Катерина Єгорушкіна про дитячу уяву у часи явного жаху

На четвертий рік великої війни дорослі українці вже прилаштувалися жити в суперечливому «зараз». Але діти — не завжди. Вони часто не можуть словами пояснити, що їм болить, що їх тривожить, що в їхньому житті змінилося, що не дає безтурботно гратися чи спокійно заснути. Проте якщо придивитися уважніше, їхні ігри, сни й вигадані друзі розкажуть багато, більше за усі слова. Саме про це — нова книжка Катерини Єгорушкіної «У нас завівся невидимий тигр». У ній немає жодної моралі й жодного мусиш або треба. Натомість — є ніжна, уважна розповідь про сім’ю, переїзд і тривогу, яку, додавши крихту всеприймаючої любові, можна приручити. Ми поговорили з Катею про цю історію, про уяву як спосіб пережити страх і про те, як не лякатися дитячих тигрів, навіть коли вони мають справді великі ікла.

— Катю, Ваш син побачив тигра, коли родина переживала переїзд. Як саме ця жива й дуже особиста ситуація перетворилася на книжку? Чи одразу було відчуття, що це — історія, яку варто записати?

— У книжці війна не згадується, але насправді причиною нашого переїзду була саме вона. Синові було майже три, він відчував тривогу від раптових змін, проте не міг це вербалізувати або щось вдіяти. Перед вторгненням йому було спокійно й затишно у нашій квартирі під Києвом, а тепер ми в іншому місті, іншому будинку й невідомо коли повернемося. Відтак синова уява допомогла йому перетворити невидиму напругу на цілком реального звіра. Коли він заходив у туалетну кімнату, то кликав мене, щоб я прогнала тигра з унітаза. Коли ми переїхали в інше житло у тому ж місті, тигр з’явився на люстрі у спальні. Спершу я розгубилася, а потім зраділа, що син хоч так виявляє свої страхи і тривоги, а не капсулює їх у собі. Слухала його, допомагала, разом із ним вірила в тигра і проганяла звіра. У дитинстві я так само намагалася впоратися зі страхами за допомогою уяви, але не мала розуміння, тож природно, що, ставши мамою, я прислухалася до сина. Гадаю, через таку підтримку формується добрий ґрунт для плекання довіри маленької людини до себе і своїх почуттів – це те, що моє покоління часто змушене було відновлювати у дорослому віці за допомогою психотерапії. Знецінити – завжди легко, але не чесно. Стати на бік дитини, як на мене, – це єдино правильне рішення. 

Коли ми прожили цю історію до кінця і тривога сина зменшилася, я відчула, як же це красиво! Не вигадане, а реально прожите, створене уважністю, чуйністю, любов’ю і внутрішньою працею. Так, ніби якийсь вузлик напруги розв’язався і вивільнилося світло. Я почала нотувати, планувала цю історію зробити частиною більшої книжки, але згодом вирішила, що її варто видати окремо, адже багато сімей зараз переживають подібні досвіди, і діти потребують бути почутими і прийнятими. Радію, що Олена Рибка з видавництва Vivat відчула мою історію, і команда взялася за перетворення тексту на книжку.

— Ви присвячуєте книжку синові — якою була його реакція на текст і на те, що його тигр потрапив у книжку?

— Поки я написала текст, художниця зробила ілюстрації і книга побачила світ, синові виповнилося шість. Фактично, ця історія, як і повномасштабне вторгнення, сталася пів життя тому, але він усе пам’ятав. Запитував, чому меблі на ілюстраціях розставлені не так, як у нашій реальній квартирі. Знає, що це книжка про нього і просить написати продовження. Мені здається, він звик, що стає героєм моїх книжок, адже перед тим був «Наш підліжковий космос», де оповідь побудована на реальних подіях, а роль оповідача грає мій син. Тоді ця книжка потрапила до ТОП-5 «Дитячої книги року ВВС», я озвучила кілька історій з неї для Українського радіо, і під час моїх відряджень надсилала дітям ці історії замість казок на ніч. Діти впізнавали себе і тішилися.

— Чи одразу було зрозуміло, що ця історія буде про адаптацію, тривожність і переїзд? Чи додаткові психологічні сенси наклалися в процесі написання історії в її художньому варіанті?

— У певному сенсі це було зрозуміло, але я не конструюю історії, а проживаю їх. Пишу здебільшого інтуїтивно, вважаючи інтуїцію знанням глибшого рівня. Ймовірно, там переплелися і мої освіти, і все людське, пережите й відрефлексоване. Як на мене, важливо, щоб історії були чесними і чутливими до наших – таких різних! – травматичних досвідів. Щоб слова творили свіжі й об’ємні образи, зрозумілі і дітям, і дорослим – кожному на своєму рівні. 

Так склалося, що всі мої книжки після вторгнення – і ця, і дві інші, дорослі, які наразі готуються до друку – про дім. Про переживання втрати, про намагання відновити відчуття дому деінде, про спроби передати це відчуття дітям – щоб вони не почувалися бездомними.

Вочевидь, у такий спосіб я намагаюся відрефлексувати болісну невідомість і створити зону контролю серед досвідів, які проживає моя сім’я і я особисто. У «Тигрику» герой спершу постійно набиває синці об гострі кути меблів – чужий дім здається ворожим до нього. Та поволі родина наповнює новий простір собою, а коли переносить одну зі своїх улюблених традицій у ці стіни – випікання млинцевих дивасиків – простір нарешті стає хоч і тимчасовим, але таки домом.

— На початку книжки сказано, що вона заснована на реальних подіях. Що в ній документальне, а що — художнє?

Усе основне – документальне, але подане більш концентровано. У реальності ця історія проживалася кілька місяців, а наприкінці уявний тигр перетворився не на іграшку. Насправді це була м’яка подушка у формі тигра, яку подарувала прабабуся, нічого не знаючи про уявного тигра. Просто чудовий збіг, або синхроністичність за Юнґом. З вигаданого – що діти ходять в одну школу. Син після переїзду певний час не ходив до садочка і загалом важко адаптовувався, хотів бути весь час із нами.

— Ви дуже обережно і точно вводите дорослих персонажів у ситуації. При цьому вони не заперечують тигра, а стають хлопчиковими союзниками. Як вам вдалося знайти цю тональність довіри? Як вибудовувати її з дітьми в реальному житті? Чи завжди це можливо?

— Підтримувати постійний емоційний контакт із дітьми буває нелегко. Батьки можуть почуватися виснаженими й розгубленими, самі потребують підтримки, не завжди уважні до емоційних потреб дітей і тим паче – їхніх фантазій. Однак дитяча уява дає важливі підказки. За невидимими друзями чи монстрами ми можемо побачити страхи, тривоги, незадоволені емоційні потреби, про які дитина не скаже в інший спосіб. Щоб була довіра, мені здається, найважливіше – прищепити дитині відчуття, що вона, її думки та її світ цінні. Що поряд є дорослі, які готові відкласти все, слухати і розуміти те, що за словами. Дивитися на дитину уважно, з любов’ю, а не мигцем поміж побутовими справами і перевіркою меседжів. Дорослі, готові включитися у гру, яка для дитини і є життям.

— Чому саме тигр? Чи були інші варіанти, які могли б так само точно уособити тривожність, страх, розгубленість?

— Мені здається, кожна справді прожита історія має в собі певну енергію. Інколи історія дозволяє змінювати імена або ж ключові деталі. Інколи від таких змін енергія неначе витікає з історії і ти вже її не відчуваєш. Тому тигра я вирішила лишити тигром.

— Чи свідомо ви обирали локації, у яких з’являється тигр — спальня, люстра, туалет, школа? Що вони символізують?

— Інтуїтивно. Це простори різного рівня інтимності: у туалеті й ванні дитина буває сама, тож зустріч із тигром віч-на-віч переживається страшніше. У цих епізодах більше гумору для розрядки напруги, а підтримка й довіра дорослих – повна і беззастережна. Школа – це вже простір соціальний, де дитина начебто не сама, але може почуватися геть самотньою у новому колективі. Тож після уроків наш герой ділиться своїми почуттями зі старшою сестричкою і вона розповідає, як колись перетворила власного монстрика на друга і тепер ділиться з ним своїми страхами й тривогами. 

— Як ви працювали над фіналом — з образом тигра, який з великого й загрозливого перетворюється на тигреня-друга?

— Упродовж історії тигр зменшується разом із тим, як зменшується тривога хлопчика. На початку я мала ідею, щоб тигр випрозорювався і згодом – зовсім зник. Але порожнє місце у такому випадку може заповнитися іншою фантазією, тож я перевела тигра у реальний світ: він став іграшкою.

— Хто ідеальний читач цієї книжки: дитина, дитина з батьками? Дитина й терапевт, з професійним обговоренням після прочитання?

— Усі варіанти добрі. Ця книжка безпечна для самостійного читання дитиною, адже в ній достатньо підтримки. І водночас – я хотіла б, аби цю книжку читали дорослі разом із дітьми, адже певні меседжі спрямовані саме на дорослих. Наприклад, у тексті є такі слова: «Коли ми зайшли в туалетну кімнату, його [тигра] не було. Але мама мені повірила і сказала завжди звертатися, коли мене щось хвилює чи лякає. Бо ми – сім’я і дбаємо одне про одного. Навіть коли йдеться про дрібнички, які комусь можуть здатися дурницями». 

Сім’я – це особливий світ, у якому цінують одне одного не за досягнення чи вдалі маскування, а просто за правом народження. Успіхи – це додатковий привід пишатися, але не вони мають бути в основі доброго ставлення. Тому для мене так важливо було підкреслити силу маленького світу, в якому ти можеш виявляти вразливості, – світу сім’ї.

— Яка реакція читачів на книжку стала для вас особливо важливою або неочікуваною?

— Одна читачка сказала, що вже кілька тижнів поспіль її діти просять читати «Тигрика». Пропозиції переключитися на іншу книжку відхиляють. Каже, ця історія допомагає батькам дізнатися, що може відбуватися в маленькій людині, зізнається: щоразу відкриває в тексті щось нове і для себе. Її синочки запитують: чому не всі батьки вірять дітям? 

Для мене цінно, коли книжка провокує питання, допомагає зблизитися дітям і дорослим, покращити розуміння. А потреба багаторазового прочитання для дошкільнят і молодших школярів – абсолютно нормальна, адже вони не просто йдуть за сюжетом, а засвоюють новий емоційний досвід. 

— Як проходила співпраця з художницею Наталією Пшеничною? Чи були ілюстративні деталі, які вас здивували? Чи змінювали Ви щось у її скетчах? Чи були заздалегідь проговореними певні візуальні моменти?

— Багато деталей ми обговорювали у процесі роботи, щось змінювали на етапі скетчів. Думали, як показати невидимість тигра, але зрештою для хлопчика-оповідача він видимий, тож вирішили не підважувати суб’єктивну реальність дитини. Низку деталей ми проговорювали заздалегідь: як-от, зменшення тигра разом зі зменшенням тривоги героя, а також косівську кераміку в інтер’єрі, щоб підкреслити переїзд сім’ї в інший регіон України. Спершу Наталія додала домашнього улюбленця котика, але він мені візуально змішувався з тигром, тож я запропонувала песика. З-поміж того, що здивувало: у ванні поблизу тигра Наталія намалювала шкарпетки, що висіли по колу. Я написала в чаті: «Так це ж шкарпетковий німб!», і ми помістили цю сушку просто над головою звіра, що додало комічного ефекту. Мені здається, художниці добре вдалося передати емоції героїв і доброзичливий дух самої історії.

— Чи були у вас у дитинстві книжки, які допомагали впоратися з тривожністю або складними почуттями?

— Не пригадую, щоб була якась одна конкретна книжка, але оптимізм мені вселяли всі казки, які закінчувалися добре. Мене дивувало, що в різних країнах різні народи мали подібні виклики і в різний спосіб із ними справлялися. Незначну тривогу викликало те, що деякі з цих способів були чарівними, тож я не могла покладатися на них в реальності. Однак реальність часом теж дивує: то чарівними збігами, то здібностями, які раптом відкриваються в людях у неочікуваний момент. Добре пам’ятаю, що я була спостережливою дитиною. Мені подобалося занурюватися в історії людей, які мене оточували, я намагалася зрозуміти мотиви і спрогнозувати наслідки різних вчинків. Коли мені виповнилося сім, я прийняла рішення, що стану письменницею. Відтоді не лише читання, а й писання допомагали мені справлятися зі складними почуттями.

— Ви співпрацювали з психологами при роботі над текстом, чи спиралися на власний батьківський досвід?

— Я спиралася на свій досвід, і не лише батьківський. Я закінчила навчання в аспірантурі на кафедрі психології та конфліктології Києво-Могилянської академії, написала дисертацію, пов’язану з арттерапією. Також багаторічний досвід роботи з різними дітьми і власна чутливість стали у пригоді. Якось один журналіст запитав мене, чому після аспірантури Могилянки я займаюся дитячою літературою. Мовляв, це несерйозно, не ваш рівень. Мені прикро, що навіть освічені люди часто не усвідомлюють, що писати на складні теми для дітей так, як роблю це я і низка моїх колег, вартує всіх освіт. Коли бачу прекрасних українських студентів і студенток, які зараз виходять на протести, розумію, що зерна, які ми посіяли 10-15 років тому, потрапили в добрий ґрунт.  

— Ваша книжка має психологічну післямову. Для кого вона?

— Радше для дорослих, ніж для дітей, хоча школярам вона буде зрозумілою. Я помітила, що дорослі часом потребують додаткової підтримки, щоб розпочати розмову з дітьми на складну тему: як-от раптовий переїзд, різкі зміни у житті. Ця післямова – про тривожність і дитячу уяву. Про болісні розлами між «колись» і «тепер», у яких часом оселяються тигри. Про те, як звикнути до нового «тепер», наповнити собою незнайомий простір на різних рівнях: візуальному, звуковому, запаховому, тактильних відчуттів. Про право на дім попри невідомість.

Читайте також: Як написати правду не травматично? Катерина Єгорушкіна про свій досвід