — їх розділяє. Особливо індивідуальна пам’ять (пам’ять їхня і пам’ять про них). Але іспанська держава намагається поєднати усіх мертвих. І матеріальним результатом першої спроби «поєднання» є гора, заповнена кістками (Долина полеглих), другої — Пакт забуття. Знаємо продовження — Іспанія починає роз’ятрювати рани. Як до цього дійшло?

– Генерал Франко був дуже вправним політиком. Його можна назвати злочинцем, але не можна заперечувати його вправності. Він дуже добре знав, якою важливою є пам’ять, щоб творити суспільство, щоб будувати нову державу. Тож сам швидко висловив ініціативу вшанувати пам’ять загиблих на війні. Знав, що мусить якось це зробити. Спочатку хотів увіковічити тільки «полеглих за Бога та Іспанію», своїх солдатів, своїх вірних. Вигадав (здається, ще під час громадянської війни), що збудує великий мавзолей, який назвали Долиною полеглих. Зводили її дуже довго, і тоді ж почала змінюватися політична атмосфера. Виявилося, що не можна вихваляти тільки своїх, а противників просто залишити, бо вони — це теж Іспанія, це один народ, це сусіди, не можна все геть забути. І тоді Долину полеглих проголошено місцем поєднання. Це справді дивовижне місце, монструальне, навіть таке гротескне. Але яке це було поєднання?

Це було поєднання згори, за наказом диктатора, який мав абсолютну владу у країні. Тому викопали останки деяких людей, яких убили націоналісти, і, не питаючи згоди в родин, перенесли до мавзолею. Родини навіть цього не знали. Дізналися тільки тоді, коли Іспанія стала демократичною.

Тож тільки після смерті генерала все вийшло на яв.

Чи ця перша спроба посприяла якомусь поєднанню? Усе залежить від того, кого про це запитаємо. Якщо запитати нащадків республіканців, то вони скажуть, що це було не поєднання, а образа, продовження насильства над їхніми родинами. Їм наказали бути тихими, мовчати й також приєднатися до народного руху. Однак якщо запитаємо прихильників генерала чи нащадків націоналістів, то вони скажуть, що це був добрий жест, щось неймовірне, це був вияв великодушності генерала, що пробачив своїм ворогам і хотів поєднати народ. Щодо цієї справи кожен тут має власну думку, але для мене особливо характерним є те, що немає жодного порозуміння між цими двома сторонами, жодна не може переконати протилежну.

Тому справді Іспанія довго мовчала. Схоже у Польщі після 1989 року просто все підкреслили грубою рискою. Вирішили: добре, закінчуємо диктатуру й переходимо до демократії, а про те, що було, — забуваємо, бо якщо почнемо зводити рахунки, то нічого доброго не досягнемо — буде новий конфлікт, нова війна. І сім’ям, які мали своїх померлих, своїх зниклих безвісти, сказали знову мовчати. Тепер не розповідайте нічого, бо ще не можна. Може, колись дозволять…. Тому чекали, чекали, чекали. Аж врешті оскільки країна не мала ідеї, як це зробити — зробили все люди. В Іспанії прекрасно те, що більшість ініціатив йдуть «знизу вгору». Для іспанців більше властивий такий низовий рух: люди чудово можуть організуватися, самостійно заснувати невеликі товариства (наприклад, Товариства сусідів). Це є позитивна риса іспанців. І вони щось таке зробили, постановили, що якщо не держава, то ми все започаткуємо. Родини жертв засновували товариства й готувалися до ексгумації останків. Тоді їм теж говорили, як Есперансі, що ще зарано, що ви чините, що з цього буде нова війна, ви хочете тільки розсварити всіх між собою. Але вони не готувалися всіх розсварити, вони просто хотіли повернути тіла своїх найближчих. Навколо іспанських ексгумацій досі точиться запекла дискусія.

– Найцікавіше те, що мовчали діти загиблих, а ексгумації розпочали їхні внуки. Вони вже не пам’ятали ані війни, ані диктатури, не мають такого досвіду, як їхні батьки?

– Так, це теж дуже характерна риса, що все почали не діти, а внуки. В Іспанії був такий журналіст Еміліо Сільва і він першим наважився вголос заговорити про це. Бо тоді вже були подібні ініціативи — проводили ексгумації і переносили останки на кладовища. Але все робили тихенько. А він першим провів публічну ексгумацію, оскільки не знав, що треба когось боятися.

– «Земля пам’ятає» — так звучить назва одного з розділів «Струпа». Місця пам’ятають і можуть нам багато всього розповісти, звісно, за посередництвом людей (археологів, істориків, репортерів), які вміють відчитати їхню мову. У «Струпі» розказано історії багатьох місць, а які з цих оповідей Тобі писались найважче (були особливо контроверсійними).

– Особливо контроверсійним і взагалі таким дуже характерним для цієї теми був яр, який називався Ла Бартоліна. Це хороша історія, тому що вона чудово показує, як усе відбувалося від війни аж до теперішніх часів. Це місце розташоване неподалік Калатаюда (в Араґонії). Туди привозили в’язнів на страти, їх там розстрілювали. Одні там опинилися за вироком суду, деякі — без нього. Взагалі це дуже гарне місце: з одного боку – крутий схил, із другого — пологий пагорб. Гарно там пахне – розмарином та іншими травами. Люди з околиць чудово знали, що під схилом лежать тіла, бо зробили собі з того місця додаткове джерело доходів. Були родини, які заробляли на тому, що збирали там кулі і здавали на брухт. Тому всі знали, що там є останки.

Але вже тепер, коли особа із Partido Popular стала алькальдом (міським головою), вирішили зробити на тому місці сміттєзвалище. Справді, деякий час туди привозили сміття з околиці. Далі ствердили, що це природа, питання екології і сміттєзвалище треба присипати землею. Взяли землю з-під того схилу, де були могили. Просто її пересипали. Там мали знайти сотні кісток, і взагалі не було жодного шансу, щоби місцеві не бачили тих кісток. Саме так зробили таку пастку, трохи подібну до Долини полеглих. Місце, якого не можна роззброїти. Бомба сповільненої дії. Люди, які шукали останки своїх близьких, намагалися дістати згоду на ексгумації, на розкопки того, але виявилося, що це неможливо. Бо те сміття виділяє різні шкідливі речовини й може дійти до експлозії, до якогось вибуху.

Знову всі знають. Відомо де, відомо що, відомо хто, але не можна нічого зробити.

– Чи знають, скільки їх там лежить?

– Кілька сотень… Для мене це такий символ іспанської пам’яті. Що вона досі є бомбою сповільненої дії.

– А Долина полеглих?

– Теж. На мою думку, і вона є такою пасткою, яку залишив іспанцям генерал Франко і з якою вже не можна нічого вдіяти. Це взагалі неймовірне місце, гігантська підземна базиліка, що міститься всередині гори. Жодної частини церкви не видно ззовні, усе розміщено у величезному тунелі: баня зі складною мозаїкою, гігантські скульптури та крипти, а в криптах – останки. Частина з них — це військові генерала Франко, люди, нагороджені за справу, їхні тіла привезли з поля бою, або перевезли з мавзолеїв, могил, які нашвидкoруч викопували після війни. Та крім цих, там є украдені кістки. Взяті з тих анонімних, безіменних могил.

Оскільки це все лежить під землею – у скелі, через яку просочується вода, – крипти намокли, ящики, у яких лежали кістки, розпалися. Всі залишки перемішалися між собою. І тепер – це гора, у якій заховано кілька десятків тисяч змішаних скелетів.

І є люди, наприклад, один із героїв моєї книжки, які мають рішення суду, що дозволяє провести там ексгумацію, є інші — які таких документів не мають, але борються за те, щоби тіла їхніх близьких звідти дістати. Вони хочуть ексгумації, хочуть відкрити ті крипти. Але теж є і такі, які кажуть ні, ми не погоджуємося, ми не дозволимо. Якщо доведеться зрушити хоча б одну кістку мого кревного, щоби видобути тіло твого батька чи дідуся, – я не дам згоди. То як далі?

– Втім генерала Франко все-таки вдалося ексгумувати.

– Так, вдалося. Річ у тому, що всі ті останки лежать анонімно у криптах, крім двох поховань — генерала Франко, якого вже вивезено з Долини, й Хосе-Антоніо, який теж похований під церковною плитою. Ця плита – потужний камінь розбрату. Бо в Іспанії досі Фаланга й Хосе-Антоніо мають дуже вірних прихильників. Це люди, які приходять до базиліки, стають над могилою і вітаються фашистським салютом. Для мене це був шок. Уяви собі, приходить 60-річна жінка з торбиною покупок (з якоїсь великої крамниці), стає над тією могилою і салютує. Ніхто її не виводить, не звертає уваги, не арештовує. Для них це цілком нормально. Інші ж вважають його керівником фашистської партії, як Муссоліні. І те, що він спочиває у тому самому місці, де останки їхніх близьких, — для них просто нестерпно.

Читайте також: Світлана Ославська: Чужа культура цікава сама по собі

– Долину теж обороняє Католицька Церква. Вона й далі шукає блаженних?

– Мені здається, що сучасне іспанське католицьке духовенство теж не є таким одностайним. Трохи так, як у Польщі, де є ліберальна частина (таких лівих поглядів) і консервативна Церква, радикальна. В Іспанії так само. Католицька Церква відступила, не бере участі в політиці, не втручається. Коли ексгумовували Франко, генералова родина звернулася до Церкви, щоби та протистояла ексгумації. Духовенство сказало ні, це ваша справа, не долучайте нас. Проте в Іспанії дуже сильним є рух Opus Dei — дуже заангажований католицизм, правих поглядів, що навіть хоче впливати на владу, тому що вважає, що має на це право. І Долина полеглих, і ченці, що нею опікуються, — це один з епіцентрів такого дуже політизованого католицизму.

Під час громадянської війни Церква дуже підтримувала генерала Франко. А тепер шукає своїх блаженних. Надалі активний досить потужний рух із пошуку людей, які були пов’язані з Церквою, загинули під час громадянської війни, яких вбили через віру. Якщо людину вбили за віру, вона стає мучеником і її можна беатифікувати. Поки що налічують 1800 іспанських блаженних, це абсолютний світовий рекорд — більше ніде їх стільки немає, тільки в Іспанії. Я мала можливість поспілкуватися з постулятором, людиною, яка готує беатифікаційні документи.

Він сказав, що дійдуть до чотирьох тисяч. Багато незалежних авторитетів говорять, що переслідування під час громадянської війни християн-католиків були дуже масовими — це історичний факт, — загинуло дуже багато людей, які винні тільки в тому, що були священиками, черницями, працювали для церкви (виготовляли свічки), брали участь у релігійних рухах. За це вбивали. Натомість іспанська Церква визнала їх блаженними. Не вникаючи, чи справді їхня смерть – результат релігійних переслідувань, чи теж, може, тому, що служителів Церкви в ті часи надто сильно асоціювали з правим реакційним рухом. Церква підтримала одну зі сторін, друга почала її сприймати як ворога.

Один із католицьких єпископів Ісидор Гома сказав, що громадянська війна — це Хрестовий похід, і «хрестоносцями», тими, які борються за віру, звісно, були війська генерала Франко, а решта — це атеїсти, яких треба перемогти.

– Ти дуже часто повторюєш, що написала цю книжку для поляків. Чому? Хочеш роз’ятрити старі рани? Чи знайшла спосіб, як їх загоїти? Чи, можливо, з іншою метою?

– Так, я бачу дуже багато паралелей між Польщею та Іспанією. У їхніх історіях просто різні вектори. Ми мали ліві комуністичні авторитарні уряди, які винні в багатьох злочинах, репресіях за політичні переконання, іспанський вектор — праві — тобто скоювала злочини влада, диктатура, еліта правих поглядів. І навіть попри те, що ці вектори є скеровані у протилежні сторони, я бачу дуже багато подібностей між ситуацією поляків та іспанців. По-перше, тоді, коли відбувалася трансформація політичної системи, і ми переходили від того авторитарного уряду до демократії. Щось треба зробити з пам’яттю про те минуле, про скоєні злочини. Звести рахунки чи, може, про все забути.

Мене дуже цікавило, як із цим дають собі раду іспанці, бо мені видається, що коли полякам згадують їхню історію, вони реагують бурхливо й емоції зашкалюють, а це не сприяє рефлексії. Проте якщо все показати на прикладі іншої держави, дати змогу своєму народові впізнати себе в іншому, як у дзеркалі, тоді можна спокійно над усім замислитися. Я не маю готових відповідей на те, чи це було добре, що ми в 1989 році не звели рахунків за допомогою архівів, не посадили нікого на лаву підсудних. Іспанія теж цього не зробила, а тепер зіткнулася з великими проблемами, може, в іншому масштабі, але на подібну тему. Тож я писала книжку для того, щоби моя країна могла придивитися до історії сусідньої країни. Потім хотіла побачити, як відреагує.

По-друге, коли я читала промови головних іспанських політичних акторів 1930-х років, у мене склалося враження, що переглядаю сучасну польську публіцистику. Ті самі засоби вираження, такі ж епітети, якими описують своїх політичних противників. Ось, наприклад, (зараз перефразовуватиму, бо не пам’ятаю дослівно): У нашій країні є вороги, які хочуть знищити цю державу, тому що вона є традиційно католицькою, улюбленицею Бога та його Матері. А вони – зрадники, за кордоном жаліються на цю країну й хочуть довести її до занепаду. Я можу знайти таку саму промову в польських газетах, яку написав хтось із сучасного уряду.

Розуміння того, що іспанська пропаганда була попередницею громадянської війни, мене просто руйнує, знищує.

І подібно як в Іспанії (у 1930-х роках), у Польщі тепер немає спільної основи — спільної мови. Немає місця, де можна спокійно поговорити про те, що добре для країни, бо або ти підтримуєш одних, або других. А якщо приймаєш позицію одних, то не можеш прийняти нічого, що скажуть другі.

Сподіваюся, що моя книга – таке трохи застереження, що можна ще зробити крок, два, п’ять уперед, тільки потім це може закінчитися так, як в Іспанії.

Читайте також: Бабусі як живий архів: історичний репортаж на практиці

Катажина Кобилярчик – польська письменниця, репортерка. Родом із Нової Гути, східної частини Кракова, де проживає і нині. Про рідні місця написала кілька книжок. Серед найвідоміших – її дебютна повість «Казки з блоку див. Новогутські репортажі» (2009) та найновіший репортаж «Жінки Нової Гути. Цегли, перли та петарди» (2020). У 2002–2008 роках працювала журналісткою у краківській газеті Dziennik Polski. Також друкувала статті в Gazeta Wyborcza, Tygodnik Powszechny, Polityka та National Geopraphic Traveller.

Авторка двох книг репортажів про Іспанію: «Пил із ландринок. Іспанські фієсти» (2013) та «Струп. Іспанія роз’ятрює рани» (2019). У вересні 2020 року за другу книжку отримала «Кришталеву карту польського репортажу» від міського голови Любліна, а кількома місяцями раніше стала лауреаткою найпрестижнішої польської нагороди за художній репортаж – «Премії імені Ришарда Капусцінського».

Переклала з польської Юлія Семенюк, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.