«Кінечні пісні» Ірини Шувалової: світло, замешкай у мені знову

Ірина Шувалова. Кінечні пісні. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. — 208 с. 

«Пікнік біля нависної скелі» — містична драма 1975 року, перший австралійський фільм, що мав гучний успіх за кордоном.

Цей текст писався (без перебільшення) дев’ять місяців. Останні його рядки з’явилися в темряві через вимкнення після чергового обстрілу. Лампа-місяць підсвічувала сторінки збірки Іри, що лежала на картатій ковдрі; в навушниках грала Cantara від Dead Can Dance, а в голові зринали образи з улюбленої старої містичної стрічки. Зрештою, цього тексту могло б і не бути. Проте він виринув із пітьми та змусив себе написати. Може, тепер змусить вас його прочитати.

Німфи полишили нас

Вікторія, Австралія. На День святого Валентина 1900 року учениці приватної школи для дівчат разом із двома викладачками вирушають на пікнік до Нависної скелі. Затягнуті в корсети й вбрані у світлі ошатні сукні, вони контрастують із дикою природою континенту. Четверо з них просять обійти скелю з іншого боку і зникають. Востаннє коли ми їх бачимо, вони блукають серед скам’янілих брил, наче сновиди — ноги босі, а напівчоботи похитуються, підв’язані довкола талій на шнурівках і чорних панчохах. 

Саме ці сцени зі стільки разів баченої стрічки Пітера Віра «Пікнік біля Нависної скелі» зринають у пам’яті на епіграфі Томаса Еліота, що відкриває «Кінечні пісні». «Німфи полишили нас», й у світі стало менше світла. Тільки німфи постають в уяві не мешканками гір та річок, а саме дівчатами-підлітками, що пориваються, хай і несвідомо, звільнитися від норм вікторіанської моралі. Може здатися, що це звичайний приклад апофенії, проте чим глибше занурюєшся у збірку, тим більше перетинів помічаєш. 

Фільм Віра вражає не так історією — невигадливою й насправді недорозказаною, — як самою манерою оповіді: еліптичний монтаж; м’яке, розмите світло; повільні рухи камери, що ніби ковзають по обличчях та пейзажах; асинхронний звук та раптові музичні переходи. Все це витворює гіпнотичний й водночас загрозливий простір, що затягує у свої тенета. Те саме зі збіркою Ірини Шувалової: прості, часто до болю впізнавані образи й сюжети, як-от улюблений заєць, що лежить без лапи на смітнику, проте складне, поліфонічне звучання, достоту музичне й таке, що часом межує із замовляннями.

Читайте також: «Бог Свободи» Юлії Мусаковської англійською: сплетіння лисиць, птахів і суперечностей доби

Високо-високо на горі дім

Ще один очевидний перетин — розгортання теми дому. Збірку Шувалової відкриває розділ «дому-немає дім», що починається з вірша «дім». Далі образи дому зринають то тут, то там, множаться і перегукуються, створюючи рекурсивний ефект, наче елементи на готичних вікнах. 

цього міста більше немає радість моя

є тільки його скалічений двійник

який несе своє поторочене покручене тіло

обережно немов скляне

Вір як режисер теж цікавиться темою дому й неодноразово звертається до неї у своїх стрічках. Розкривається вона й у «Пікніку», де бачимо колоніальне суспільство в Австралії на зламі XIX і XX століть. Сувора приватна школа та залізний норов її господарки місис Епплярд уособлюють сам дух імперської культури, що намагається вкоренитися в чужій землі, але виглядає там абсолютно штучно. Це буквально зіткнення двох світів — по-англійськи виховані, стримані дівчата у білих рукавичках і первісний, живий світ континенту з його голосистими птахами, хижими квітами й прудкими ящірками.

Врешті справжній дім неможливо побудувати на колоніальній ілюзії, на спробі нав’язати іншим власні правила. Прикметно, що те саме працює між власницею школи та її вихованками: деякі з них прагнуть іншого життя, вони живі й грайливі. Двоє ж знаходять свій назавжди-дім на скелі («високо-високо на горі дім») — наче скидають з себе застарілі уявлення і провіщають прихід нового ладу.

Читайте також: «Річка з назвою птаха»: У пошуках шляхетної кості

Кожна велика любов має свою ціну

… І що більша любов — то більша ціна. Цей перетин можна назвати банальним, адже про що всі історії світу, як не про любов (і, звісно ж, про смерть)? Проте любов у збірці й у фільмі цікавим чином перегукуються.

як тебе звати тепер може світлом

може солодким трепетом може болем

може дотиком тіла до тіла від якого

робиться млосно всередині але тільки

не звати більше тебе любов’ю любове моя

У «Пікніку» любов заборонена й пригнічена: попри зовнішню стриманість, стосунки між ученицями напружені, навіть приховано еротичні. У стрічці практично немає тілесної близькості, але є чуттєвість у кожному кадрі: дотики вітру, світло на шкірі, шелест трави. У цьому вікторіанському світі почуття — загроза порядку, а емоційність — слабкість. Любов же як кінцева точка, втрата контролю, що призводить до трагедії (чи звільнення). Коли на скелі зникає загальна улюблениця Міранда, її подруга й обожнювачка Сара втрачає сон. Наприкінці ми бачимо її мертвою посеред оранжереї — застиглу й нестерпно красиву, як жінки на картинах прерафаелітів. Проте ця краса — не декоративна, а болісна: вона походить із вразливості.

попереду в пітьмі спокійно лежить 

двогострий ніж першого поцілунку

спокійно чекає на столі

а ми

як сліпі спотикаємося на сходах

зрісшися вогкими долонями

У збірці Шувалової любов така ж вразлива й чуттєва, але вже без заборон. Вона вихлюпується, ніби з чаші, заливає все довкола своїми водами, зносить із ніг. Вона тілесна, гаряча й ковзка, і те, що в дівчатах зі стрічки лише вгадувалося, тут уповні розквітає. Насамкінець вона — наче та магічна скеля: гукає до себе, і цьому поклику неможливо опиратися. Таке собі «серце пітьми» — незвідане, проте не лихе, місце глибинного знання про себе.

чорна ріко любові

вернися благаєм вернись

нам спрага роти попалила

одне лиш нас може зцілити

це води безжальні твої

«Офелія» — картина, британського художника-прерафаеліта Джона Вільяма Вотергауса, що дивним чином резонує і зі стрічкою Пітера Віра, і з «Кінечними піснями»

Купити «Кінечні пісні» Ірини Шувалової