Катерина Калитко про право на голосне говоріння і прокляття сполучника

Війна гучна. Вона глушить довкола тебе усі звуки і змінює їхню природу. Вона часто відбирає здатність чути напівтони і викривлює осердя важливих повідомлень. Втім, одна з найболісніших її здатностей — можливість легко погасити твій власний голос, забрати його силу. Голос, який так потрібен, аби розповісти власну історію: таку, якою її більше ніхто не знатиме.

Пам’ятаю відчуття страхітливої, моторошної свободи, яке прийшло у перші дні повномасштабного вторгнення. Війна сталася тоді вже з усіма, ніхто більше не зміг би від неї відвертатися. І все, що складало попереднє життя, рамкувало, виплітало ритуали, накладало дрібні рутинні обов’язки, раптом перестало бути важливим. Всі старі знання про світ і себе в ньому зблідли та випарувалися, усталені ієрархії посипалися на очах. У полі цієї страшної свободи, де, як відчувалося, на тебе дмуть усі лихі вітри цього світу, важила тільки відвага самовизначення, вибору, чину, пошуку свого місця. Тоді я ще думала, що так би, певно, мала почуватися людина у післясмерті: втративши межі й сенс усього вчорашнього, відчуваючи себе атомом всередині великої сили, наново шукаючи собі місця для вкорінення та ефективності. 

Тоді справді якийсь час здавалося, що так звані інтелектуальні компетенції, літературне ремесло, публічна діяльність і все, що ми звикли вважати своїми суперсилами, більше не мають значення. Важить тільки чесна і часто безіменна робота, дотичність до розбурханого спільного мурашника — добровольчі формування, волонтерські штаби. І голос природно затих, зачаївся. Уже потім, коли вживання в нову реальність, в оце нове життя після смерті старого, стало водночас нестерпно пекучим і більш зрозумілим, до мене повернулося письмо. Власне, повернулося зі своєї волі, якось поза мною. Я завжди була проти тези, буцімто автор пише, пронизаний певним астральним променем, що його рукою хтось водить. Часто повторюю, що пише завжди конкретна людина зі своїм специфічним досвідом, а відтак — характерним голосом, пише власною рукою і під власну відповідальність. Але в тому моменті повернення письма після початку великої війни таки було щось метафізичне. Було враження, ніби це мова заговорила мною, підхопила і понесла, наче потік. І якщо її сила виявилася настільки великою, щоби видобути з великого оніміння голос та історії, які хочеться нею розказати, — очевидно, в часі війни потрібно нести на собі і цю відповідальність теж. Мова і голос тепер потрібні насамперед для того, аби називати речі своїми іменами. Аби свідчити.

Мені пощастило на початку повномасштабного вторгнення бути в Україні. Так, я не помилилася, пишучи «пощастило», бо навіть у такій ситуації може пощастити: якби цього дня я опинилася в робочій поїздці за кордоном, то діставалася би в Україну всіма правдами і неправдами, навіть якби довелося кілька днів іти пішки назустріч колонам автівок, які рухалися на захід.

Ні з чим не порівняти, нічим не замінити відчуття часового нурту, великого обнулення, перелому, всередині якого опиняєшся, намацуючи бодай якусь мову для самоопису.

Зв’язок із землею і спільнотою, який витворився в ті перші місяці, досі неможливо повноцінно описати, але не замінити нічим. Його не розмила навіть накопичена за роки великої війни втома, йому не зашкодила принципово і теперішня суспільна невротизованість. Від цього налилася кров’ю, набула чіткої форми доросла самість — хоч і блискавично зістарила нас і змусила обважніти. Це раптова дорослість старшої дитини в палаючому домі, на яку лягає вага усіх рішень і їхніх наслідків, поки старші переживають ступор, дають непотрібні поради або щось обурено пояснюють телефоном пожежній бригаді з сусіднього міста. Все відбувається дуже швидко, кілька коротких митей, здатних врятувати чиєсь життя або ні — і після цього ти вже назавжди матимеш вагу і відвагу сказати своїм старим богам, що певні їхні грандіозні судження були безпорадні, а вчинки — невчасні, непотрібні й немудрі.

Те, що не встиглося, не змоглося в цей час, згодом пам’ятатиметься гостріше й довше ніж те, що робилося на автоматі, що неслося обабіч тебе суцільним потоком. Так, півтора року я носитиму всередині історію про те, як не змогла прийняти у Вінниці дуже дорогих і важливих своїх людей — просто не було куди, людський потік ущільнився до неможливості, всі наші квартири, і знайомі, і знайомі знайомих, були забиті людьми. І я думатиму про те, як довго вони їхали перевантаженою трасою з обстрілюваного Києва, пробиралися в пітьмі неочевидними манівцями в посадках, як мали тривожний кількагодинний сон десь на приміській базі відпочинку, а потім рушили далі. Носитиму з собою цю історію і тоді, коли вони повернуться до Києва, і тоді, коли люди, що були в моєму домі замість них, виявляться абсолютно гнилими; муки совісті застерігатимуть від надмірної частоти контактів, і полегшає лише тоді, коли я вчергове гостро проживу ту ситуацію, поговоривши її — і попрошу пробачення.

Або, наприклад, бронік, який не встиг до мого товариша на якихось пів дня. Він приїхав максимально швидко, як на ті часи, і був справді добротний. Уже по дорозі до пункту призначення, просто на трасі, я дізналася, що друг загинув. Плакала і обіймала цю броню так, ніби там всередині ще була жива людина. Потім віддала цей бронік іншому бійцеві, і він добре йому послужив, але все одно продовжила носити його з собою — уявний, недовезений. Відомо, що у тих, хто регулярно носить бронежилет, хребет «сиплеться» від його ваги. Відома також версія, що механіка внутрішніх переживань впливає на механіку фізичних станів — це ще називають психосоматикою. На друге літо повномасштабної війни мій хребет «посипався» під вагою уявного броніка. Втім, спинам тих, хто щодня носить реальний бронежилет, усе одно тяжче.

Тепер я часто звертаюся подумки до роману Аскольда Мельничука «Посол мертвих». Щоразу, коли приїздимо кудись за кордон чесним гуртом, який пережив усю палітру свіжих українських досвідів, я думаю: ми — ціле посольство мертвих.

Ми називаємо цифри: кількість загиблих, закатованих, полонених, зниклих безвісти, викрадених із окупованих територій. Ми згадуємо своїх колег, друзів, побратимів, яких уже немає. Проте справи їхні продовжують бути цінними, тож ми намагаємося підхопити їхні голоси, продовжити їхнє тривання. Нас буває незручно слухати. На українському стенді Франкфуртського книжкового ярмарку восени 2023 року просто переді мною посеред дискусії підхопилася жінка, і у відповідь на мій — не такий вже й осудливий – погляд вибачливо мовила, що не може більше слухати цих українських історій. Втім, суб’єктність може бути і такою — скривавленою.

Розуміючи всю потребу нюансованості повідомлень, підбирання ключів під кожну конкретну аудиторію, флуктуацію нашого спільного наративу, я також розумію: ми дуже довго здобували право на голосне говоріння, право бути почутими.

І те, що почуте зараз виявляється некомфортним, — не наша провина. Тривалий час ношу в голові фразу директора Українського Інституту, Володимира Шейка, з його інтерв’ю «Локальній історії» у березні 2022 року: «Україна має право сказати все, що вона зараз хоче сказати, бо Захід несе частину відповідальності за те, що нині тут відбувається». Це гостро і чесно.

Один письменник, якого я раніше перекладала, а потім припинила, від початку великої війни веде у своїх соцмережах таку собі рубрику солідарності під назвою «Моя мала українська та білоруська бібліотека». Я довго дивилася на цю назву і намагалася зрозуміти, що мене у ній так бентежить  Залишмо за дужками невідрефлексовану досі колективну провину білорусів як у нападі на Україну, так і загалом у тому, на що вони дозволили своїй країні перетворитися за кілька останніх десятиліть. Муляло мені таки інше: те, що українська література досі вміщується в чиюсь «малу бібліотеку» — з усім огромом її недопрочитаної класики цілком європейського рівня, із великими іменами сучасної літератури, постійно присутніми у світовому контексті, вона все одно для когось і далі достатньо мала. Хай навіть це співчутлива іронія, виставляння на один щабель літератур, «пошкоджених» наративом «великої російської літератури». І справа не в тому, що українська мова не є світовою. Для когось нашої літератури все одно замало, щоб залишити її без доважка, щоб сприймати як самостійне, повноцінне, цілісне явище, яке не потребує сполучника. Втім, цей же письменник свого часу вбачав у синьо-жовтих прапорах, у першій фазі війни розвішаних на балконах і вікнах, — як амулети, як щити, як знаки дому, — небезпечні прояви націоналізму. Тому його опініями я вже не дуже засмучуюся.

Загалом часто доводиться пояснювати іноземцям, що те, що вони вкладають у поняття «націоналізм», одночасно його сахаючись, доречніше було би називати «шовінізмом» і «ксенофобією», а те, що називають націоналізмом українці, можна було би характеризувати як «патріотизм», хоча це поняття пласкіше.

Націоналізм у його українському вимірі є обороною ідентичності, захистом  фізичного і ментального кордону заради формування нації політичної, в усій її етнічній та релігійній поліфонії.

Саме це не вміщується у понятійний апарат ворога, саме це робить українську ідею особливо стійкою, не агресивною, але витривалою і нарешті здатною захищатися.

На іншому боці світу — скажімо, в Африці — картина може бути цілком іншою. Там нас радше сприйматимуть як проблемне родовище зерна, через яке може настати голод. Доводилося навіть бачити карикатурні плакати, де фігура України є фігурою голодної смерті. І від споглядання цього переживаєш цілком конкретний фізичний біль, такий самий, наприклад, як від погляду на збіжжя, висипане на землю на польському кордоні. Якось на міжнародній події в Гані мене запитали, чи є в України власна мова. Перед цим я саме говорила на кількох майданчиках про важливість мови для нас, про те, що українська зараз є синонімом домівки, а впродовж історії часто правила за ментальну територію приналежності, коли державності ми вимушено не могли мати. Хлопець-волонтер, який поставив запитання, зрештою, не мав на думці нічого лихого. Він не слухав фестивальних заходів, піклуючись натомість про добробут гостей, та й ми, правду кажучи, не надто багато знаємо про історію Африки, її автохтонні племена, їхні множинні мови, деякі з яких вже зникли, або вимирають просто зараз. Втім, це питання вибило мене з колії на кілька днів.

Я часто думала про дипломатію часів УНР.

Про супергероїв, яким доводилося пояснювати світовим лідерам, звідки раптом вигулькнула ця Україна на їхній мапі, чому її варто визнати, чому їй варто допомогти.

Тепер, здається, я все це трохи уявляю. На Мюнхенській безпековій конференції випало виступати саме того дня, коли українські війська виходили з Авдіївки. Говорилося мені важко: весь час уявляла Авдіївську промку і вказівник на в’їзді, посічений осколками. За дивним збігом, точнісінько того дня в минулому, 17 лютого 1919 року, Директорія УНР звернулася з проханням по допомогу до урядів Антанти і США. Історія ХХ століття у цій частині світу могла би бути іншою, якби їх почули. Зараз Україна так само потребує зброї та міжнародної підтримки, щоби втриматися. Різниця у тому, що ми тепер маємо незалежну, суверенну і повноцінну державу, найдовше на пам’яті багатьох наших поколінь. Але ціна питання й далі — спільна світова історія у майбутньому. Ми не самі у світі й не живемо у вакуумі, тож у цьому випадку сполучник стає болісно потрібним: ось ти та твій союзник, навіть якщо ваш союз об’єктивно і взаємно складний. 

Якось на виступі у Берліні модераторка зауважила, що моя поезія дуже тілесна. Так, я справді глибоко проживаю світ крізь тіло. Але війна й сама по собі дуже цьому сприяє. Неможливо писати не-тілесно, коли знаєш, який запах стоїть над місцем ексгумації масових поховань. Неможливо писати не-тілесно, якщо бачила трупи людей на вулицях їхніх міст. Неможливо писати не-тілесно, якщо твоє власне тіло реагує скручуванням, ніби пружина, на звук літака у чужому небі.

Пояснюючи організаторам різноманітних подій, чому спільні заходи, читання, дискусії з росіянами, навіть із тими з них, котрі маркують себе дисидентами, етично неприпустимі, я почуваюся, ніби Байда Вишневецький. Який, лишаючись підвішеним на гак за ребро, намагається зважено вести філософський диспут, розгойдуючись на вітрі.

Якщо люта козацька душа зірветься на крик, ніхто не почує й не прийме його аргументів, та й про гідність уже не йтиметься. У тому ж Берліні на виступі мене питали після читання мого ізюмського “Отче наш”, яке питання я хотіла би почути від Бога. Зараз думаю: хотіла би почути, як Він співчутливо питає, чи не набридли нам розмови про Україну неодмінно через клятий сполучник.

Весна 2024 року застає мене у пеклі ще двох порівнянь. Майже на кожній серйозній міжнародні події тепер є новий фокус уваги — конфлікт Ізраїлю та Палестини. І намагання ототожнити українську ситуацію із ситуацією в Газі. Взагалі-то робити порівняння — цілком людське прагнення, воно дозволяє відшукати аналогії, вибудувати зручні ужиткові схеми і спростити собі роботу з пізнання та прийняття. Проте небезпека полягає у тому, що порівняння — це завжди більшою чи меншою мірою редукція складного контексту, з якої потім може вирости неприємний ревізіонізм. Знову, зціплюючи зуби, дивишся на карикатурні плакати на яких умовна «євроатлантична» рука простягає українському немовляті красивий смоктунець, а палестинському — бомбу. Багато хто говорить уголос, що України забагато на шпальтах світових медій, що ми отримуємо забагато уваги і допомоги. Без розлогих історичних екскурсів цій риториці важко протистояти. Щоразу пояснюєш, що Україна, будучи жертвою спланованої і масштабної зовнішньої агресії, здатна емпатувати цивільним жертвам з обох боків, бачити неспівмірність і неприпустимість певних дій у відповідь на загрози.

Однак наголошуєш, що наша теперішня суб’єктність, наше право говорити про себе, наша сила опору — наслідок нашої великої роботи і боротьби з самими собою. Тож ми не відмовлятимемо собі у праві бути не лише тихими жертвами, бути не гуртом тубільців, які потерпають і плачуть. Український запит на свободу закономірно передбачає також запит на впізнаваність і справедливість. А задля неї неодмінно потрібно говорити правду власним голосом. Іноді гучно. Іноді саме так говорять люди після контузії.

Інший складний випадок зі сполучником стається у Боснії. Сюди приїздить група українських митців, аби працювати над проєктом, який має символічну назву — «Репортаж із майбутнього». Організатори, щиро емпатуючи українській ситуації, хочуть показати зблизька реалії країни, яка за тридцять років по геноцидальній війні живе за кострубатим мирним договором, яким міжнародна спільнота спиняла гарячу її  фазу — Дейтонськими угодами — замість конституції. Як працює, наприклад, із передбаченою цим документом етнічною квотою на представництво в органах влади. Я добре знаю цей контекст і приїжджаю сюди говорити саме про те, що варіант дейтонського сценарію — а цілком ймовірно, що Україні з часом запропонують щось подібне — є для нас неприпустимим. Втім, група збирається строката, дехто вперше глибоко занурюється у балканські реалії, і все знову балансує на межі поверхневих висновків та необережних узагальнень. Попри певну універсальність антропологічного досвіду і навіть міфологічного субстрату, всі війни, їхні вихідні умови і їхні наслідки не бувають однаковими. Звісно, якщо тільки не сприймати їх як абстрактне зло, наслане згори, а не скоєне руками конкретних людей, роздмухане пропагандою, зрощене ідеологією імперської вищості — і далі за списком.

Завжди дратував стрижневий  посил Славенки Дракуліч у книжці «Війна всюди однакова». Слушність цього роздратування унаочнив Букфорум 2023 року, коли під час однієї з дискусій авторка ствердила, що біль української матері, яка втратила сина на війні за власну країну, та матері російського солдата, засудженого за вбивство українця, за суттю своєю є однаковими. Це якраз той випадок, коли сполучник стає відверто злочинним. Те, що робить російська армія на території України в останні два з половиною роки — не кажучи вже про те, що ми досвідчуємо ціле десятиліття — підважує віру в банальність зла, яку намагалася дослідити Ханна Арендт. Воно, виявляється, буває дуже вигадливим і здатне вивертати людей, природу яких начебто можеш передбачити, нутром назовні, ніби мокрі рукавиці. Ні раціоналізація, ні новомова, застосовувана до опису прикладних практик геноциду, не покриває садистичної нестримності його диригентів та виконавців, які часом вважають себе людьми дуже духовними. Тож і абстрактна доктрина пацифізму більше не працює. Людство воює настільки довго, що спромоглося випрацювати конвенції, доктрини і правила ведення війни, але не зробило нічого, щоби цих правил хтось дійсно дотримувався. Світ не чорно-білий, проте напад на іншу країну і геноцид без співмірної відповіді залишаються вельми конкретною проблемою. Якщо світовий порядок хоче перевинайти себе у якусь нову дієву формулу майбутнього, де це стане неможливим, він муситиме опрацювати українську історію як свою. І це той випадок, коли сполучник нарешті зможе опинитися на нашому боці. 

Мир неможливий без справедливості. Справедливість неможлива без правди та довгої пам’яті. Правду про нашу війну можуть розказати тільки українці, які бачили її на власні очі. І тому я відчуваю щось на кшталт тупого зубного болю від намагання безтямно припадати до великих світових імен у прагненні начебто поговорити про Україну. Так, нам потрібні союзники, але тільки до тієї міри, щоби не розчинитися в них. Я відчуваю все більшу цінність того, що проживає разом українська спільнота, того, як вона долає хвороби росту і пробує писати новий суспільний договір. Все це нарешті про самість. Опиняючись за кордоном, я обираю не промоцію себе-як-бренду, незалежного від ґрунту, який мене породив, але говоріння про те, чим є ми як спільнота. Хай навіть комусь це видасться зухвалим. Українських імен достатньо, щоби бути великими. України достатньо. Бути українцем достатньо. Із цим може бути добре, якщо ніхто не заважатиме — або якщо вміти себе належно захищати і переконливо виговорювати назовні.

Отже, надворі третя весна великої війни. Діти і шпаки навчилися досконало імітувати сирену повітряної тривоги.

Я колекціоную звуки сирен із різних українських міст. Вони різняться десь так само, як і регіональна вимова. Інколи для розваги вмикаю свою колекцію іноземним знайомим. Маленька донька моїх друзів перед сном запитує маму, чи правда, що кожна людина може потрапити в будь-яку ситуацію. Дуже українське запитання, слід сказати. Намагаюся уявити, як воно звучить дитячим голосом. Пізніший життєвий досвід підкаже, що саме ситуація, в яку потрапляєш, дуже часто підсвічує знання про те, яка ти людина. Але краще, щоби ця ситуація все-таки не була війною.

Ця публікація є частиною проєкту Fragility of Creators, що реалізовується Гете-Інститутом в Україні за підтримки Німецького міністерства культури і медіа в межах програми “Exchange of the German and Ukrainian Book and Literature Industries”.

Читайте також: Ірина Дмитришин про російські фільтри Франції та «випромінювання», що змінює прочитання України