Катерина Зарембо: проросійськість Сходу була лише «етикеткою» на догоду Москві

Катерина Зарембо – політична аналітикиня, викладачка, письменниця, а з червня 2024-го і парамедикиня Медичного батальйону «Госпітальєри». Її книжка «Схід українського сонця», що вийшла у видавництві «Човен» два роки тому, розповідає про спільноти довоєнного українського Сходу й підважує стереотипи, які склалися про регіон в останні десятиліття. Зараз Катерина продовжує осмислювати Схід України, взаємодіяти з ним, але вже в зовсім іншій ролі.

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговоримо із Катериною Зарембо про те, як поєднується наукова робота і служба, що зараз відбувається з українським Сходом на новому етапі війни, а також якими можуть бути сценарії відновлення регіону в майбутньому.

Ця стаття створена за підтримки Інституту гуманітарних наук Відня (IWM).

— Ви досліджували український Схід, і не можна сказати, що зараз, з початком великої війни, ця тема стала менш актуальною. Але попри це, ви ухвалили рішення приєднатися до Сил Оборони як парамедикиня. Як відбувався процес з’ясовування, де ви будете найпотрібнішою в цей складний час?

— У 2022-му році для нас усе все змінилося. Я вже тоді мала сильний порив до того, щоб долучитися до війська, особливо коли побачила, як люди з мого середовища, мої колеги, сильно не роздумуючи, одразу пішли служити. 

Я відчувала, що теж маю там бути, але Стефанія, моя найменша дочка, ще була надто маленькою — їй було лише 3 місяці, коли почалося повномасштабне вторгнення. Коли вона підросла, я розпочала процес навчання і підготовки. Саме навчання мене підштовхнуло до того, який саме я обрала шлях у війську.

— Виходить, що наукова робота поки на паузі?

— Десь так, ривками, бо наукова робота, як ви знаєте, річ дуже розтягнута в часі. І в мене досі є один розділ в співавторстві, який я навіть ще в макеті не бачила, а писала його, якщо не помиляюсь, у 2022-му році. 

Але з таких активних речей –– минулоріч я ще робила якісь дослідження, а цього року вже навіть відмовилась від наукової стипендії, бо не буду робити задуманий проєкт — не витягую. Ще одну статтю свою віддала колезі, попросила її доробити, і я рада, що вона погодилась. Сподіваюся, що ми її дотягнемо.

А загалом так, дослідницька робота на паузі.

— У мене складається таке враження, що те, чим ви зараз займаєтесь, – це також своєрідне дослідження. Може, воно не наукове, а проте пов’язане з набуванням певних знань і досвідів. Зараз ви на Сході, і навіть ваша книжка «Схід українського сонця», як помітно вже з назви, також про цей регіон і прив’язана до теми війни.

— Коли я почала писати цю книжку внаслідок російського вторгнення в 2014-му році, вона була насамперед про українську ідентичність регіону. Я сама про цю ідентичність дізналась, коли познайомилась з переселенцями звідти в 2014 році. Тому так, тема залишається актуальною, але й війна продовжується, і так просто склалося, що я працюю на Сході, а не на Запорізькому або Херсонському напрямку.

Я прекрасно бачу потенційні теми для досліджень на базі матеріалу, з яким стикаюся: наприклад, оці гібридні, парамілітарні, військово-цивільні утворення, на кшталт Госпітальєрів. З цього можна зробити круте дослідження. Але мені не цікаво робити дослідження. Це було б, певною мірою, не етично –– використовувати своїх колег чи свою роботу як дослідницький матеріал. Не тому, що хтось був би проти цього, а просто я так зараз живу. Я там не дослідниця, а просто «одна із».

— Тут мається на увазі радше не щось академічне, а самий досвід взаємодії з людьми, і ваша книжка теж про взаємодію. Вона розповідає про спільноти, які існували на Сході до 2014-го року, коли, власне, і почалася війна. Зараз заведено про це все думати в таких, дуже стереотипних категоріях, як про певну «Атлантиду». Клубок соціальних зв’язків, що був на окупованих нині територіях, – це щось таке, що нам вже не доступне, і документація тут має значення. Якою загалом була ця Україна?

— Якщо говорити про період до 2014-го року, про який я писала, період між двома революціями, то треба розуміти, що багато уявлень про український Схід були навмисне стереотипізовані й міфологізовані. Спочатку, ще з Радянського Союзу, тягнулися певні міфи й потім експлуатувалися вже пострадянською місцевою владою Партії Регіонів. Ще в СРСР образ шахтарського промислового регіону був важливим через те, що така промисловість була однією з опор радянської економіки. Образ шахтаря-металурга насаджувався як найбільш почесна робота. 

Навіть цей міф щодо проросійськості — у ньому теж більше чувся голос партійної верхівки, ніж місцевого населення. Якщо ми подивимось на статистику, то побачимо, що українських шкіл і видань українською мовою в 90-х було більше, ніж у період 2004-2013 років. Тобто ізоляція регіону створювалась навмисно. Ми можемо згадати сєверодонецький з’їзд 2004 року, коли Партія Регіонів прямо обговорювала проєкт, який потім дістав назву «Новоросія».

Я хочу сказати, що проросійськість регіону була такою «етикеткою», що експортувалася Партією Регіонів назовні, на догоду Москві.

Я про це не пишу в книжці, але маю таке припущення, що якби в той час на Сході було більше низових медіа і були краще розвинуті соцмережі, ми б зараз не мали таких стереотипів. Зараз можна взяти будь-яку область, наприклад, Одещину чи Херсонщину, і побачити, що вони мають більше асоціацій з всеукраїнським контекстом саме завдяки тому, що горизонтальні контакти стали простішими. На сході в 2014-му році місцеві медіа й осередки мали дуже малий вихід назовні, мали маленькі або ніякі бюджети, тому про них просто не знали. А вони там були. От про це моя книжка.

— Зараз вже маємо ситуацію, коли навіть без соцмереж шанс вибудувати горизонтальні зв’язки значно більший, зокрема і через дуже активний рух населення всередині країни. Так, це теж спричинене війною, бо тепер ми маємо феномен переміщених осіб, людей, які змушені були покинути свої домівки й переїхати в інші регіони. Природним чином це знайомить різних людей з різних областей. Чи сприяє така жива комунікація реальному зміцненню української ідентичності, чи ми романтизуємо, коли про таке думаємо?

— Це однозначно підсилює розуміння якоїсь спільноти та спільності. У дослідженні для книжки я побачила, що активними проукраїнськими громадянами ставали ті, які мали ці «зовнішні» контакти. При чому контакти могли бути різними — з Кримом, з Хмельниччиною, Вінничиною й іншими регіонами. Тут важливо підкреслити, що не лише, умовно, зі Львівщиною. 

Є вільні території на Донеччині. Там є міста, у яких залишилися люди. Я не можу сказати, що громадянське суспільство там зараз аж дуже активне, але це і не лише міста, у яких живуть тільки військові. Там працюють магазини, бібліотеки, і це багато про що говорить. Там є громадські простори, які працюють.

Зараз це регіони із зовсім іншою соціальною динамікою й новою ідентичністю. Слов’янськ, про який я писала в 2021-му році, зараз геть змінився. Туди приїхало дуже багато нових людей, і процес змішування і знайомства громадян продовжується.

Знову ж таки, я собі думаю: от якби я приїхала туди як дослідниця, я б написала про це. Я не пишу про це, але ту ситуацію, яка там склалася, важливо усвідомлювати.

— Стереотипи щодо Сходу існують не лише на рівні узагальнень, але й коли йдеться про конкретних людей, які досі перебувають у загрожених прифронтових містах. Одні схильні думати, що там залишилися тільки старі чи маломобільні, які не мають змогу виїхати. Інші вважають, що, якщо місцевий не старий, то це обов’язково проросійський «ждун». Хто насправді залишається в населених пунктах поблизу фронту?

— Я відразу дуже чітко окреслю своє бачення цього питання. Наприклад, є база, де розташовується медичний екіпаж. Вона знаходиться на відстані 30-ти кілометрів від лінії зіткнення. А коли ми чергуємо, то під’їжджаємо ближче. Там я вже ні з ким не спілкуюсь і нікого не бачу, корім військових. Приїхав, взяв пораненого, виїхав.

За 30 кілометрів від фронту, у принципі, залишаються різні люди будь-якого віку. Там є й діти, що мені особливо розбиває серце, але не через те, що їх не вивозять, а тому, що по деяких напрямках фронт наближається, і їм, можливо, доведеться виїхати.

Узагалі, ви знаєте, якби я жила в такому місті, то я не впевнена, що я б сама виїхала. До відчуття небезпеки призвичаюєшся дуже швидко. Це так само, коли хтось боїться приїхати до Києва, а потім до Харкова — трохи побув, призвичаївся, і нормально. Так само і в мешканців прифронтових міст.

Водночас треба розуміти, що кожне таке місто — це окрема історія. Часів Яр, Покровськ, Слов’янськ, Краматорськ — абсолютно різна динаміка, різна доступність до продуктів, різні умови.

Я це пояснюю собі так, що присутність військових або людей у формі, дає людям надію і захист. Їм приємно, що військові біля них. Ми часто чуємо про випадки, коли військовим не здають помешкання. На жаль, таке є, але є і зворотне.

— Якщо військові живуть у цих містах і користуються тією самою інфраструктурою, то можна припустити, що вони долучаються і до місцевого громадського життя, яке там залишилося?

— Хороше питання. Ви знаєте, я ніде не затримувалася довго. У нас кількатижневі ротації, тому в мене не було можливості відчутно зануритись і поспостерігати за цим. Та моє припущення таке, що військові не дуже залучаються до місцевого громадського життя. Це все ж більше для місцевих і цивільних. Хтось, можливо, інколи заходить у храми, але це таке очевидне місце, у яке може зайти кожен.

— Шкода, що багато з того, що описане в «Сході українського сонця», уже не існує, але дуже добре, що це хтось задокументував. І це все корисно пам’ятати не лише нам, але й світові. Як зараз справи з перекладами книжки?

— Вона вже перекладена італійською та англійською мовами. У день запису цього інтерв’ю буде онлайн-презентація в Колумбійському університеті англомовного перекладу. Це видання було ініційоване Марією Шуваловою, яка працює в американському науковому видавництві Academic Studies Press. Вона цю книгу запропонувала, видавництво його схвалило, Український інститут книги підтримав. І мені дуже приємно, що є державна підтримка.

А італійський переклад ініціювало видавництво Linkiesta з ініціативи Ярини Груші — можна сказати, головної промоутерки України в Італії. Італія з нею й Італія без неї — це дві різні Італії. Ярина –– це та людина, яка сама в полі дуже навіть воїн. Вона ж і здійснила переклад.

Читайте також: Ярина Груша: Із 2024 в Італію цілеспрямовано повертається російська культура

— Враховуючи те, що відбулося і відбувається з українським Сходом нині, яким ми можемо його уявити після закінчення цієї війни, особливо в економічному й демографічному сенсах? Стара пострадянська економіка, зав’язана на важкій промисловості, зокрема шахтах, уже знищена фізично, як і багато міст, які довкола цього розбудовувались. Як раніше вже не буде.

— Я інколи про це міркую. Я думаю, ми маємо розуміти, що з одного боку території, які перебувають в окупації дуже тривалий час, з точки зору демографічної та політичної — дуже складна територія. Ми навіть зараз можемо бачити наслідки поділу Німеччини на Східну і Західну. Я думаю, що це для нас також хороший приклад того, наскільки далекосяжними є наслідки окупації.

Але ця робота буде потрібна, і вона має бути продуманою і справедливою. А запит на справедливість на деокупованих територіях буде дуже високим.

З іншого боку, на сході є дуже великий потенціал туристичний. Я про це говорила – щоправда, не дуже голосно – ще до 2022-го року. У мене вже тоді були спостереження, що з точки зору природи, там надзвичайно колоритні місця. Наприклад, соляні шахти. Якось я приїхала в Бахмут і думала про різні напрямки, як там можна побудувати туристичні маршрути, екскурсії. Там і старий вокзал, і виробництво шампанського, яке колись усім було відоме під назвою «Артемівське», і ландшафтні парки. Зараз значна частина ресурсів знищена та понівечена росіянами, але все одно залишається багато місць, які можна по-новому відкрити.  

Я часто думаю про приклад Львова: коли ми ніби з нічого, наприклад, з «Копальні кави» робимо якусь цікаву історію, яка привертає десятки тисяч туристів щороку. На Донеччині цього потенціалу дуже багато. Я вже мовчу про екскурсії, скажімо, за романами Сергія Жадана. Тобто ми обмежуємося тільки своєю фантазією, тому що на Сході є що робити. Був би капітал і бажання цим займатися.

Читайте також: Павло Матюша: «Я почав писати листи й вже не міг зупинитись

«Слова і кулі» / Words and Bullets — спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Ця стаття створена за підтримки Інституту гуманітарних наук Відня (IWM).